Чорторий - Чемерис Валентин Лукич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/14
• Следующая

Василь Симоненко таки правий був, коли свого часу написав про Миколу Сома як про «найСомішого із Сомів». А ось в університеті друзі-студенти (а кожний студент неодмінно має свою кличку) Миколу Сома називали Сомиком.

— Так мене й досі називає дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, як у мене й вусів немає, та й донині не нагуляв я риб’ячого жиру.

— Прізвище наше походить від деяких характерних ознак зовнішності, — на одній із рибалок розказував мені Сом (коли не клювало, тимчасово й нетипово). — От мій дід Іван, — він, до речі, вилами вовка заколов, — про нього казали: справжній Сом! Великий, товстий, вусатий! Це я один не вдався — худий, як лозина. А всі мої родичі, дядьки, двоюрідні брати, всі здорові, дорідні, дебелі… Вусаті! Всі галасливі, всі у флоті служили, тільняшки на них аж тріщали! Такі вони — Соми!

І зітхне (але якось весело-безтурботно):

— Лише я не вдався. Не сом, а в’юн.

Він і справді наче в’юн — в’юнкий, швидкий, все і всюди встигає, хоч ніде, погомонівши, довго не затримується.

— Б’ю чолом — Микола Сом![4]

Це лунає в моєму редакційному кабінеті наче нізвідки і звідусіль, лунає зненацька, як молодечий грім-громенко серед ясного дня, а вже тоді (я тим часом здивовано озираюсь) в мій кабінет увіходить, ба вихором рвійним уривається і сам автор того вітання.

І все ж Микола Сом у своєму битті не зовсім точний. Це не завжди відповідає суті. Про це мені й захотілося сказати у таких рядках:

І з порога швидко, не даючи мені й отямитись:

— Знаєш таку рибу — жереха?

Що я тоді знав про названого представника «водяної хребетної тварини з непостійною температурою тіла, яка дихає зябрами і має плавці та шкіру, звичайно, вкриту лускою», під назвою жерех? Тільки те, що це риба і риба родини коропових, те саме, що й білизна. Довжина тіла до 80 см, маса до 4 кг. Хижак.

— Я сьогодні спіймав… — пауза, потім вигук: — Же-ере-еха!!! Як він рибу бив. Маленьку. Він її хвостом глушить — аж виляски на річці лунають. Багато б’є риби, всю не поковтає, то ще й чайок годує. Але живу не їсть. А тільки прибиту, причмелену… Ти ніколи не спостерігав такого полювання? Як він вертиться і б’є хвостом? Видовисько! Аж вода кипить, уціліла риба вистрибує з води, не знаючи, де рятуватися. Прибита — спливає животами вгору. Жерех її хапає, чайки її хапають. А я човником пливу. Блешеньку тягну, уловиста. Вона у мене щаслива, везуча. І жерех в тім гармидері її хапає, зопалу сприйнявши її за ним же прибиту рибку. І хапонув жаднюга! Ох і було мені! Хвилин з тридцять з ним морочився, колами він ходив, то в глибину пірнав, то з води вистрибував, як відчув, що з хижака сам здобиччю став. Недарма кажуть: бере вовк, але й вовка, буває, візьмуть… Взяв і я жереха. Перемога над хижаком мені дісталася чесно. Як ніс додому, зустрічні питали: «Де таку рибу можна спіймати?» «На Чорториї», — одказую… Зважив удома — 3 кг! Скільки радощів! Ні, ні, не в жереха, у мене. Стали ми з дружиною гадати: що з жереха приготувати? А дружина й каже: котлети! Я пригадав, що навіть в їдальні ЦК КПУ колись були котлети з жереха, а там чого тільки не було. Та й специ там трудилися — дай Боже! А з жереха робили тільки котлети. Чому котлети? Жерех — єдина риба, що рибою… не пахне. Кажуть, навіть сам Петро Шелест, тоді цар і бог України, дуже любив котлети з жереха. От і ми приготували котлети з жереха. Ціла каструля котлеток вийшла — смачні! Своєрідні! Кого не пригощав, уминали, як за себе кидали, а потім питали: з чого котлети? З телятини?

— Із жереха, — одказую.

А дехто, почувши незнайоме слово, аж відсахується і переполошено питає: а що таке… же-ерех? А його можна… їсти? А він не отруйний?

І далі Микола — без передиху:

— Вибачай і бувай — біжу! У мене ще справи в інших редакціях, а потім за світла ще додому встигнути. На Чорториї снасті стоять — треба перевірити…

Залишає для «Вишняка» низку нових епітафій.

— Б’ю чолом — Микола Сом!

Ці традиційні Сомові вітання-прощання ще відлунюють в моєму кабінеті, а їхній автор, вже залишивши редакцію «Літературної України», мчить бульваром Лесі Українки. І лише тоді я переводжу подих, озираюся: так був у мене щойно Микола Сом чи не був? Але ж у кабінеті ще відлунює його знамените і неповторне:

— Б’ю чолом — Микола Сом!

«Іноді мені здавалося, що Василь Земляк прийшов на Землю з іншої Галактики», — це із Сомової придибенції про незрівняного автора «Рідної сторони», «Кам’яного Броду», «Гнівного Стратіона» і особливо «Лебединої зграї» та «Зелених Млинів».

Так ось іноді мені здавалося (і здається), що й сам Микола Сом тільки для виду Микола Сом, а насправді він теж прийшов до нас на Землю з іншої Галактики, з якогось тамтешнього сузір’я — із Золотої Риби чи Рака…

Іноді ж здається, що він — це той пресимпатичний горобець із його пресимпатичного вірша «Горобець купається»:

А якщо він і горобець — ні, таки горобець! — то неодмінно той горобець, з іншої Галактики! Отож, б’ю чолом!

Стривай, стривай, а де ж це сам Микола Сом? Та чи був він взагалі сьогодні в мене чи мені наснилася його розповідь про жереха та про котлети з того хижака, що буцімто, полюючи на рибу, сам попався на гачок більш досвідченому полювальнику на річці Чорторий?

І було мені велено:

— П’ять тридцять ранку. Метро. Сідаєш у перший вагон. Їдеш до станції Петрівка. Піднімаєшся на поверхню. Далі три зупинки тролейбусом № 30. В кінці Московського мосту виходиш. Підземний перехід на протилежний бік. Далі триматися Дніпра, йти вгору понад Дніпром аж до гирла Чорторию. Де він впадає в Дніпро. Не забудеш? Колоритна назва, що не забувається — Чорторий. Себто чортом риє. Колись рив. Дійти до човнярської станції. І там, на Чорториї, на човнику буду я — Микола Сом. І на годиннику має бути шість нуль-нуль ранку…

Я йшов угору понад пустельним Дніпром, всюди — раннє безлюддя. Лише туманці бродили понад берегом і над рікою. І було як ніколи гарно. І легко на душі — свято. Риболовля! І мене попереду чекав Микола Сом, а з ним — незвичайний день. Недарма ж шумери колись записали на своїх глиняних табличках: день, проведений на риболовлі, боги не зараховують у дні життя. Ось і в мене мав бути такий день, що його не буде зараховано в дні мого життя.

Квапився, не знаючи, де той Чорторий (хоча й читав про нього) і де там має бути Микола Сом на тім Чорториї — ну, до чого ж симпатичне, як сказав би покійний Олександр Ковінька, слівце!

Верби, луки. Якась база відпочинку. За нею — човнова станція. Широке гирло. Стривай, та оце ж і є гирло знаменитого Чорторию! Аж гульк — посеред гирла човник — один однісінький, симпатичний такий човник! А в ньому — рибалонька. У захисній армійській куртці.

• Предыдущая
• 6/14
• Следующая