АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/46
- Следующая
Втім, пане Окрю, Вас як абсольвента Політехніки, певно, зацікавлять справжні технічні деталі.
Що ж, у цьому теж проявилася неабияка вигадливість Фаркаша-Вольфґанґа. Справа в тім, що живий гравець, замкнений у ящику, не міг бачити шахівниці, цілий дотеп полягав на системі сигналізації. Важкі фігури мали з-під споду сильні магніти. Під шахівницею, в ящику, під кожним квадратом були натягнені ниті, а на них нанизані залізні кульки. Коли фігуру піднімали, кулька опускалася й гравець упізнавав хід. Коли ставили на инший квадрат — магніт притягував иншу кульку. Щоправда, живий чоловік мусив тримати розміщення всіх фігур у пам'яті, то значить — грати наосліп, але на то він і був ґроссмейстером. Крім того, мусив керувати цілою системою важелів і передач, аби турок рухав руками, переставляв фігури, а навіть кивав головою. Можна собі тільки виобразити, яка скомплікована то була праця. Тому по кожнім дванадцятім ході Фаркаш великим ключем заводив автомат, аби гравець мав час на роздуми і відпочинок. Адже йому ще й доводилося «оживляти» турка: скажімо, шах той мусів підтвердити киванням голови, неправильний хід сигналізувати, як це тепер прийнято казати, fuck'ом, а в разі перемоги чи поразки — зігнутися в поштивому поклоні. Такі церемонії були важливими для публіки, але додавали клопотів гравцеві, як розумієте.
…були саморобними. Шахівниця, — простий фанерний ящик, зроблений ретельно, але трохи грубувато, — давно потемніла, тож чорні і білі поля мало чим різнилися; від неодноразово накладеного і так само неодноразово стертого лаку утворилися на тих полях розмаїті плями і лінії, цілі картини і мало не ландшафти, що нагадували таємничі мапи і, певно, свідчили про приховану статистику виграшних ходів. Зрозуміло, фігурки виявилися найрізноманітнішими, належали різним комплектам і побували в різних руках. Траплялися тут дивні звірята — напівконі, напівслони, нізащо не здогадався б, яку функцію вони виконували в грі насправді, бачив ти і традиційні кінські голови, та не могли вони аж ніяк належати шаховій кавалерії, бо не мали підставки і не могли тому стояти, а закінчувалися вони знизу чотирма прямими ріжками, що їх використовують вишивальниці при виготовленні нитяних квітів. За одного з офіцерів правив звичайний олов'яний солдатик у формі червоноармійця зразка сорокових років, а за іншого — фігурка китайського законника з сімома вміщеними одна в одну кульками; біля нього замість тури мала стояти кругла керамічна шашка, а з протилежного боку — гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість…
Розповідь старої точилася справно, наче історична радіоновела, — дати, топоніми, синоніми, омоніми, — однак усе було так нудно й нецікаво… не допомагали ані технічні — воістину надлишкові — деталі; ані зеленкаві томи історії УРСР у неї за спиною; ані власноруч спечене французьке печиво, яке вона перед тим, як розгризти, вмачала у бліде какао; ані те, що її кулінарні книжки були радше не збором рецептів (в народі говорили, що за ними неможливо нічого путнього приготувати), а зразком блискучої, замалим не постмодерної белетристики; ані навіть її лексика, почерпнута не стільки з власного вербального досвіду, скільки з жіночого журналу «Нова хата» зразка 1928 року. Все це виглядало надто демонстративно і манірно, а турок-автомат у викладі старої чомусь нагадував козака Мамая, чий тьмяний портрет висів у тому куті, де в порядної галичанки повинні були б гойдатися задзьобані шибеники українських класиків.
Можливо, саме лексика знеохотила мене до сенсаційної по суті доповіді. Далебі бракувало мені посполитих псевдосполучників, причому не місцевих, вже хрестоматійних — «той-во-во», «прошу пана», «хтілис'те» etc, — а контемпорарних, — усіх цих «тіпа», «це саме», «прікольно», «тоїсть», «сaме цікаво». A propos сaме цікаво те, шо турок-шахматист із Кемпеленом перебодяжили цілу Європу — Германію там, Лондон-Варшаву-Париж і даже Росію. А тіпа десь так в році 1809, кажись у Шенбрунні, в свому штабі, з автоматом сів за шахи, — приколись, — Наполеон. Ну і за пару мінут він поняв, шо програє, і спецом зробив неправильний хід. Турок поправив, переставив фігуру і, карочє, пішов конем. Чувак йому знов обманку підсунув. Турок поняв, вторяком виправив помилку. Но коли імператор третій раз похєрив правила, турок обламався, скинув нафік всі фігури з доски і завис. Наполеон прикайфував від того, що вдалося так напрягти робота, шо той аж вкурвився. Ну і, це сaме, вони потім добили партію, але турок, понятне діло, виграв, бо всередині тоді сидів Альґаєр — офіґенний шахматист.
За сємдесят років публічних геймів в апараті перековбасилася купа кльових шахматистів — тоїсть так вони зривали більше бабла, ніж якби грали самі. А бабок зірвано було нємєряно, бо із трьохсот партій турок завалив лише шість, прикідуєш?
Але кожній халяві приходить кінець. Турок міняв кришу за кришею, аж покa в 1836 році якийсь гоп не відпердолив його в Штати — думав кинути місцевих лохів — но влетів: турка розшифрували. І знаєш хто? Сам Едґар По. Він засвітив у пресі тєлєгу під назвою «Malzels Chess-Player», після чого мєнти просто на турнірі загребли турка разом із живим ґеймером.
Така бодяга. Але знаєш, у чому сам прикол? По врубався в тему апарата, коли на нього біляк напав. Його висадило на ізмєну, тіпа він сам сидить у тому столі і не може в'їхати, як ходить ферзь і як два слони можуть стояти на одному полі, а піхота тим часом чорно квасить і звалює, ну тіпа, дезертирство поголовне, коні ржуть — сушняк конкретний, бо шахматна доска — це тіпа пустиня там, а тури, це сaме, — тіпа вишки дозорні і там уже канібалізм починається з голодухи… Карочє, По програє по всім понятіям і влітає на охірєнну суму, ну і всяка така маєта, приколись. Карочє, коли його попустило, він з бодуна ту тєлєгу пихнув у пресу, й апарат накрився. Там потім ЦРУ вмішалося, бо ґеймер був тіпа руський развєдчик, гопа нашого, понятно, — на зону, шахматиста — в дурку спеціальну, там уже фіґ розбереш, а турка поставили у Філадельфійському музеї, і це сaме, считається, прикінь, шо коли в 1854 році музей згорів нафік, то згорів і апарат, але він ні фіґа не згорів, бо пожар був спецом підстроєний, шоб турка спиздити, а хто його спиздив, так ніхто й не знає точно, тільки різними путями він потім попав… ну, не важно, повернімося, Пане Окрю, до нашої генеальогії.
…дійсно стомився. Останнім часом він грав багато й безладно; особливо його втомила гра наосліп, достатньо прибуткова вистава, на яку він часто погоджувався. Для нього це було велике задоволення: не треба було мати справи із видимими, чутними, намацальними фігурами, котрі своєю вигадливою різьбою, дерев'яною своєю матеріальністю завжди заважали йому, завжди здавалися незграбною земною оболонкою предивних і невидимих шахових сил. Граючи наосліп, він відчував ці різномасті сили в їхній первозданній чистоті. Він не бачив тоді ані здибленої гриви коня, ані лискучих голівок пішаків, — але виразно уявляв, як той чи інший ментальний квадрат займає певна зосереджена сила, так що рухи фігур видавалися йому розрядами, блискавками, — і все шахове поле тіпалося від напруги, і він владарював над цією напругою, тут призбируючи, а там — вивільняючи електричну силу.
Так воював він із п'ятнадцятьома, двадцятьма, тридцятьма супротивниками і, зрозуміло, його вимотувала кількість дощок, щоразу більше часу витрачалося на гру, однак ця фізична втома не йшла в жодне порівняння із втомою думки, — помстою за гостроту й блаженство від самої гри, яку він провадив у неземному вимірі, оперуючи безплотними величинами. Крім того, в грі наосліп і в перемогах він знаходив…
Отже, 1776 року, через чотири роки після переділу Польщі, в Ризі, в одному із полків, де служило багато поляків, піднявся бунт. Повстанці змушені були тікати. Організатора бунту — мого прапрапрадіда офіцера Болеслава Воронського — поранило в обидві ноги, і доктор Ослефф змушений був удатися до ампутації. А доктор, мушу Вам сказати, приятелював із Кемпеленом, який своєю чергою, дізнавшись, що за голову Воронського (голову, голову, пане Окрю, — ноги вже давно зогнили на смітнику) призначена велика винагорода, рішив вивезти революцьонера з Рoсії. Річ ясна — у своєму апараті. Та не бажаючи привертати зайвої уваги, продовжив своє турне москівщиною, демонструючи дорогою турка-ґроссмейстера. Усередині сидів уже каліка-офіцер. Потроху вони наближалися до пруського кордону. Але у Вітебську їх наздогнав указ цариці Катерини, котра на гвалт зах'тіла бачити шаховий автомат у себе в Петерсбурзі. Цариця добре грала в шахи й рішила зітнутися з механічним гравцем. Ну і, - справа зрозуміла, — Воронський чхати хтів на придворний етикет і власну безпеку, а волів бодай на шаховому полі мати перемогу. І переміг. Король Станіслав Понятовський, дізнавшися про це вже після того, як ціла історія виплила догори, нагородив турка (а насправді мого прапрадіда) орденом.
- Предыдущая
- 21/46
- Следующая
