Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 15

• Предыдущая
• 15/44
• Следующая

Зговорившись про ціну, Олька ще пройшлася вулицями і надибала майстерню з ремонту побутової техніки. Спитала, чи не куплять у неї телевізор.

– А він не крадений? – недовірливо примружив око майстер.

– Ні, – коротко, але впевнено відповіла Олька.

– Ну, то принось.

Роксаниного телевізора вистачило на чотири місяці оренди. А з допомогою Сінченка дівчина переїхала до баби Сані. У люльці мотоцикла могли розміститися чи дівчина, чи телевізор. Міліціонер прилаштував туди техніку. А загалом речей було небагато – все вивезли за одну ходку. Мотоцикл їхав трасою перед рейсовим автобусом, у якому по першому снігу Олька залишала своє село.

Льовушка покружляв біля виходу з метро, посидів на лавочці, потупцював у черзі на маршрутку, але так і не поїхав нею, посидів у Мак-Дональдсі, навіть помітив там у черзі до одного з касових апаратів завучку тієї школи, де він розмальовував коридори й кабінети, але та чомусь удала, що його не впізнала. Льовушці теж не дуже хотілося зараз відволікатися від мети і правити якісь пусті теревені, він короткозоро примружився і став розглядати перед собою пропозицію та ціни, аж поки дівчина в уніформі заучено не вигукнула: «Вільна каса!» Він здригнувся і замовив еспресо, відмовившись від запропонованого пиріжка чи кексика.

Пив каву за крайнім столиком, вдивляючись крізь широке вікно у рух на майданчику між скляними дверима станції метро та кінцевою маршруток (бо саме тут, як він уявляв, і почалася дві доби тому вся ця чортівня), але юної провидиці чи когось подібного до неї він так і не побачив.

А що він, власне, хотів у неї спитати? Та вже певне, не про свої власні перспективи. Хотів «наїхати» і розповісти, куди завів його товариша той бісів чарівний ключик, який вона йому дала… Та навіть і не дала, а лише вказала пальцем на один із двох Ігоревих ключів. Безглузда ситуація – пред’являти претензії малолітці, котра жартує з людьми на вулиці, заробляючи так свої десять гривень… Чи не жартує? Ключі ж бо таки відмикали різні двері… Звісно, якби вона знову сиділа тут зі своєю рекламою, він би підійшов. А якби без? Просто сиділо б на парапеті дівчисько, схоже на змальовану Ігорем провидицю, чи наважився б він чіплятися з розмовами?

Раптом Льовушку осяяло. Він ухопив зі своєї таці серветку, витяг із кишені кулькову ручку і, пригадуючи все, що розповів Ігор, та дивлячись у вікно на мізансцену, швидко намалював ситуацію, як він її собі уявляв. Закінчив, подивився, зітхнув і рушив на вулицю.

Сутеніло. Пахло бузком. Він показав малюнок трьом жінкам, які продавали біля метро квіти – жодна з них такої особи тут не бачила. Показав підлітку, що роздавав рекламки тим, хто минав його біля дверей метро, – той знизав плечима:

«Ні, не бачив такої, я тут вже чотири дні стою. Ні, точно не було! А що – пропала чи щось накоїла?»

Льовушка махнув рукою і пішов геть.

Існує 4 рівні гостроти зору:

1. Нормальний зір.

2. Помірне порушення зору.

3. Тяжке порушення зору.

4. Сліпота.

Глобальні тенденції:

У всьому світі значною проблемою залишається дитяча сліпота. Від неї страждає близько 1,4 мільйона дітей віком до 15 років. Крім цього, більше ніж 12 мільйонів дітей у віці до 15 років мають порушення зору через відсутність корекції рефракційних аномалій (короткозорості, далекозорості чи астигматизму). Ці порушення легко виявити і призначити відповідну корекцію: окуляри, контактні лінзи або рефракційна хірургія.

У всьому світі близько 314 мільйонів людей мають порушення зору, 45 мільйонів з них уражені сліпотою.[5]

«В останнє десятиліття якість допомоги недоношеним дітям змінилася, є нові методики, розширилася можливість проводити інтенсивну терапію немовлят, що народилися задовго до настання терміну, – пишуть вчені у статті, опублікованій у журналі Archives of Ophthalmology. – Ці зміни призвели до збільшення кількості новонароджених у відділеннях інтенсивної терапії».

Сучасна якість медичної допомоги дозволяє рятувати все більше таких немовлят, однак ті діти, що вижили, не завжди виростають здоровими. У країнах з високою якістю медичного обслуговування медики все частіше стикаються з незвичайними захворюваннями. Наприклад, проблема якості зору таких новонароджених турбує лікарів багатьох країн.

Серед інших ускладнень – порушення розвитку сітківки ока через проблеми із судинами, і це підвищує ризик повної втрати зору. Рятуючи недоношених немовлят у відділеннях інтенсивної терапії, їм створюють особливі умови, сприятливий температурний режим та режим вологості. Але освітлення в лікарні може негативно впливати на розвиток зорового апарату. У нормі судини сітківки ока продовжують своє формування на останніх тижнях вагітності за відсутності світла, тоді як недоношена дитина потрапляє в умови гіперосвітлення.

Слово «сліпота» має різні значення – від повної відсутності сприйняття світла обома очима і до дуже обмеженого зору. Як термін його, як правило, застосовують щодо людей, порушення зору в котрих є настільки серйозним, що впливає на якість їхнього життя та здатність виконувати звичайну роботу.

Тільки близько 5 % із тих, кого називають сліпими, дійсно нічого не бачать. Решта здатні бачити в більшій чи меншій мірі. Наприклад, деякі можуть розібрати номер машини на відстані близько метра і прочитати окремі букви на таблиці для перевірки зору; інші здатні розрізнити лише світло і тінь або рух.[6]

Олька, працюючи в кафе, вже знала на ім’я багатьох постійних клієнтів. Деякі навіть набивалися до неї на більш близькі стосунки. Бувало, запрошували в кіно чи на дискотеку, звісно, після роботи чи у вихідний. Вона відмовлялася, спочатку знічено, потім навіть трохи сердито, але шеф учив не конфліктувати з клієнтами, відмовляти, начебто залишаючи шанс. Непроста то була наука напівтонів для прямолінійної та безхитрісної Ольки. Вона вже почала, було, задумуватися про кіно, але на дискотеку поки що ходити не наважувалась, бо й досвіду такого не мала, та й танцювати не вміла – не те, що її напарниця Оксанка. Та була місцевою жителькою, старшою на три роки, вже мала хлопця, котрий служив у армії, писав листи, телефонував, але не забороняв дівчині інколи й розважитися.

– Та він же мій характер знає – ледь почне парканом мене огороджувати – на зло зроблю! Тому не дуже й пресує. А я те ціную. Чекаю його. Але це не означає, що маю сидіти вдома, мов засватана!

Оксанка до ладної фігури мала ще бойову вдачу та гострий язичок. Могла і пожартувати з клієнтами, і відшити їх одним словом, щоб не надто розслаблялися та примірялися до неї.

– Ми з подружками і на дискотеку ходимо, і в кіно, і танцюю там із ким захочу, а не з тим, хто мені днями чайових залишив! Я за чайові не продаюся – не на ту напали! – вчила вона Ольку життю.

Оксанка таки вміла танцювати. Коли нікого не було в кафе, вона вмикала музичний канал телевізора (шеф поставив супутникову антену!) і дуже вправно вихляла перед екраном. На Ольчине запитання, де навчилася, відповіла:

– Та, трохи перед теликом тренувалася, повторювала різні рухи, ще на дискотеці придивлялась, як люди танцюють, а ще торік на консервний завод приїздили на практику студенти, то вже давали жару на танцях – я й до них приглядалася. Школу життя, можна сказати, пройшла! Було б бажання та настрій, а навчитись можна всього.

Вона й ходила, наче пританцьовуючи. Узагалі нова Ольчина колежанка мала вдачу легку й веселу, якось безжурно ставилася до життя і не переймалася його проблемами, наче й не було на її шляху труднощів. Хоча, таких, які трапилися за коротке життя Ольці, направду не було.

• Предыдущая
• 15/44
• Следующая