Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 13

• Предыдущая
• 13/44
• Следующая

Хай яким безрадісним було її дитинство, у той день воно скінчилося зовсім. Черговому по вокзалу зателефонували з сільради і повідомили, що на краю села сусіди помітили дим, який пробився крізь вікна Ольчиної хати. Пожежу швидко загасили, але нетверезі її батьки вчаділи від диму.

Певне, самі себе й підпалили, бо вже не раз тлів матрац від батькової цигарки, що випадала йому з п’яних рук, та Олька, було, гасила, заливаючи водою ліжко і батька в ньому, сварячи його та розмазуючи сльози по щоках. Може, не піди вона від батьків – то й цього разу врятувала б, але…

Тетяна Павлівна пригорнула до грудей Ольчину голову, але сльози дівчині так і не прийшли, вона наче заклякла, і стояла так кілька хвилин у незручній позі, бо груди ті були досить низько… Дівчина лише рвучко глибоко зітхнула кілька разів, наче хапнула повітря, і спитала чомусь у Сінченка:

– То мені їхати додому чи працювати?

Дорослі здивовано поглянули на неї – чи то така безсердечна, чи то стрес у дитини? Але Олька направду не знала, що має робити і говорити в такій ситуації, бо сама ще до подібної халепи не потрапляла, і, власне, ніхто інший також не розповідав їй, як воно буває і як такої миті треба поводитися. Плакати на людях вона не любила з дитинства, та ще й не усвідомила до кінця, що сталося.

– Давай, дочко, відвезу тебе мотоциклом, скільки тут їхати, – взяв ситуацію під контроль Сінченко.

– Так, Колю, відвези її до сільради, – погодилася Тетяна Павлівна і звернулась до дівчини: – А ти, може, якихось родичів ще маєш у селі?

– Ні, немає у мене родичів, – відповіла Олька, знизавши плечима.

– То я зараз гукну Оксану, хай теж їде, пригляне за тобою та хоч розбереться, що там і як, треба ж до похорону щось робити, ой, лишенько… – тихо заголосила жінка, але то вже були «робочі моменти». Вона тепер не стільки переживала те, що сталося, скільки вибудовувала в голові план необхідних за таких обставин дій – ось уже хто мав і багатий життєвий досвід і добру душу.

Молодий сержант міліції провів Ігоря з одиночної камери, де той перебув ніч, у кімнату для побачень і залишився стояти всередині біля дверей. За столом сидів Льовушка й дивився на товариша широко розкритими очима, в яких були і переляк, і розгубленість, і гнів, і почуття провини одночасно. На столі біля нього стояв пакунок з Мак-Дональдса та пляшка мінеральної води – дізнавшись, що затриманих у відділку не годують і що коротке побачення йому дозволять, Льовушка не вигадав нічого іншого, як зганяти за два квартали в осередок американського харчування та накупити другові гамбургерів. І от тепер вони нещадно пахли на всю кімнату ненашою їжею.

Ігор сів за стіл навпроти нього. Хвилину вони мовчали, адже сержант, почувши їхній діалог про вчорашні події, однозначно засумнівається в психічному здоров’ї обох. Ігор оговтався першим:

– Дякую за їдло. Сподіваюсь, ти не думаєш, що я дійсно обікрав чужу хату?

– Ні, звісно. Звісно – ні! Адже ліфти зупинилися в одну мить – увесь будинок було знеструмлено.

– А ти що – теж завис у ліфті?! – не на жарт здивувався Ігор, бо після «чарівного» ключа ладен був повірити і в інші дива.

– Так, але ж то трапилось одразу, щойно ми поїхали! Ти якби й хотів – не встиг би! – емоційно випалив Льовушка й осікся.

– Дякую, друже! Заслужив… Ні хріна я не хотів! – підвищив голос Ігор. – Невже ще тобі пояснювати?!

Він рвучко простягнув руку до пляшки з мінералкою, старшина напружився. Ігор відкрутив кришечку і, оббризкавшись водою, жадібно припав до горлечка.

– Вибач! Я не те ляпнув. Коли ліфти знову поїхали, я передумав, вирішив повернутися, пішов назад, виходжу з під’їзду – а тебе пакують…

Сержант кашлянув біля дверей. Льовушка озирнувся на нього – той подивився на годинник. Схаменувшись, Льовушка уп’явся очима в Ігоря і спитав:

– То де ти взяв ту бісову валізу? Ти ж заходив із порожніми руками?!

– Я сидів у ліфті не сам, – Ігор утупив очі в стіл.

– То чого ж тебе пов’язали одного?! З ким? З ким ти там був?! – здивовано перейшов на шепіт Льовушка.

– Не шепотітися! – суворо наказав сержант.

– Вибачте, – знов озирнувся на нього Льовушка. – То як же можна довести в міліції, що ти не причетний до крадіжки?! Чому ти не розповіси всього?!

Льовушка спіткнувся об власне запитання, бо нещодавно і сам казав Олі, хто ж, мовляв, нам повірить, як ми там повідаємо правду – і про ключі, і про безглуздий хлопчачий адреналін…

Але раптом він побачив в очах Ігоря щось помітне лише близькій людині, а може, взагалі лише художнику – якийсь прихований відблиск вогню – він з’являвся у друга щоразу на старті його закоханостей. Льовушка приклав долоню до напіввідкритого рота і завмер, здогадавшись, що попутником могла виявитися жінка. Він широко розплющив очі, а брови його поповзли догори. Ігор на це знизав плечима, ледь розвів у боки долоні рук і кивнув.

– Залишилося дві хвилини, говоріть, прощайтеся, – не втрачав контролю над ситуацією старшина.

– То як же?… Чим я можу тобі допомогти, га?! Може, з господарем тієї квартири поговорити, пояснити все, як думаєш?

Ігор уважно подивився на Льовушку – було зрозуміло, що в голові його боролися різні думки, він і сам, мабуть, не дуже тямив, що трапилося насправді і як з того тепер викручуватись. І раптом зі скептичною посмішкою спитав:

– А знаєш, що було в тій валізі?

– Що? – видихнув Льовушка.

– Сім пляшок віскі! – з розстановкою вимовив Ігор.

Льовушка глипнув на сержанта. Той кивнув, підтверджуючи цю неймовірну інформацію.

– Як?! Нічого не розумію… – Льовушка втупив очі в товариша.

– Я так само, – зітхнув той.

– Час побачення вичерпано, – відчеканив сержант.

З відділку міліції Льовушка вийшов іще більш розгубленим. Нова інформація не прояснила нічого, а геть заплутала його – єдиний друг у буцегарні, звинувачуваний у викраденні з чужої квартири семи пляшок імпортної випивки! До того ж у справі замішана жінка, і той дурень, певне, до неї вже небайдужий, а вона, ймовірно, сама ті пляшки й поцупила (нічого собі принцеса!), десь поділась, а тепер Ігор віддуватиметься перед законом.

«Та що ж таке могло статися в тому клятому ліфті сусіднього під’їзду, що завис між поверхами?!» – гнівно дивувався Льовушка.

Він ішов напівпорожньою недільною вулицею свого району, встромивши руки в кишені, щось буркотів собі під ніс та інколи знизував плечима. З дерев сипалися йому під ноги зів’ялі біло-рожеві квітки каштанів, горобці борсалися в піску на узбіччі, звідусіль доносився аромат бузку, прогулювалися матусі з дітлахами у візочках. І людей, і машин було незвично мало. Мабуть, хороша погода виманила всіх на природу, чи то у ліс на шашлики, чи по селах на городи, чи на дачі – місто відпочивало від людей і набиралося сили для нового напруженого робочого тижня.

Льовушка брів, занурений у розв’язання якоїсь дивної шаради, наче складав картинку з пазлів, а вона все ніяк не складалася… Повз нього проїхала маршрутка. Ковзнувши поглядом по її розмальованому рекламою боці, він побачив у вікні білу табличку, що вказувала номер маршруту та кінцеві зупинки. Однією з них значилася станція метро, де дві доби тому Ігор на свою голову заговорив із провидицею. Маршрутка зупинилась, випустивши зі свого нутра огрядного дядечка, а Льовушка раптом кинувся до неї, вскочив у двері, що ледь не притиснули його, і завмер біля водія, сам здивований імпульсивністю своїх дій.

Оля гуляла парком із Ясею, то повільно ведучи її за руку доріжкою, то несла дівчинку на руках і відповідала на її запитання, бо ж дитині все на світі цікаве, незалежно від того, чи усіма органами вона його сприймає.

Ось і гойдалка. Дівчина посадила Ясю на дерев’яну перекладину, мала хутко вчепилася рученятами у металеві троси, що йшли від сидіння вгору, і скомандувала:

• Предыдущая
• 13/44
• Следующая