Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/53
• Следующая

Нічого собі, тут справді ставляться до пацієнтів, як до клонованих мультиплікаційних кроликів, що їх, як відомо, остаточно притлумити здатна лише рука рисувальника. Мав гаки рацію Гардінґ, коли казав: «Усі ми кролики різного віку й категорій стрибаємо — скік-скік — країною Волта Дизнея […]. Нам потрібен добрячий вовчисько, — вовкулака, беовульф, вервольф — на кшталт нашої дорогої медсестри, аби знати своє місце». А мені не хочеться, чорт забирай, бути персонажем чужої анімації. В мені залишилося ще трохи об'єму і трохи симпатії до тривимірності цього світу. Мені подобаються його ніжні опуклості, яких можна торкнутися рукою, його затишні западини, де можна зручно скрутитися калачиком, його шовковисті зарослі, які так приємно розчісувати сонячного ранку, похмурого пополудня чи дощового вечора.

— Отож, якщо наступного разу виникне нагальна потреба, неодмінно звернуся до вас, — підсумовую я, а фрау Де промовляє, прощаючись:

— Бажаю вам, щоб наступного разу не було, — маючи вочевидь на думці щось цілком протилежне.

Одурманений несподівано звитяжною розв'язкою, цілковито забувши, що виграний бій ще не означає перемоги у війні, я недооцінив тоді медико-містичну потугу наркологічної цариці.

І дарма.

Того разу мені справді вдалося самостійно вийти із зачарованого кола чаркування, але літо минало, і за кілька місяців я вчергове зайшов у таке круте піке, вийти з якого не зміг би й найкрутіший ас. Перші два тижні традиційно минули у відносній активності, що було радше негативним, аніж позитивним фактором, оскільки я міг самостійно й безперешкодно пересуватися, відвідуючи на зміну всі доступні мені кнайпи, — а саме найбридкіші забігайлівки в силу їхньої стилістичної відповідності обираю я в сезон падіння, — так от, ніщо не заважало мені відвідувати їх поперемінно (залишки примарного кодексу честі не дозволяли щодня світитися в одному й тому ж місці), втрачаючи потроху контроль над кількістю спожитого пального й заганяючи себе в глухий кут опорожненої пляшки. Мій алкогольний астрал, відділившись від фізичного тіла, знаходив підбадьорливі виправдання:

Бачиш, — казав він, — поплескуючи своєю неіснуючою рукою моє існуюче, але хитке плече, — сьогодні ти випив перше пиво аж по обіді, і апетит у тебе пристойний, всі функції організму в нормі, душ приймаєш регулярно, навіть інтерес до телевізора не повністю втратив, не кажучи вже про те, що сяку-таку роботу здатен виконувати. Без натхнення, щоправда, але хто б згадував про натхнення, коли необхідно щокілька годин підзаправлятися. Завтра підемо на зменшення дози. Післязавтра ще трохи мінімалізуємо, — обернена арифметична прогресія, — і за кілька днів будемо, як огірочки.

Отак втішав мене старий астральний друг, спостерігаючи, як я вихиляю чергову сотку і закушую канапкою, скинувши з неї попередньо оті самі огірочки — терпіти їх не можу.

Поступово канапки втрачали актуальність, як і решта їжі. Останній тиждень я вже тримався винятково на рідкому паливі, тай підзарядка потрібна була лише для того, щоби, забувши про своє існування, провалитися в темну ополонку сну. Доза визначальної ролі не грала. Йшлося про замінник крові, лімфи, сечі, поту, мозкової рідини, мене самого попросту. Напередодні фатального й фатально неуникного рішення я зранку ще просив дружину:

— Прошу тебе, ще не здавай мене сьогодні фрау Де. Може, завтра буде краще.

— Яка ще фрау Де?! Ти мариш. Може, це біла гарячка? Тобі необхідно до шпиталю. Я вже домовилася з Дарією Юріївною.

— Із фрау Де?! Що?! Де?! Коли?! Ще не сьогодні, прошу. Я пересплюся, й все буде добре. От побачиш.

— Що буде добре? Як може бути добре? Подивися на себе. Вже тиждень, як ти нічого не їв. Я дзвонила Артурові. Він сказав, що приїде автом і забере тебе.

— Не сьогодні, прошу. Я ж нічого не вимагаю — тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути — і все. Дай мені пива.

Назавтра зранку справді приїхав Артур.

— Вставай, батьку, поїхали, — термосить він мене. Не терплю, коли він називає мене батьком. Хоча я й справді йому батько. Хресний. Спровадив хлопа до римо-католиків, коли йому було вже за тридцять.

— Не рухайте мене, — бурмочу я спросоння. І далі автоматично: «Я ж нічого не вимагаю — тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути — і все. Дайте мені пива».

— Старий, давай піднімайся. В мене обмаль часу. Мені на роботу треба. Давай, давай, вставай.

Ми мляво перегиркуємося ще деякий час, аж я нарешті якось там сповзаю з ліжка і починаю натягувати штани й сорочку.

— Не ту, — каже мені дружина. — Візьми свіжу, випрасувану, он лежить на канапі. — І далі без ггаузи Артурові:

— Речі я вже зібрала. Все готове. Зараз він одягнеться і їдемо. Можеш почекати нас в авті. Ми недовго.

Сяко-тако вбравшись, ще заходжу до ванної бодай хлюпнути на обличчя водою. Із дзеркала на мене дивиться астральний двійник непривабливого, чесно кажучи, вигляду. Дивиться він тупо, мов останнє чмо. В погляді ані проблиску живої думки, жодного людського виразу. Обличчя посиніло, судини набрякли, шкіра лущиться. Мертвяк мертвяком. Ще й заріст тижневий, як в останнього бомжари. От двійничок попався! А де ж я? Куди ж у біса я подівся? Може, я ще сплю? Нема, нема часу шукати. Непосидющий Артур вже, мабуть, завів двигун. Поспішає, мудак. Яка там в нього робота до холери? Курити дешеві, але понтові цигарки, пити смердючу каву і педерастичним голосом розмовляти по телефону, вдаючи крутого бізнесмена? Почекає, козел. Не вмре.

Однак робити мені вже більше нічого, і VOLENS-NOLENS доводиться виходити з хати, спускатися непевно сходами й залазити в задрипаний секонд-гендівський лімузин. Все з других рук. Нічого власного. А колись же були друзями. Бач', він ма'ть і зараз дума', що чинить як справжній товариш. До шпиталю хворого дружбака підвозить тощо. Простягає руку допомоги і те де. Козел. Всі вони козли і мудаки. (Зрозуміти, що мається на увазі під узагальненням «всі», мені не вдається — тотальна безтямність, — однак те, що правда на моєму боці, сумнівів не викликає). Козли і мудаки. Мудаки і козли. Коз… «Козляк!», — ось як називалося пиво, яке ми пили з Йоанною в ірляндському пабі на вулиці, здасться, Медовій. І я там був, мед-пиво пив.

— Слухайте, — трохи очунявши, кажу я. — Якщо ви вже зібралися зробити з мене абсолют-абстинента, то дайте випити останнє в моєму житті пиво. Навіть засудженому до страти належиться остання цигарка. А абстинентство — гірше від страти.

Я примушую Артура зупинитися коло найближчого кіоска й виходжу. Цього разу я вибираю BEAR BEER — найміцніше, яке є, хоча й гидке. На ньому можна протриматися довший час.

Всідаючи до авта, відкриваю бляшанку і з невимовною насолодою роблю перший ковток, стримуючи блювотний рефлекс — BEAR BEER має препаскудний запах.

Подальшу подорож моє астральне тіло має змогу спостерігати ніби з балкона обласного музично-драматичного театру:

Я. Прекрасний хмелю аромат![64] (помічаючи  А р т у р а) Привіт, Артурчик. (А р т у р  з острахом кидає погляд в дзеркальце на  м о ю  д р у ж и н у, котра сидить іззаду й уважно слідкує за дорогою.)

М о я  д р у ж и н а (цілком незрозуміло що маючи наказі). Ти сьогодні повинен був спати до полудня. Після обіду ліжко буде зайняте.

Я. Не можу. В мене з'явилася нова ідея. Хто тут п'є пиво? А-а, це я (робить черговий ковток)…

А р т у р (з відразою). Ти хоч би защіпнувся. Ходиш, як сексуальний маньяк з перлюстрованою ширінькою. Застебнися.

Я. Ого, які ми слова знаємо! «Перлюстрованою»? Треба запам'ятати. Одного лише не розумію. Застебнутися? Нащо?

А р т у р. Як це «нащо»? Що значить «нащо»?

Я. Но власне. Нащо? Бачиш, таке просте питання, а ти не годен на нього відповісти.

• Предыдущая
• 22/53
• Следующая