Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 30

• Предыдущая
• 30/87
• Следующая

Мак-Мердо глибоко замислився над справою, що так несподівано звалилася на його плечі. Самотній будинок, де жив Честер Вілкокс, стояв за п’ять миль від міста, в долині. Вже першої ночі Мак-Мердо вирушив у розвідку; повернувся додому, коли вже розвиднилось. Удень він переговорив зі своїми спільниками, Мендерсом та Рейлі, — відчайдушними молодиками, що розповідали про вбивство, ніби йшлося про полювання на оленя.

Третьої ночі вони зустрілися за містом. Усі мали зброю, а один приніс торбину з порохом, який роздобув у копальнях. О другій годині всі троє дісталися самотнього будинку. Ніч була вітряна, й крізь прогалини в хмарах вряди-годи виглядав місяць. Їх попередили, що слід остерігатись нишпорок, тож вони обережно підкралися до будинку, тримаючи в руках револьвери зі зведеними курками. Довкола не було нічого чути, крім завивання вітру й шелестіння гілля на деревах.

Мак-Мердо підійшов до дверей і прислухався; всередині панувала тиша. Він обережно поклав під двері торбину з порохом, зробив у ній ножем дірку й прикріпив ґніт. Підпаливши його, він із двома товаришами відбіг убік і заховався в канаві, аж поки не пролунав глухий вибух, який засвідчив, що роботу скінчено. У кривавому літописі товариства ще не траплялося записів про чистішу працю.

Проте вранці з’ясувалось, що увесь цей похід, так чудово задуманий і сміливо здійснений, виявився даремним. Пам’ятаючи, мабуть, про долю інших бідолах, Честер Вілкокс напередодні переїхав разом з родиною до іншого, безпечнішого, помешкання, яке до того ж охороняла поліція. Вибух пороху зруйнував порожній будинок, а старий сержант і досі наглядав за робітниками в «Залізній греблі».

— Залиште його мені, — мовив Мак-Мердо. — Він мій, і я доберуся до нього, хай навіть цілий рік доведеться чекати.

Вся ложа висловила йому подяку й довіру, і за деякий час ця справа скінчилася. Через кілька тижнів у газетах з’явилося повідомлення, що Вілкокса вбито пострілом із засідки; невідомо було тільки те, чи справді то Мак-Мердо завершив свою недокінчену роботу.

Такими були методи тамтешнього товариства масонів, і такими були дії банди Чистіїв, що перетворила багату, широку долину Верміси на Долину жаху. Чи треба далі мережити сторінки описом їхніх злочинів? Хіба не досить я розповів про цих людей та їхні справи?

Всі вони записані в історії, і з тих записів будь-хто може дізнатися їхні подробиці. Він може дізнатися про холодне, жорстоке вбивство полісменів Ганта й Еванса, що намагалися заарештувати двох членів спілки. Прочитає він і про те, як застрелили місіс Ларбі, що доглядала свого чоловіка, люто побитого за наказом Мак-Ґінті; про вбивство Дженкінса-старшого, а невдовзі — і його брата; про знущання з Джеймса Мердока, про підпал оселі родини Степхавсів, про вбивство Стендалса — і все це протягом однієї страшної зими.

Чорна тінь упала на Долину жаху. Настала весна, коли розпукуються бруньки й цвітуть дерева. Весна — надія для природи, що так довго ниділа в залізних кайданах зими, але жодної надії вона не принесла тим чоловікам та жінкам, які жили під тягарем страху. Цей страх, темний та лиховісний, не розвіювався аж до початку літа 1875 року.

Цієї весни насильства в долині досягло свого апогею. Мак-Мердо, що вже отримав сан диякона братства і мав, здавалося, згодом змінити Мак-Ґінті на посаді майстра, тепер зробився такою помітною постаттю серед товаришів, що без його допомоги й поради нічого ніде не діялось. Але що гучнішою ставала його слава серед масонів, то похмуріше поглядали перехожі, коли він проходив вулицями Верміси. Страх у їхніх душах поступово переростав у відчай. До ложі доходили чутки про таємні збори в редакції «Геральда» і про те, що городяни готують зброю. Однак Мак-Ґінті та його люди не боялися цих чуток. Їх було багато, і зброї в них теж було достатньо. Супротивники ж їхні були розпорошені та слабкі. Все це зведеться, як і раніше, до порожніх балачок та хіба що кількох намарних арештів, — так говорили Мак-Ґінті, Мак-Мердо та інші відчайдухи.

Одного травневого суботнього вечора, коли Мак-Мердо збирався на звичайну вечірку ложі, до нього завітав Моріс — найбоязкіший із братів ордену. Його чоло взялося зморшками, а обличчя було перелякане й стомлене.

— Чи можу я щиро поговорити з вами, містере Мак-Мердо?

— Звичайно.

— Я досі не забув, як колись відкрив вам своє серце і ви не виказали мене — навіть тоді, коли вас питав сам майстер.

— Що мені було робити, коли ви довірились мені? Але це не означає, що я з вами заодно.

— Так, я це знаю. Проте ви — єдиний, з ким я можу вільно розмовляти. У мене тут є таємниця, — він притулив руку до грудей, — і вона пече моє серце. Мені треба з кимось нею поділитися. Якщо я викажу її, на мене напевно чекатиме смерть. Якщо ж промовчу, то можемо загинути ми всі. Хай мені допоможе Бог!

Мак-Мердо пильно поглянув на Моріса — той тремтів усім тілом. Він налив склянку віскі й подав старому.

— Це допоможе вам узяти себе в руки, — сказав він. — А тепер розповідайте.

Моріс випив, і його бліді щоки порожевішали.

— Я можу розповісти про це одним реченням, — мовив він. — На наш слід натрапив детектив.

Мак-Мердо здивовано вирячився на нього.

— Ви що, збожеволіли? — вигукнув він. — Хіба тут не рояться роєм полісмени та детективи? Чим він нам зашкодить?

— Ні, ні, цей детектив — не з тутешніх. Тутешніх ми знаємо, їх справді нема чого боятись. Але ж ви чули про агентів Пінкертона?[12]

— Щось нібито читав.

— Якщо вже вони натрапляють на слід, то пісеньці кінець. Це не державна поліція з їхнім звичаєм: «спіймаю чи не спіймаю». Їм дуже добре платять, і вони чіпляються мертвою хваткою. Якщо хтось із Пінкертонових агентів стежить за нами, то ми пропали.

— Нам треба вбити його.

— Ось ваша найперша думка! Те саме скажуть і в ложі. Хіба я не казав вам, що в нас усе закінчується вбивством?

— А що таке вбивство? Хіба це не звична річ у наших краях?

— Авжеж, але це не для мене — наводити вбивць на слід. Я після того не знатиму ні хвилини спокою! А водночас на карту поставлено наше власне життя. Заради Бога, скажіть мені, що робити? — Охоплений нерішучістю, він почав гойдатись на стільці.

Слова його глибоко схвилювали Мак-Мердо. Легко було побачити, що він перейнявся думкою про небезпеку й тепер міркує про те, як її зустріти. Він схопив Моріса за плече і трусонув його.

— Послухайте-но, друже! — з запалом вигукнув він. — Так ви нічого не вдієте, голосячи, мов баба на похороні. Давайте сюди факти. Що то за тип? Де він? Хто вам сказав про нього? Чому ви прийшли до мене?

— Я прийшов до вас, бо ви єдиний, хто може щось мені порадити. Я розповідав вам, що тримав раніше крамницю в одному з східних штатів. Там у мене залишились друзі — один з них служить на телеграфі. Я вчора одержав від нього лист. Прочитайте самі — тут, угорі сторінки.

Ось що прочитав Мак-Мердо:

— А тепер читайте постскриптум.

Мак-Мердо якусь хвилину сидів мовчки, тримаючи в байдужих руках лист. Перед його очима був туман, а за ним — порожнеча.

— Чи знає про це хтось іще? — спитав він нарешті.

— Ні, я більше нікому не казав.

— А оцей чоловік... ваш друг... чи міг він повідомити про це когось іще?

• Предыдущая
• 30/87
• Следующая