Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 16

• Предыдущая
• 16/168
• Следующая

— Ой! Боляче!

Та Едді наче й не чув, натомість ще міцніше стис плече хлопчика.

— Господи, — прошепотів Едді. — Господи Ісусе, та що це, в біса, таке?

Джейк побачив, що колір обличчя Едді з блідого швидко змінився на попелясто-сірий. Очі вилізли мало не на лоба. Не без зусиль хлопчик розтиснув його пальці і зняв руку зі свого плеча. Едді зробив слабкий жест, наче хотів підняти руку й тицьнути вказівним пальцем, але йому наче забракло сили. Рука кволо опустилася донизу.

Поки водій відчиняв задні дверцята, чоловік, який виліз з пасажирського сидіння «лінкольна», вийшов на хідник. Навіть Джейкові його кроки здавалися відпрацьованими, майже як у танцівників. Чоловік, що сидів на задньому сидінні, був убраний в дорогий костюм, та це не надто допомагало приховати його низький зріст, чимале випнуте черево та чорне волосся, що вже починало сивіти біля коренів. З чорного волосся, судячи з його плечей, сипалася лупа.

Раптом Джейкові здалося, що пітьма навколо погустішала. Він подивився на небо: чи не зайшло, бува, сонце за хмару. Ні, не зайшло, проте хлопчик міг поклястися, що бачить чорний ореол довкола сліпучого сонця — неначе налякане око, обведене фарбою для повік.

За півкварталу від них, ближче до центру міста, хлопчик зразка 1977 року глипнув у вітрину ресторанчика, і Джейк згадав його назву: «Чу-Чу». Неподалік була музична крамниця «Вежа могутності», де він подумає: «Нині вежі продають майже за безцінь». Якби той Джейк озирнувся, то побачив би сірий «лімузин»… але він пішов далі. Джейк'77 був зациклений лише на прийдешньому.

— Це Балазар, — промовив Едді.

— Що?!

Едді показав на присадкуватого, який саме поправляв свою дорогу краватку від «Сулка». Інші двоє оточили його по боках. Вигляд у них був спокійний і пильний водночас.

— Енріко Балазар. Тільки набагато молодший. Господи, та йому сорок років!

— Зараз 1977 рік, — нагадав йому Джейк. І раптом його осяяло: — Це той, кого ви з Роландом убили? — Якось Едді розповів Джейкові про стрілянину 1987 року в Балазаровому клубі, опускаючи найкривавіші подробиці. Наприклад, про те, як Кевін Блейк вкинув до кабінету Балазара голову брата Едді, щоб виманити Едді й Роланда на відкриту місцину. Голову Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша.

— Ага, — відповів Едді. — Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, — то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м'ясорубка.

— Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?

Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаро-монстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.

— Інший охоронець — то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. — Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.

— Едді, ти в нормі?

— Мабуть. Здається. — Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, — подумав Джейк. — Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».

Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.

— Круті хлопці, — сказав Джейк.

— Найкрутіші, — погодився Едді.

— З Брукліну.

— Ну звісно.

— А що круті хлопці з Брукліну забули у книгарні на Мангеттені?

— Здається, саме це ми й маємо з'ясувати. Джейку, я зробив тобі боляче?

— Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу.

— Я теж. Проте ходімо.

І вони пішли назад до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».

Юк не відставав од Джейка й тонесенько скімлив. Джейкові це підвивання було не до душі, проте зрозуміти тваринку він міг. У повітрі книгарні висів запах страху, такий щільний, що його можна було помацати. Діпно сидів біля шахівниці, переводячи нещасний погляд з Кельвіна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбів у пошуках рідкісних видань. Інші двоє старих шкарбанів біля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невідкладні справи й більше не можуть затримуватися.

«Боягузи, — подумав Джейк із презирством, яке було порівняно новим відчуттям у його житті. — Зайці полохливі. Не все можна виправдати старістю».

— Містере Торен, нам з вами є про що поговорити, — говорив Балазар тихим, спокійним, розважливим голосом, у якому не було навіть натяку на акцент. — Може, запросите нас до свого кабінету?

— Нам нема чого обговорювати, — відказав Тауер, скоса поглядаючи на Андоліні. Джейк його чудово розумів: Джек Андоліні скидався на психопата з сокирою з якого-небудь фільму жахів. — Після п'ятнадцятого липня, можливо, тема для розмови з'явиться. Можливо. Отже, поговоримо після Дня незалежності. Мабуть. Якщо схочете. — Він посміхнувся, щоб продемонструвати свою розважливість. — Але зараз я просто не бачу в цьому сенсу. Ще ж навіть не червень. І, щоб ви знали, моє прізвище не…

— Він не бачить сенсу, — сказав Балазар, звертаючись до Андоліні й чоловіка з великим носом. Розвів руки в боки, потім опустив їх. «І куди котиться наш світ?» — промовляв цей жест. — Джек? Джордж? Цей чоловік узяв у мене чек на суму з п'ятьма нулями. А тепер каже, що не бачить сенсу зі мною розмовляти.

— Неймовірно, — сказав Бйонді. Андоліні промовчав. Він просто зиркнув на Кельвіна Тауера з-під неандертальського лоба своїми брудно-карими очицями, що скидалися на дрібних злющих тваринок, які виглядали з печери. Джейк подумав, що з таким обличчям не треба навіть говорити, щоб тебе почули. Залякування було переконливішим за слова.

— Я хочу поговорити з тобою, — терплячим, переконливим тоном сказав Балазар, але його очі буравили обличчя Тауера. — Чому? Тому що мої боси хочуть, щоб я з тобою поговорив. Для мене цього досить. І знаєш що? Я думаю, за сто штук, які тобі відвалили, ти можеш приділити мені п'ять хвилин. Правда?

— Ста тисяч уже нема, — похмуро відказав Тауер. — І ви чудово це знаєте, як і ті, хто вас найняв.

— Мене це не обходить, — сказав Балазар. — Та й чому б я мав перейматися? То були твої гроші. Єдине, що мене цікавить, — чи поведеш ти нас до свого кабінету. Якщо ні, ми поговоримо тут, на очах у цілого світу.

«Цілий світ» складався на ту мить з Аарона Діпно, одного пухнастика-шалапута і двох колишніх нью-йорківців, котрих жоден із чоловіків у книгарні бачити не міг. Друзяки Діпно здиміли з-за шинкваса, як справжні боягузи.

— Мені нема на кого залишити книгарню, — востаннє спробував відкараскатися Тауер. — Наближається час обіду, до нас можуть зайти відвідувачі…

— Та ви навіть п'ятдесят баксів за день не вторгуєте, — сказав Андоліні, — нам це відомо, містере Торен. Якщо ж ви справді боїтеся проґавити крупного клієнта, нехай він кілька хвилин постоїть за прилавком.

З переляку Джейк подумав, що той, кого Едді називав Старим Страшком, говорить про нього, Джона «Джейка» Чемберза. А потім зрозумів, що Андоліні показує повз нього, на Діпно.

Після цього Тауер здався. Чи Торен.

— Аароне, — звернувся він до товариша. — Постережеш?

— Як скажеш, — погодився Діпно. Вираз обличчя в нього був стурбований. — Ти точно хочеш розмовляти з цими хлопцями?

Бйонді промовисто на нього зиркнув, але Діпно гідно витримав цей погляд. Джейк навіть відчув гордість за старого.

— Так, — відповів Тауер. — Все нормально.

— Не турбуйтеся, ми не позбавимо його анальної незайманості, — сказав Бйонді й розреготався.

— Добирай слів, ти у храмі книги, — сказав Балазар, але Джейк помітив, що він і собі посміхнувся. — Ходімо, Торене. Трохи потеревенимо.

• Предыдущая
• 16/168
• Следующая