Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая

— Ви, головне, не хвилюйтеся, — підбадьорює мене Микола. — Якщо до п'ятої ранку не візьме — вважайте пощастило. Зараз десята вечора. Годин через сім, думаю, вже все буде зрозуміло.

Ми ще трохи балакаємо, клянучи на всі заставки місцеві порядки, я намагаюся навіть переповісти сюжет Кена Кізі: однак у мене все ще проблеми з пам'яттю і концентрацією, а мої слухачі надто спрощено сприймають алюзії та асоціативні ряди олдового гіппі, то ж розмова точиться без ентузіазму й потроху згасає.

Втім невдовзі хтось намагається пожвавити її ззовні — з-за дверей чуються галас і крики, щось гепається на підлогу, чути тупотіння ніг. Що це — приступ білої гарячки, чи бійка за наркоту, чи, може аліки й наркоші пішли врешті стінка на стінку. Мені не хочеться відривати дупи від теплої пляшки, а Микола як легальний співробітник визирає за двері.

— Наркотики. Хтось передав хлопцеві «ширку». Ну, той здуру відразу вгатив собі весь дозняк і з кінцями — асфіксія, параліч дихальних центрів, лежить синій, як труп. Відкачають, звичайно. От йому добре б зараз під крапельницю. Гемодезу, фізрозчину, глюкози — та він вже на ранок був би у формі. А так одну хімію нацьковують на іншу. І так щоразу. Потім вийде звідси інвалідом — печінка, нирки і без цього ледве тягнуть, а тут ще й доправлять — світу Божого не захочеться. По суті, вони ж просто калічать людей. Виведуть з кризи, загальмують на кілька днів, аби спокій у відділенні був, а далі — кому ти на фіґ потрібен. Вона мені каже, хочеш, я закодую тебе на місяць, на рік. Та до сраки мені твоє кодування. Що я, зомбі якийсь, чи що? От ще тижнів зо два вітамінчики поприймаю, та й додому. Ну його…

Я витягую затички і вкладаю до вух.

— Що, вуха болять? — питає Микола.

— Та ні, це просто так, щоб сторонній шум не заважав, — кажу я, — і, обгорнувши як слід ковдрою себе і пляшку, готуюся спати.

— Ага, — розуміюче кидає він, — скошуючи погляд на нашого хропуна.

Більшість моїх тутешніх снів, що минають під знаком Хімічної Зорі — річ не надто приємна. Я весь час нібито перебуваю в дійсності, але в дійсності невловимо паралельній до справжньої. Іноді їхні площини наближаються так близько, що я можу годинами розмовляти з дружиною, яка прийшла навідати мене, про наші проблеми, про те, як найкраще все вирішити, про наше майбутнє; і раптом якась дрібничка — недбало вбитий у стіну цвях, або дірка на панчохах підказують мені, що це знову лише сон. Тоді я, напружуючи всю доступну волю, прокидаюся і починаю бесіду спочатку. Та й цього разу якась деталь запізніло відволікає увагу, засвідчуючи, що зусилля марні, сміховинні й надаремні. Транквілізаторні химери явно кепкують з мене, щоразу підсовуючи ребуси з розряду «знайди відмінність». Рано чи пізно я знаходжу, але більшість повернень до справжнього світу, як правило, виявляється сфальшованою й фіктивною. Так званий синдром Любанського[74]. Врешті мені набридають ці знущання, і я вирішую, що оскільки уві сні зі мною справжнім і так нічого непоправного не станеться — я вільний робити що завгодно. Першою спадає на думку спроба самогубства за допомогою «Дєдового» кип'ятильника. Оголюю дроти, впихаю їх до розетки. Однак завбачливі адепти Ордену Хімічної Зірки саме в цей момент вимикають електроенергію, залишаючи мене ні з чим.

Ну чому ж ні з чим? Я розламую любовно змайстрований «Дєдом» обігрівач, отримуючи таким чином пару трохи поїджених корозією, але цілком придатних для перетинання жил лез GILLETTE.

Уявляю, як тішилися цією вигадкою транквілізаторні примари, підсунувши мені для максимального комфорту чисто вимиту ванну із звабливо хромованою гідравлікою. Кахлі на стінах блищали, мов щойно викладені. Дбайливо розстелений під ванною рушник вабив зробити перший крок. Однак, на біду, я зовсім забув, яку в таких випадках потрібно напускати воду — теплу чи холодну, а тут, безперечно, існував якийсь секрет, якась хитрість, що їх годі було згадати, а знехтувати ними — означало зіпсувати всю справу. Так і не скористався фіктивним гіґієнічним багатством.

Відкинувши GILLETTE як анахронізм, я подумав було вийти на автостраду, але з нашим млявим спорадичним рухом і моєю порушеною координацією це була б хіба чергова комедія для моїх фармакологічних спостерігачів. Ще й наслали б для сміху на мене ментів, щоб ті забрали мене до медвитверезника, а звідти направили б прямісінько сюди. Хтозна, чи виплутався б я в такому разі із лабіринту дзеркальних слюдяних площин.

Отож цілком здаючи собі справу в однозначно сомнамбулічній природі довколишньої дійсності, я виліз на дах власного дому, роздивився довкола і спокійно ступив за карниз. Почувався, як ніколи свобідним. Свобідним від обов'язків, умовностей, правил, законів і — найголовніше — страху. Щоправда, я мешкаю лише на третьому поверсі, але для початку й цього вистачить.

Та короткий мій політ не виправдав навіть найскромніших сподівань. Падіння м'яко затримали гілки зрізаної позаторік тополі, і я опустився на землю сливе неушкодженим. Стояв збовванілий, обліплений листям і снігом — ну, зі снігом це вже вони перестрахувалися, — коло дерева, на місці якого насправді стирчить із землі, підпираючи перекошену лавку, широченний пень. Окей, нехай буде по-вашому. Жодних афектованих вчинків. Я просто ляжу в сніг і замерзну. В мене ж є право, якщо не замерзнути, то принаймні підхопити запалення легенів. Однак, як тільки я влігся в кучугуру просто посеред подвір'я, зрозумів, що холод зовсім не дошкуляє мені — навіть більше, замість холоду я відчував якесь тепло з-за спини. Обернувшись, побачив спеленаного малюка. Він тулився до мене, обігріваючи, немов живий оберіг.

Ні, я таки абсолютно нічого не міг вдіяти. Зі злості я навіть прорвався в справжню реальність, де мені в якості речового доказу було підкинуто пляшку, мною ж таки наповнену гарячою водою. (Сульфазин, не забувати про сульфазин).

— На твоєму місці я б ходив у найдорожчі кнайпи, смакуючи найкращі коньяки і вина, — сказав мені згодом Маркус Млинарський, коли я після повернення розповів йому про свої пригоди.

— Мабуть, так і треба було зробити, — відповів я просто від небажання дискутувати. Бо впевнений, що й за такого сценарію чекали б на мене різні несподіванки: або вийшов би терміновий антиалкогольний указ, чи виявилось би, що я ще не досяг 18-річного віку, чи всі бари перекваліфікувалися б тимчасово на дитяче харчування абощо. Та я і в наймаячніших фантазіях не уявив би собі такого сценарію. Я б краще просто поїхав до тебе. Поїхав би до тебе та й по всьому. Бодай у цьому примарному світі бути з тобою. Але Орден Хімічної Зорі на те й створений, щоб не допустити цього. І знову на кордоні сенсаційно хамовитий митник зупинив би мене окриком: «Pajedesz' domoj. Faks nie dokumient». І не допомогли б ні хабарі, ні сексапільні дівчатка-сусідки. А якщо навіть якимось чудом усе й владналося б, то сама Земля почала б обертатися в зворотному напрямку, аби тільки не допустити нашого зближення, брама Флоріанська, проминувши рідний Краків, посунула би ген за океан у Гамерицький край, покинули б свої лігвища черепахи, за ними помандрували б саламандри, колібрі відкладали б яйця в черепаших панцирах, ну і так далі — ти ж знаєш — Бог нас любить.

Таким був цей транквілізаторний світ — в ньому парадоксальним чином поєдналися повна свобода, а, навіть, уседозволеність, із найнеможливішим свавіллям і абсолютною безвихіддю.

Отож я заткався у всіх можливих значеннях цього слова й приготувався потрохи відходити в країну рецептурних снів (цікаво, може їх сценарії теж розписала в амбулаторних картках фрау Де?), однак цього разу не вдалося.

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая