Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 17

• Предыдущая
• 17/19
• Следующая

Апостоли і розбійники, котрі з’являються з минулого, котрі виходять із темряви, ніби з гущавини опівнічного парку – вони дихають одним із тобою повітрям, вони орієнтуються на вогні, що світять тобі з мороку, і тому не можна відганяти їх від себе, не можна ігнорувати їхні застереження та прохання про допомогу. Страчені найманці й військові комісари, циркові атлети й підступні коханки, підпільники, вигнанці та серійні вбивці, імена яких вичитуєш із підручників історії – вони нікуди не зникали з обжитого міського простору, вони завжди лишались поруч, як складова однієї безперервної череди зречень і надбань, як частина спільного багатоголосся, котре можна почути в коридорах університету чи переходах залізничного вокзалу. Вони не залишали це місто, знаючи, що втрата їхніх біографій може виявитись фатальною. Оскільки на чому можна буде вчитись, коли їх не стане, на чиїх помилках, на чиїх перемогах? Нам дісталась ця громіздка коштовна спадщина – їхні капелюхи та зброя, черевики та уніформа, ранці, біноклі та бортові журнали, їхні атестати й партійні посвідчення, золоті прикраси й срібні кулі, зжовклі газетні вирізки й чіткі відбитки їхніх пальців на конвертах у поштових скриньках. Я би ніколи не зважився говорити про них як про тих, кого немає, всі вони й далі займають у моєму житті багато місця, можливо, навіть вони займають найкращі місця, навіть не думаючи комусь ними поступатись. Герої і провокатори, божевільні та генії, діти, підлітки й постарілі зомбі з противним характером, чоловіки, яких я поважав, і жінки, від яких я божеволів, письменники, які вбивали в мені любов до літератури, й актори, які гримувались від старості й сорому. Нам усім лишаються наші валізи з улюбленими речами, з нерозібраними паперами та апостольськими посланнями. І ми тримаємо їх, ці валізи, торби та дипломати, де-небудь на дні шафи з одягом, знаючи, що доки все знаходиться в наших руках, доти є ймовірність згодом у всьому розібратись, дати всьому раду, розкласти все за своїми місцями. Ні від чого не відмовляючись і нікого не зраджуючи.

Це як із мешканцями готелів – зранку вони прокидаються в своїх кімнатах, маючи все при собі, всі свої речі й документи. Підходять до вікна, спостерігають за рухом сонця, за маневрами птахів, помічають жінку, котра пробігає внизу, легко й нечутно, ніби тікаючи від власної тіні.

Про жінок він говорив різне, жінки, – стверджував, – забезпечують зміну сезонів. Все так і відбувається: ти думаєш, зима – це коли випадає сніг. Нічого подібного – насправді це вона прокидається десь по обіді й, не вилазячи з ліжка, починає плакатись, мовляв, кінець грудня, а жодного снігу, і птахи в парку зливаються з чорним ґрунтом, відкритим, наче рана. І говорить так, ніби це ти винен, що немає снігу, ніби це ти вранці, доки вона спить, вибираєшся на темні вулиці й згрібаєш сніг, що випав за ніч, до підвалів, люків водогону і торб випадкових перехожих. І вона, зрештою, вилазить із-під ковдр, і натягує на себе чоловічі светри, і довго гріє руки під гарячою водою, нишпорить кімнатами, відшуковуючи все, що вчора так послідовно губила й розкладала – телефон і записник, ключі, комп’ютер і візитівки, кладе всі речі на свої місця, так що вони, ці речі, безнадійно губляться. А вже потому робить собі чай і виходить на балкон. Стоїть і розглядає рівну небесну поверхню, швидко замерзаючи, проте вперто не бажаючи залишити свою повітряну варту. І чай в морозяному повітрі так відчайдушно пахне Цейлоном, і вона так наполегливо обпікає пальці об гарячу кружку, що сніг врешті-решт не витримує і починає падати. І так цілих три місяці.

Натомість улітку вона спокійна й розважлива. Влітку її шкіра втрачає це відчуття темряви, що минає, відчуття неба, що рухається. Вона перестає реагувати на час, не помічаючи, як після безкінечного дня поступово западають сутінки і сухий обрій виповнюється фарбами й вугіллям. Улітку її шкіра тепла, мов пісок, і навіть уночі не втрачає цього тепла, оскільки літні ночі надто короткі, аби щось змінити. А ось літні дні довгі та розмірені, і немає жодного сенсу слідкувати за часом, його раптом стає так багато, що слідкувати за ним – те саме, що слідкувати за змінами в темряві, яка тебе оточує: не зрозуміло ще, хто за ким слідкує. І годинник у неї на руці – лише прикраса, котра зблискує під сонцем, не виконуючи жодних функцій. Усі функції перебирає на себе повітря, воно штовхає її вперед гарячими провулками й зупиняє в темних задушливих брамах, куди не потрапляє світло. Влітку вона ловить сонце, воно лишається на її одязі та волоссі, гріє її долоні та литки, засліплює її, відбиваючись у вікнах контор і трамваїв. Трамваї влітку так довго стоять на кінцевих зупинках, що, зайшовши до них і сівши коло вікна, вона за якийсь час виходить і простує пішки, минаючи зупинку за зупинкою, відчуваючи, як багато в неї лишається часу і як багато в неї лишається зупинок.

А найцікавіше з розмовами, з тим, що вона розповідає при зустрічах. У чоловічих розмовах такого не трапляється – чоловіки зазвичай стримані й мовчазні, вони коли й розповідають, то або відразу починають хвалитись і перебріхувати, або надійно приховують важливу для себе інформацію, тож, поговоривши, ти так нічого й не розумієш. Натомість вона завжди розповідає про себе так відверто, ніби ти лікар і вона боїться, що, недорозповівши чогось, ускладнить твою роботу, не дасть тобі змоги поставити єдино вірний діагноз. Тому говорить про все: про чоловіків, які їй сняться, ходять уночі її помешканням, тихо пробираються на кухню, дістають із каструль і мисок будильники й телефони, висипають із пляшок пісок та зерно, відчиняють кватирки, запускаючи в кімнату запах листя й диму. Говорить про жінок, із якими приятелює, які щоранку скаржаться їй на дивні звуки за стіною, на птахів, що зазирають до вікон, на голоси в коридорах і на погрози в літературних часописах. Говорить про забобони, про формули та коди, про цифри, за допомогою яких відчиняються двері й відступають війська, розповідає про дітей, котрі трапляються їй на вулиці, переказує їхні розмови, відтворює сварки двірників та безпритульних, згадує всіх знайомих регулювальників, описує будинки, в яких була, рекламує кріплені вина, від яких її мова стає терпкою та повільною і слова переплітаються між собою, мов трава після дощу. Але головним чином говорить про всі свої кохання – надбані і втрачені, зловлені й зневажені, викрадені й загублені, відверті й підпільні, щасливі та приречені. Кохання, що виникали раптово й несподівано, кохання, котрі вона ретельно вибудовувала, кохання з присмаком вогню та металу, кохання з залишками нічних скандалів та ранкової тиші, кохання, які вона швидко проживала й до яких потім увесь час поверталася, від яких боронилася й якими врівноважувалася. Говорить, пригадуючи й фантазуючи, забуваючи й переставляючи все місцями, захищаючи друзів і звинувачуючи подруг, розкриваючи криваві таємниці й показуючи місця злочину. Називає адреси, де їй було добре, показує подвір’я, на яких вона втрачала віру, скаржиться на підземку, що робила її самотньою, відновлює в пам’яті автобусні маршрути, що кожного разу повертали їй сили. Повторює імена своїх наречених, говорить, як їй із ними велося, що їй у них подобалося, чому вона не могла без них жити, як вона всіх їх, зрештою, позбулася. Можливо, їй необхідно, аби ще хтось знав ці важливі для неї речі, можливо, навпаки – для неї все це нічого не вартує, тому вона з такою легкістю наговорює свої історії та притчі, але так чи інакше, говорив він, за жінками потрібно записувати, і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ, додавав він, був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів.

Це так нерозбірливо з її боку, – говорив він, – переповідати мені свої історії. Що мені тепер із ними робити? Я знаю про неї більше, ніж її мама. До того ж мама знає про неї речі значно пристойніші. Мама навіть не здогадується про її стосунки з алкоголем та керівництвом. Мама може лише підозрювати щось про її ставлення до чоловіків. Я вже не говорю про ставлення до жінок. Що її мама знає про зимове море, яке забиває дихання і обпалює пальці рук, про вино, яке п’ється, аби зігрітись, але яке насправді випікає холодом горлянку, від чого твій радісний крик повниться кригою? Хіба мама бачила коли-небудь ці старі шпаківні, в яких нам випадало зупинятись і ночувати, з ковдрами й пледами, старими ліжками й розхитаними кріслами, без освітлення та опалення, проте з вікнами, що виходили просто в ніч, посеред якої колихалося море з усіма своїми рибалками? Хіба мама може знати про відтінки її шкіри, про її спів, що пахнув мадерою, про те, як вона довго не могла заснути, як вона ховалась від темряви й шуму, якою вона була витривалою і невтомною, якою була ніжною та переконливою? Що мама може знати про її рухи уві сні, про монети й пігулки, що висипaлись із її кишень, про її насторожений голос зранку, коли вона прокидалась і пригадувала все, що було, після чого все починалося спочатку, ніби приплив, який ніколи не дає тобі надії на продовження й ніколи не залишає тебе у спокої.

• Предыдущая
• 17/19
• Следующая