Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 13

• Предыдущая
• 13/179
• Следующая

Але матч тривав: Роланд подавав питання, Блейн зі свистом їх відбивав, низько над сіткою і за межі поля.

Що будує замки, валить гори, когось осліплює, іншим помагає прозріти? ПІСОК.

Дякую-сей.

Що живе взимку, гине влітку і росте корінням догори? КРИЖАНА БУРУЛЬКА

Правду кажеш, Блейне.

Під ним ходять і по ньому ходять, а коли війна, підривають. МІСТ.

Дякую-сей.

Позірно нескінченний парад загадок рівними рядами марширував перед Сюзанною, аж поки вона не втратила відчуття притаманної їм грайливості й загадковості. «Цікаво, а в дні Роландової юності було так само?» — подумала вона. У дні Широкої і Повної Землі, коли вони з друзями (хоча, мабуть, не всі вони були його друзями, далеко не всі) змагалися за ярмаркового гусака? І навздогад вирішила, що відповідь на це питання, мабуть, ствердна. Перемагав найвитриваліший, той, хто хоч якось примудрявся тримати на плаву свої нещасні змучені мізки.

Але зараз найбільше дошкуляло те, як збіса швидко Блейн щоразу давав відповідь. Якою б важкою не здавалася їй загадка, Блейн миттю відбивав її на їхній бік ігрового поля. Коронний ка-удар Блейна.

— Блейне, що має очі, але не бачить?

— МОЖЛИВИХ ВІДПОВІДЕЙ ТРИ. УРАГАНИ, КАРТОПЛЯ І ПРИСТРАСНО ЗАКОХАНИЙ.

— Дякую-сей, Блейне, правду…

— СЛУХАЙ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. СЛУХАЙ, КА-ТЕТЕ.

Роланд миттю замовк, примружившись і трохи підвівши голову.

— НЕВДОВЗІ ВИ ПОЧУЄТЕ, ЩО МОЇ ДВИГУНИ НАБИРАЮТЬ ОБЕРТІВ. ЗАРАЗ ДО ТОПІКИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ РІВНО ШІСТДЕСЯТ ХВИЛИН. ТУТ…

— Якщо ми їдемо вже сім чи більше годин, тоді я виріс у сімейці Брейді, — сказав Джейк.

Сюзанна перелякано роззирнулася навколо, очікуючи нового терору чи невеликої помсти за Джейків сарказм, але Блейн тільки реготнув. І заговорив голосом Гемфрі Богарта.

— ТУТ ІНШИЙ ЧАС, ЗОЛОТКО. ТИ МУСИВ БИ ВЖЕ ТО ЗНАТИ. АЛЕ НЕ ПЕРЕЙМАЙСЯ. З ПЛИНОМ ЧАСУ ОСНОВОПОЛОЖНІ РЕЧІ ЛИШАЮТЬСЯ НЕЗМІННИМИ. ЧОГО Б ЦЕ Я БРЕХАВ?

— Еге ж, — промимрив Джейк.

Від цього Блейнові стало ще смішніше, бо він знову розреготався — божевільним механічним сміхом, який нагадав Сюзанні про кімнати сміху в третьосортних парках атракціонів і на дешевих ярмарках. Коли лампочки запульсували в такт сміхові, вона заплющила очі й затулила вуха руками.

— Блейне, припини! Годі!

— ЗВИНЯЙТЕ, МАДАМА, — протягнув сором’язливий голос Джиммі Стюарта. — МЕНІ ТАК ЖАЛЬКО, ШО Я ВАМ УСІ ВУХА ПОЛОМАВ СВОЇМ СМІХОМ.

— На тобі, — сказав Джейк і показав карті маршруту середнього пальця.

Сюзанна чекала, що Едді розсміється — цього можна було сподіватися, адже вульгарність завжди його приваблювала, могла би пробурчати вона, але Едді й далі сидів, дивлячись собі на коліна: наморщене чоло, відсутній погляд, напівроззявлений рот. Він якось занадто скидається на сільського дурника, хіба він може заспокоїти, подумала Сюзанна і знову притлумила в собі бажання штурхонути його ліктем, щоб стерти з його обличчя цей недоумкуватий вираз. Довго вона стримуватися не зможе. Якщо їм судилося загинути на кінцевій зупинці Блейна, то вона хотіла, щоб в останню мить Едді обіймав її, дивився на неї й душею був поряд.

Але поки що краще його залишити таким, як є.

— ТУТ, — продовжив Блейн своїм нормальним голосом, — Я ЗБИРАЮСЯ ПОЧАТИ СВІЙ, ТАК БИ МОВИТИ, СВІЙ ЗАЇЗД КАМІКАДЗЕ. МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТАК ЙОГО НАЗИВАТИ ПРО СЕБЕ. ВІД ЦЬОГО МОЇ АКУМУЛЯТОРИ ШВИДКО СЯДУТЬ, АЛЕ, ГАДАЮ, ВЖЕ ПІЗНО ДУМАТИ ПРО САМОЗБЕРЕЖЕННЯ, ЧИ НЕ ТАК? Я ВДАРЮСЯ В ТРАНСТАЛЕВІ СТОВПИ В КІНЦІ КОЛІЇ ЗІ ШВИДКІСТЮ ПОНАД ДЕВ’ЯТСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ — ЦЕ П’ЯТСОТ ТРИДЦЯТЬ КОЛІС. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ, НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. Я КАЖУ ВАМ ЦЕ, БО МИ ГРАЄМО ЧЕСНО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ. ЯКЩО НАЙКРАЩІ ЗАГАДКИ ВИ ПРИБЕРЕГЛИ НАСАМКІНЕЦЬ, ТО САМЕ ЧАС ВИДОБУТИ ЇХ З РУКАВА.

У голосі Блейна звучала така жага — неприкрите бажання чути й розгадувати їхні найліпші загадки, поки вони ще не мертві, що Сюзанна відчула себе якоюсь старою і втомленою.

— Може статися так, що най-найкращі свої загадки я загадати не встигну, — недбало, наче побіжно сказав Роланд. — Неприємно буде, правда ж?

Вагання, коротке, але з відтінком сумніву, якого не було, коли комп’ютер розгадував Роландові загадки. Потім Блейн хихотнув. Хоч як Сюзанна ненавиділа цей божевільний сміх, але цинічна втома, яка в ньому прозвучала, наче морозом обпалила шкіру. Можливо, тому, що вона наближалася до нормальної.

— НЕПОГАНО, СТРІЛЬЦЮ. ВІДВАЖНА СПРОБА. АЛЕ ТИ НЕ ШАХЕРЕЗАДА, І В НАС НЕМА ТИСЯЧІ Й ОДНІЄЇ НОЧІ ДЛЯ БАЛАЧОК.

— Не розумію тебе. Я не знаю, хто така ця Шахерезада.

— ЦЕ НЕВАЖЛИВО. ЯКЩО ТИ СПРАВДІ ХОЧЕШ ЗНАТИ, ТЕБЕ ПРОСВІТИТЬ СЮЗАННА. МОЖЛИВО, НАВІТЬ ЕДДІ. СУТЬ У ТОМУ, РОЛАНДЕ, ЩО Я НЕ ПОВЕДУСЯ НА ОБІЦЯНКУ ДАТИ МЕНІ ЗАГАДКИ ПІЗНІШЕ. МИ ЗМАГАЄМОСЬ ЗА ГУСАКА. У ТОПІЦІ НА НАС ТАК ЧИ ІНАКШЕ ЧЕКАЄ ПРИЗ. ЦЕ ТОБІ ЗРОЗУМІЛО?

Знову скалічена рука пройшлася вгору по щоці Роланда, і знову Сюзанна почула звук, з яким терлися пальці об колючу щетину.

— Ми граємо всерйоз. Ніхто не відступається.

— ТОЧНО. НІХТО НЕ ВІДСТУПАЄТЬСЯ.

— Гаразд, Блейне, ми граємо всерйоз, і ніхто не відступається. Наступна загадка така.

— Я, ЯК ЗАВЖДИ, НАПЕРЕД ТІШУСЯ.

Роланд глянув на хлопчика.

— Приготуйся, Джейку, я вже майже видихався.

Джейк кивнув.

Слоутрансові двигуни монопоїзда під ними набирали обертів — той стук-стук-стукіт Сюзанна не так чула, як відчувала суглобами щелепи, заглибинами скронь, пульсуванням на зап’ястках.

«Ні, цього не буде, нам не врятуватися, якщо тільки в книжці Джейка не знайдеться загадки, яку Блейн буде неспроможний розкусити, — подумала вона. — Роландові його не здолати. Здається, він і сам це розуміє. Ще годину тому розумів».

— Блейне, я з’являюся один раз за хвилину, двічі за кожну мить, але жодного разу за сто тисяч років. Що я таке?

Тож змагання триватиме, зрозуміла Сюзанна. Роланд питає — Блейн відповідає, не вагаючись, наче всевидючий і всезнаючий бог, який щомиті стає дедалі страшнішим. Вона сиділа, міцно стиснувши холодні руки на колінах, і дивилася, як світляна крапка наближається до Топіки, місця, де закінчувалася залізнична колія і де стежка їхнього ка обривалася на галявині. Вона думала про Водоспад Гончих Псів, про те, як вони виступали з громовержної білої зливи під темним, всипаним зірками небом, думала про їхні очі.

Електричні сині очі.

Едді Дін (котрий навіть не підозрював, що Роланд часом подумки називає його «наш ка-мей», тобто дурник ка) водночас чув усю цю розмову і не чув її, бачив усе і не бачив нічого. Єдине, що по-справжньому його вразило відтоді, як почалося змагання, — спалах вогню в кам’яних очах Псів. Він згадав Портал Ведмедя на Ведмежій Галявині, те, як він притулив вухо до дверей і почув віддалений сонний гамір машинерії.

Спостерігаючи, як запалюються очі Псів, слухаючи, як Блейн всмоктує струм у свої акумулятори, заряджаючись для останнього марш-кидка Серединним Світом, Едді думав: «Не все німує в покоях руїн і коридорах смерті. Дещо з того, що Великі Древні лишили по собі, ще працює. І це страшно, сказали б ви? Так. Саме так — страшно».

Подумавши так, Едді ще трохи побув із друзями тілом і думками, але потім знову повернувся до своїх роздумів. «Едді завтикав, — сказав би Генрі. — Не чіпайте його».

Його не полишала одна картинка: Джейк б’є кресалом об кремінь. Секунду-дві він дозволяв розуму її розглядати, а потім знову шукав щось інше. Бо не цей спогад був йому потрібен. То був просто спосіб підібратися ближче до потрібного, ще одні двері, як ті, на березі Західного моря, або ті, які він накреслив на землі у велемовному кружалі перед тим, як вони видобули Джейка… тільки тепер ці двері стояли у його свідомості. Те, що він шукав, ховалося за ними. Зараз він наче… гм… копирсався у замку.

Втикав, кажучи генрімовою.

Більшу частину свого життя брат присвятив тому, щоб принижувати Едді. Генрі боявся, заздрив і ревнував, зрештою збагнув Едді. Та якось настав день, коли Генрі буквально приголомшив його, сказавши дещо приємне. Навіть не просто приємне, а неймовірно приємне.

• Предыдущая
• 13/179
• Следующая