Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 12
- Предыдущая
- 12/42
- Следующая
Омана розламувала мені голову. Ані алкоголь, ані наркотики, ані секс нічого не змінювали. Цвях забивався у дерево або рівно, або гнувся. Корови у стійлі Зосі або давали молоко, або не давали. Пустота ночі, яку я пройшов, давно закінчилася, але я не побачив світла. Закрадалася гнила думка, що я саме знаходжуся у ньому. У цьому треба було розібратися. Але чи варто?
Потім вона приснилася мені. Чітко, спокійно і ясно. Мені дійшло — такі речі ти починаєш розуміти з роками, — що десь на тому кінці я зустріну цю жінку, якої не знав, не бачив. Зі здорової голови, то лише неоковирна симпатична галюцинація, котра не годилася навіть у брошурки з психології по гривні десять штук.
Я знав, що настане наш час. Але вже без нас. Тільки сірий, як попіл, вітер гулятиме котловиною нашого міста.
Я ніколи не признавався Лу, але у мене була класна тьолка. Вона класно давала. Кінчали ми разом. Правда, вона все у прєзіку хотіла. Вона видавлювала вафлю з прєзіка, брала двома пальцями і вичавлювала, як сардельку, собі у рота. Класна тьолка. Ім'я її я весь час плутаю. А то все Лу. Це все через той ґандж. Справжній колумбійський драп. Так от, я не признавався нікому. Ніколи не говорив. Навіть Лу. Так про що це я… ага, ми смалили чистий колумбійський драп. У Лу навпаки. У Лу небо підіймається. Тоді мене проперло так, що сірка з вух вилазила. Я глянув, а скрізь карлики. Зелені такі карлики. Ми сидимо на лавці, і всі карлики ходять, жеруть морозиво, паскудно пищать. Да, такі маленькі чоловічки. Ну, я к чому це тягну базар? Після того все так і лишилося. Тільки Лу високий, як я і Мама. Мама не може бути карликом. Да. Тепер я живу серед гномів. Я натякав Лу, а він так ні фіга не прокурив. Я ще колись спробував. І він притягнув мені карлицю з цирку. А на кой хєр вона мені, коли цього добра на вулиці вештається немєряно, хош бери, а хош зливай. А та карлиця вопще з галошу завбільшки. Ну і жерла вона! А бзділа як корова. За це я її пиздив. І вона намагалася від мене утекти. Так я попиздив трохи, а потім викинув у коридор. Приходить Лу і починає на мораль давити, а та паскудь шморга носом. Так я її й ухуярив з волини. Чоткий постріл вийшов. Прямо за Лу, за плечем. Швак, і задрала копита. А шо робить? Батько казали, що ми всі умираємо.
В середині грудня я покинув буколічні місцини Зосі. Дами і їхній патрон влаштували мені королівські учти. Дівчата зображали німф, ходили з торжественним співом, а Зося одягнув кремовий вельветовий костюм, крислатого капелюха, рожеву сорочку, зелену краватку і був неправдоподібно, як поганий артист, втомленим. Грала музика, старовинний польський вальс, Вертінський, ще щось. Нормальна бібліотекарка, яка палала нерозділеною пристрастю до Зосі, грала на роздовбаному піаніно. Дами співали, взявшись за руки. Німфи. Жирні смердючі німфи стародавнього світу. Янголи, полишені розуму, але не благодаті.
До вокзалу, половину шляху, я йшов пішки. Все нагадувало Новий рік. Тихі безлюдні вулиці, тихий сніг і оксамитові очі приблудних собак. Зося на прощання витягнув тугу пачку грошей, зелені. І ми попрощалися поглядами. У його очах гуділи чорні та печальні протяги. Як у людини, котра знає набагато більше у цьому житті, ніж про те говорить. Тільки приблудні собаки гляділи на нас рівними оксамитовими очима.
В електричці, після двох зупинок, мене почало кумарити. І Київ уже виявився не такою приємною перспективою. Я заскучав досить швидко за нашими дефективними дамами. А електричка гула в поніч, множачи тисячі голосів, зливаючись в один потужний звуковий клин, що врізався в моє майбутнє.
Хлопці ожили і почали ганяти прямо посеред дороги порожню бляшанку. Я йшла, важко віддихуючись. Лікар сказав, що астма. З таким діагнозом треба поспішати. Хоч кудись. На той світ. В туалет. До мужика чи до баби. А я знаходилася в стані рівноваги. Мене навіть смішили ці два відморозки. Розпитувати про ті клятущі картриджі не мало ніякого сенсу, якщо хоч один їх бачив, то навряд чи запам'ятав, де вони лежать. І коли це було — вчора, сьогодні, завтра — без різниці. Не думайте, що я намагаюся принизити пацанів, але є що є. Тут нічого не попишеш.
Ви знаєте трубу, не ту, що в центрі, а на Льва Толстого. Колись вона чудернацько називалася, але всілякі капосні події зітерли пам'ять. Там завжди товклося люду не менш, та й не згірш, ніж у центрі. І мене потягнуло чогось туди. А опинилася я на мосту, в повному безлюдді. Клянусь, жодної людини, тільки вітер, птахи. І нічого. Я струсонула головою, і знову переді мною відкрила свої мокроти труба на Льва Толстого. Сюди я любила навідуватися, коли Тоцькому мене не хотілося. А він шмигав у пошуках кучерявих хлопчиків та дівчаток, так подібних до персонажів з мильних опер та серіалів.
Ви помітили, що більшість київських кав'ярень не має імені; вони мають назви, які не приживаються в людських головах, і люди завжди говорять: ота-от кав'ярня, на розі Пушкінської та Прорізної, або на Заньковецького. І таке інше. Пустота цього міста дорівнювала його химерній величі, як у розкішної проститутки, яка може давати і не може не давати, бо у неї перець між ногами та у задниці. З ними можна приятелювати, і не більше. З такими думками я сповзала у чорну дірку переходу, нюхом, наче щур, обмацуючи дорогу.
Ломка страшна, коли ти на неї чекаєш або чекаєш на щось більше, ніж того вона варта; або це вкурвлює і глючить саме тоді, коли в твоїх кишках давно завелися черви. Зося, певен я, подихав не від наркоти, а від того, що набрякло за роки, десятиліття, було зібране його батьками, дідами і так далі.
Я винайняв помешкання в Пасажі, щоб зіскочити з голки. Дуже гучно сказано. Але коли я прибув знову до столиці, то замість людей побачив велику китайську стіну. Сіру. Ні голосів, ні покликів, ні привидів з минулого. Страшенно боліли коліна, зуби, голова. Це не дратувало. Це навіть якоюсь мірою підбадьорювало. Я навіть встигнув здати свою квартиру на півроку, щоб перестрахуватися. Так що ті дитячі балачки про невнятність і здравість мислення, про глюки і таке інше були або байками, або напівміфами, або я не належав до категорії тих людей. Світ наркомана і божевільного чужий до оточуючого світу, тому в них немає відчуття небезпеки, коли ці світи хтось умисне не перетне. Жорстокість одних диктується жорстокістю інших. Це порочне коло буде окреслюватися знову і знову, вимальовуючи незабутні піруети Дантового пекла. Люди ніколи не навчаться мирно жити або принаймні не сунути писка у чужі справи. Наркоманія — це свого роду вчення, тяжке і гибле. Це той шлях, який не треба проходити, щоб чогось навчитися.
Тиждень я просидів на шампанському. Мочився у великий трилітровий слоїк. Читав допотопну підшивку «Вокруг света». Через тиждень я вийшов на вулицю і почув рій голосів. Люди говорили десятками мов. Я йшов Хрещатиком, мокрий від снігу, важко вдихав вологе повітря, слухаючи, як мої порожнини заповнюють голоси. Терпке життя, трясця його дери, врешті-решт торкнулося моїх губ.
Дійшовши до Горького, я відчув млосну, приємну втому. Я зайшов до задрипаного гастрономчика, відведеного наполовину під кав'ярню, де столики завалені недоїдками, білими одноразовими стаканчиками, з гурточками молоді, переважно студентів, і купив попоїсти. На Червоноармійській зловив себе на думці, дивлячись, як хльостає сірий сніг, що нікому не потрібний, але це вже було не так тяжко, взагалі, радісно, що подібне відбувається, і з наближенням старості я роблюся вільним, як сірий сніг у котловині міста. Тут, на Червоноармійській, я купив собі блискучу, з відливом, мов кримпленовий костюм шістдесятих, штучну ялинку, кілька кульок, санта-клауса. При виході відразу підхопив мотор і повернувся щасливий та просвітлений, наче дійсно на тому кінці свого життя побачив смерть. Цілий тиждень я спав. Прокидався, готував омлет, знову спав. За день до Нового року я прокинувся з головою, пустою, як пересохлий колодязь.
У такому стані, тим же шляхом, поміченим тиждень тому, я рушив до Бессарабки, звернув на Басейну, потинявся, сліпо, як кріт, пхаючись від однієї забігайлівки до іншої, переключився на бутики. В голові сухо, ламалися звуки. Так, вирішив, усе відповідає сивині на скронях. Діставшись Льва Толстого, я проповз, висохлим удавом, що не складе ради, як помітити територію, підземними магазинами і з нежданою приємністю вискочив у трубу. Прямо носом до задрипаної кав'ярні, з непомірно високими цінами, як на такий гадючник.
- Предыдущая
- 12/42
- Следующая
