Земля світлячків - Близнець Віктор - Страница 8
- Предыдущая
- 8/25
- Следующая
«Сплу» — то в нього так вимовилося «сплю»...
— Тікаймо, товариство,— зашепотів Вертутій, коли Хвороща побіг за новою динею.— Тікаймо зараз, хоч повзиком, хоч на чотирьох, бо тут і загинемо,— ми ж тільки прикусювали, а зараз Хвороща буде по-справжньому нас вгощати...
Хвороща котив «слона», а ногою підпихав здоровенну диню-кокос, коли раптом побачив: його милі гості, взявшись попідруки і клишоного заплутуючись у густому гудинні, бредуть баштаном до озера. От вони повернулись і вже без голосу закивали йому здалека (а очі й губи у них злипались), щось вони бурмотіли, мовляв, спасибі, дякуємо, до побачення, поспішаємо, більше анітрохи не можемо.
— Як? Та куди ж це ви? — ляснув себе по колінах Хвороща.— Ви ж голодні! Ви ж голодні! Ви ж нічого не пробували! А диня-лутовка? А диня-макітра? А ви ж не смакували ще диню з горобцями!
Він погнався за гостями, підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур'яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен.
— Ху-у!
— Хо-о!
— Ох-хо-хо...
А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав:
— Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені — на цілісіньку ніч!
Хвороща зітхнув і побрів городом. «А оглядини?» — згадалося раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині,— на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати — Динаїду Купайлівну?
— Ого-гов! — склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу.— Повертайте сюди, сю-ди-ги! Я вам щось покажу-у!
Ка-жу! Гу-гу! Уг-гу! — розляглася луна темним лісом.
А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.
РОЗДІЛ ПЯТИЙ
Дорога на Верхнє озеро.
Перегук звірів у темряві
Розмови про дикого лісового приблуду.
У царстві вітрячків
Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка сіла у воду так, що темна поверхня озера зливалася з бортами й вигойдувала хвилю десь високо, перед самим носом у Чублика. Ще б трохи — і вони перекинулися б геть і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь.
— Не совайтесь, не ворушіться, кхем,— тихо упрошував Вертутій. — А я легенько підгрібатиму.
Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.
— Брате Сизе, у вас немає шнурка? — неголосно спитав Вертутій.
— А кого ви хочете в'язати?
— Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.
— От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!
— Від щирої душі! Щоб не казали — голодні!
Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку — і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?
— О! А то що? — прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима.— Діду, гляньте! Знову у кущах... Наче два здоровецькі лампіриси...
Сиз і Вертутій повернулись на його голос.
На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало — двома величезними голодними вогнями.
— Ти диви,— притишив голос Сиз.— Мабуть, ті самі, що ми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду...
У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне виття:
— Овв! Ов-ву! Pax, pax!
Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця.
І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою:
— Ов-ву! Ов-во-вов! Pax, pax!
На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас!
І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?
— Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? — занепокоївся Сиз.— У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем по каменю: pax! рах!..
— А ви чули,— прогудів Вертутій і з усіх сил наліг на весла,— ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером...
— Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив...
— Ну-ну-ну! Розкажіть, як воно було,— підсунувся ближче Чублик.
— Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне — страх. Дух від нього густий, вовчий дух, а тільки придивилися — не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова — наче людська. Та найстрашніше — всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, там і смерть.. Підкрадається з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацає старого за спину — і дід впав, зчорнів, обвуглився весь, мов спалений корч. Торкнеться до дерева лапищею — і дерево вклякає. Хукне з рота в дупло — і пташенята бідні гинуть. Видно, не наше воно було, приблудне. От і хропло, бігало глухими ночами в нетрях і все живе у пущі топтало. Топтало і жерло. У нас його так і називали: Мертва Паща.
— Ти диви! — сторопіло оглянувся Чублик.— І довго воно в лісі блукало?
— Та довго, сину. І лиха накоїло чимало. Одного боялося кляте — світлячків, а ще більше — великих веселих вогнищ. Все розбійницьке, воно, знаєте, любить темряву, глушину, а тут раптом серед ночі — вогник. А де вогник у лісі — там пісня, розмови веселі, життя. От він, отой лахматий приблуда, стане за деревом, одвернеться і хропе: страшно його вогонь і наші стовуси дратують. Покинуть наші галявину, тоді він вискочить з темряви і давай світлячки топтати, лапами, лапами їх, а годі землю гребе і вогонь засипає і теж лапами зверху. Страшно світляків не любив і боявся, гемон! Та цур йому, навіть на місяць зубами клацав! Як тільки місяць випливе в небо, він тоді в корчі одповзе і землю, землю гребе лапами, в небо кидає. Наче хотів і місяць погасити, щоб темно й страшно було кругом.
— Може, то болотний вовкулака? — глухо озвався Вертутій.— Кажуть, вони водяться в трясовині, в болотних прірвах, і не те що світла, а найменшої іскорки в лісі страхаються: од світла вони сліпнуть і гинуть. Візьми і ткни йому вогнем під ніс — він так і скам'яніє, замре, на трухлявий пень обернеться.
— Хто його знає,— знизав плечима Сиз.— Я ж вам казав: наші теж думали, що то вовк або вовкулака. Аж ні. Щось, брат, страшніше: якийсь нічний сліпець-душо- губ. Підкрадався і, де блимав над озером вогник або хоч маленький світлячок,— хропів, топтав його лапищами, а тоді в глушині, в темряві кидався на наших...
— Хм, навіжене! — стиха буркнув Вертутій.— Що ж то воно? І що з ним при- ключилося? Куди воно втекло-подалося?
— Втекло!.. Таке страховидло втече! Викопали наші яму, якраз там, за Кабанячою річкою. На дно кинули драну свитку одного сивенького діда — для принади. І кажуть: «Ви, діду, тут посидьте, в холодочку. А схочете гриби збирати — збирайте собі на галявині. А ми підемо далі за річку». Пішли. Тільки діда не покинули самого, сховали в рядно. І понесли з собою. А той лахматий приблуда як почув, що дід буцімто сидить в холодочку, очі хижо заблищали, він спрожогу — стриб на свитку! І в яму! Просто в залізні кліщі — лапами! Спіймався! Побили його наші кийками, на мотлох змолотили. Кажуть: хватить йому! Вже тричі дух спустив! І що ви думаєте? На другу ніч прийшли наші до ями, глядь — і сліду нема від приблуди! Втік, забитий з ями вибрався! Тільки залишив там недобрий знак: встромив над ямою патерицю, повісив на неї клубок чорної смаленої шерсті і проткнув той клубок стрілою з очерету. Щоб на ліс, на наші озера стріла показувала!.. Як побачив той знак старий Овид Варсава (а він був мудрий стовус, і онук його, наш професор Варсава, точнісінько в діда свого вдався), як побачив.той знак, стемнів увесь і каже:
- Предыдущая
- 8/25
- Следующая
