АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/46
• Следующая

…комбінація, яку він мучівно розгадував, несподівано відкрилася йому завдяки випадковій фразі, що долетіла з іншої кімнати. У ті перші хвилини він встиг лише відчути гостру радість гравця і фізіологічне почуття гармонії, добре відоме творцям. Він ще перепробував безліч дрібних рухів, перше ніж зрозумів суть свого відкриття — допив какао, поголився, переодягнув сорочку. І раптом радість зникла, і захлиснув його важкий і мутний жах. Як і в живій грі на дошці трапляється, що повторюється якась хрестоматійна комбінація, теоретично відома, — так намітилося в його житті послідовне повторення відомої схеми. І як тільки минула перша радість, — що ось він встановив сам факт повтору, як тільки почалася педантична перевірка відкриття, — ним пересмикнуло. Тривожно любуючись, він прослідковував, як гнучко повторювались увесь цей час образи його дитинства, та ще не до кінця розумів, чим це комбінаційне повторення таке жахливе для його душі. Одне він відчував: жаль, що так довго не помічав хитрого поєднання ходів, і тепер, пригадуючи яку-небудь дрібницю, — а їх було так багато і так вигадливо поданих, що майже не помічався повтор, він ненавидів себе за те, що не спохопився, не взяв ініціативу, а в сліпоті довіри дозволив комбінації розвиватися… І думка, що повтори будуть, імовірно, продовжуватися, була настільки нестерпна, що йому захотілося зупинити годинник життя, перервати взагалі цю гру, завмерти, але при цьому він помічав, що продовжує існувати, щось готується, повзе, розвивається, а він не в силах зупинити рух…

Турок справді виявився занедбаним, поїдженим, — як не міллю, то життям принаймні: з вух йому стирчали кущі сивого волосся, ніс провалився, ніби в сифілітика, а на правиці бракувало середнього пальця — певно надто часто показував «fuck» або просто мав колись коштовний перстень. Але мене зацікавив не стільки легендарний андроїд, скільки те, що діялося на шахівниці. Вочевидь, це не могло бути наслідком жодної, навіть найвіртуознішої, найфантастичнішої партії: майже всі фігури, — і білі, й чорні, — скупчилися безликою отарою з одного боку дошки, а на іншому боці, коло самого краю, немов над урвищем, стояли два самотні королі в неприпустимій — мало не в обіймах, — позиції, завдаючи один одному чи то вічний шах, чи то піддавшись апатії взаємного програшу. Вони безтямно заглядали в безодню, схиливши відполіровані тисячами гравців голівки, а там, унизу невиразно біліла пачка «димедролу» — останнім часом ґроссмейстера мучило безсоння.

— Та-а-к! Всі по місцях, починаємо працювати! Готові? Камери, освітлення, актори, сканери? Леббенч, знімай уже на хрін цей халат! Хлопці? Роз? Ґіль? Що, знову ерекції немає? Ну то треба було привести свого песика, якщо в тебе лише на нього встає. Тут нормальні люди зібралися, а не збоченці які. Дайте йому «Юного натураліста», хай подрочить. І заберіть к бісу мидницю з кадру — пісс буде в самому кінці. Ну що, почали? Вдягаємо сканери, швиденько, вдягаємо. Влад, допоможи Леббенч затягнути паски. Не скигли, Леббенч, не скигли, не ти перша, не ти остання. До тебе десятки робили орал в шоломі, і ніхто не скаржився. Хлопці, закріплюйте All-seeing Eyes на члени, раз-два. Ґіль, ну ти вже мене просто дістав. Пустіть хто-небудь «Діскавері» на монітор, бо хлопець не може працювати. Не розумію, як тебе може збуджувати це паскудство, коли Леббенч поруч. Де ти ще бачив таку вульву? Ок, ок, я знаю, у кожного своя доля. Роз, перестань нарешті підкидати монетку, однаково ти сьогодні починаєш. Вивчив нарешті монолог? Добре, подивимося. Виходь на план. Леббенч, змазку втерла? Дівчата, допоможіть їй. Бігом, бігом, і відсуньте балдахін над ліжком. А що це за вібратор? Що це за вібратор, я вас питаю? Де ви видерли цей огірок? Я ж говорив, усе повинно бути в золотих тонах. Де реквізитор? Старий, ти в мене дограєшся! Ти в сценарій хоч раз заглядав? Поміняти ділдо негайно! У нас три години студійного часу, а ви тут бардак влаштовуєте! Влад, увімкни підсвітку за ліжком. Ґіль, готуйся, готуйся, бо вижену на хрін. Що, і «Діскавері» вже не канає? Може, ти просто імпотент? Хтось має касету з «Королем Левом»? Пустіть цьому ідіоту, бо він мене до інфаркту доведе. Маєш двадцять хвилин. Як не встане, можеш вважати, що звільнений. Ну що, всі на місці? Леббенч, починай мастурбувати. Світло! Камера! Мотор! Кадр перший, дубль перший, поїхали!

Роз: І от питання кляте: де я? У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під неї чи опором зустріти чорні хвилі вагін і тим спинити їх? Заснути, здохнути й нічого — лише кінчати, оргазм позбавить болю, нервів, тіла, а з ними і страждань. Така розв'язка цілком годиться. Так, заснути, спати і що — і сни дивитися? Проблема одна: як нам кінчать у неї, мертвим, коли земні марноти відшумлять? І знову ця вагіна: ще хоч трохи побути в ній і кий добути свій, а звідси — примноження нещасть. Якби не це, то хто із нас терпів би ці знущання? Ці вторгнення в анал, копрофілію, зневажене кохання, беззаконня, нахабство влади, напади на честь, трихомонади і роздерту цноту, хто став би це терпіти, адже можна звичайним хуєм зупинити хід усіх страждань? І хто тягнув би далі цей коітус, стікав би потом, якби не страх — а що там, після смерті… у тій країні без ознак статевих, де навіть з Духом вже нема злягання? І страх нам каже витерпіти муки тутешні, добре знані, й не шукати незнаних, потойбічних. Винен розум — це він нас робить хтивими і бавить пориви наші, а відважні плани по роздумах воліємо відкласти і зовсім поховати. Хтось тут є? О Леббенч! Помолись за мене, прекрасна німфо, грішного згадай.

Леббенч (мастурбуючи): Це ви? Як вам ці дні жилося, принце?

Роз: Нічого, добре. Дякую, нічого.

Леббенч (мастурбуючи): Від вас я маю кілька подарунків дрібних — і вам хотіла б їх віддати; візьміть їх, прошу.

Роз: Я? Щось дарував? Ніколи в світі!

Леббенч (перестає мастурбувати): Ну, а цей вібратор, анальні кульки — у слова так ароматно ви їх загортали, що не було ціни їм. Аромат, однак, розвіявся, лишився лубрикат. Не хочу берегти твоїх дарів, бо віддалився ти. Візьміть їх, пане.

Роз: О! Ти розпусна дівчина?

Леббенч: Принце!

Роз: Але фригідна?

Леббенч: Що ваша ясність хоче цим сказати?

Роз: Що коли ти і розпусна, і фригідна водночас, то твоя розпусність не повинна би звертати увагу на твою фригідність.

Леббенч: Хіба розпусність, мій пане, може мати кращу приятельку від фригідності?

Роз: Звісно. Але швидше сила розпусти зробить із фригідності профуру, ніж сила фригідності зуміє виховати розпусту за своєю подобою. Давніше це був парадокс, але в наш час бачимо самі підтвердження. Колись я хотів тебе.

Леббенч: Аж я в це повірила, принце.

Роз: Не треба було вірити. Усі намагання прищепити порядність до стовбура первородної гріховності є марними, плоди однаково будуть смердіти гріхом. Я ніколи не хотів тебе.

Леббенч: Тим гірше я помилялася.

Роз (мастурбуючи): Іди ти в повії! Краще вдовольняти нових грішників, аніж безперестанку трахатись зі мною й Ґілем. Тим більше, що він бачить у тобі лише черговий експонат свого зоопарку. Особисто я в міру порядна людина, та все ж міг би дорікнути собі такими штуками, що краще би вже моїй маман мене на цей світ не приводити! Наприклад, я страшенно задаюся, мстивий, занадто амбітний; за мною вичікує ціле військо злочинних намірів — мені просто не вистачає думок, щоб їх обмислити, уяви, щоб надати їм обрисів, часу, щоб їх поздійснювати. Для чого такі, як я, взагалі повзають між землею та небом? Кожен із нас — це кінчений паскудник, не вір жодному. Іди не озираючись у повії. Де ж наш Ґіль?

Леббенч: Він скоро буде, принце.

Роз (мастурбуючи): Його треба виграти якомога щільніше — хай придурюється скотоложцем лише у власних чотирьох стінах. Давай, почнімо гру без нього.

• Предыдущая
• 23/46
• Следующая