Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 28

• Предыдущая
• 28/50
• Следующая

— Ось ваша кімната,— сказав Елтон, розчахнувши двері до давно не прибираної вогкої кімнати. Здавалося, він навіть не чує Річардсових слів. — Це, звичайно, не бозна-які апартаменти, але... — Він обернувся до Річардса з терплячою чемною усмішкою. — Можете жити тут, скільки захочете. Бредлі Трокмортон — мій найкращий друг. — Усмішка трохи пригасла. — Мій єдиний друг. Я наглядатиму за мамусею. Не турбуйтесь.

Річардс лиш повторив:

— Мені краще піти звідси.

— Та ні, це неможливо. Навіть мамусі небагато часу знадобилось, щоб розгледіти вас під тією пов'язкою. Я припаркую вашу машину в безпечному місці. Потім поговоримо.

Елтон вийшов квапливо-вайлуватою ходою. Його формені штани ззаду блищали. Здавалося, після Елтона в кімнаті лишився ледь відчутний вибачливий дух.

Одсунувши трохи стару зелену штору, Річардс побачив Елтона, що вийшов на потрісканий тротуар і сів у машину. За хвилю він виліз із неї й швидко пішов назад до будинку. Річардсові кольнуло в серце.

Важкі кроки на сходах. Двері відчинились, і Елтон усміхнувся до Річардса.

— Мамуся правду каже,— мовив він. — Поганенький з мене конспіратор: я забув ключі.

Річардс подав йому ключі й навіть спробував пожартувати:

— Краще мати поганенького конспіратора, аніж не мати ніякого.

Річардсові слова зачепили не ту струну: вади Елтона Парракіса були надто очевидні...

— Я тобі дуже вдячний,— лагідно мовив Річардс.

Парракіс вийшов, і невдовзі автомобіль, яким Річардс приїхав із Нью-Гемпшіру, покотився до автостоянки.

Річардс стяг покривало з ліжка і обережно ліг, дихаючи неглибоко, дивлячись просто в стелю. Ліжко ніби тримало його в дивних вогких обіймах, що відчувалися навіть крізь ковдру та одежу. Все в кімнаті тхнуло пліснявою, і від цього духу нікуди було подітись, наче від причепливої безглуздої рими.

Знизу долинав плач Елтонової матері.

Він трохи подрімав, але так і не зміг заснути. Вже майже споночіло, коли на сходах почулася важка Елтонова хода. Річардс з полегкістю спустив ноги на підлогу.

Парракіс, постукавши, ввійшов, перевдягнений у спортивну сорочку та джинси.

— Все гаразд — сказав він. — Машина на стоянці.

— А її не обдеруть?

— Ні,— відповів Елтон. — На це в мене є пристрій — батарея й два зубчасті затискачі. Хай лізуть хоч голіруч, хоч ломом — однаково вдарить струмом і загуде сирена. Спрацьовує безвідмовно. Я сам цю штуку зробив. — Він сів, важко зітхнувши.

— А до чого тут Клівленд? — вимогливо спитав Річардс (виявилося, з Елтоном легко бути вимогливим).

Елтон знизав плечима.

— Є в Клівленді один хлопець знайомий. Зійшлися ми в бостонській бібліотеці, коли я був там із Бредлі. В нас утворився такий собі екологічний гурток. Мамуся вам, мабуть, дещо розповідала... — Елтон потер долоні й невесело всміхнувся.

— Дещо розповідала,— потвердив Річардс.

— Вона трохи... стуманіла,— вів далі Парракіс. — Не розуміє багато чого з того, що відбулося за останні років двадцять. Увесь час боїться. Я — це все, що вона має.

— Бредлі впіймають?

— Не знаю. У нього своя... е-е... агентура. — Елтон уникав дивитись Річардсові в очі.

— Ти...

Двері відчинились, і на порозі стала місіс Парракіс. Вона всміхалася, схрестивши руки на грудях, але очі в неї були сповнені жаху.

— Я викликала поліцію,— промовила вона. — Тепер вам доведеться піти.

Кров відринула з Елтонового обличчя, воно стало жовтаво-білим, наче пергамент.

— Ти брешеш,— сказав він.

Річардс схопився на рівні, але не втікав, лише схилив набік голову, наслухаючи.

Було чути сирени: спочатку ледь-ледь, але дедалі голосніше.

— Вона не бреше,— сказав Річардс. Його аж занудило од відчуття марноти. Знову все спочатку. — Веди мене до машини.

— Вона бреше,— наполягав Елтон. Він підвівся й, майже торкнувшись Річардсової руки, відсмикнув свою, наче боявсь обпектися. — Це пожежні машини.

— Веди мене до машини. Швидко.

Сирени наближалися, завиваючи то голосніше, то тихіше. Цей звук виповнював Річардса таким жахом, який відчуваєш хіба що в кошмарному сні: він сидить отут із цими двома шизофреніками, а тим часом...

— Мамо... — На перекошеному обличчі Елтона було благання.

— Я викликала їх! — крикнула стара якимось телячим голосом і схопила сина за товсту руку, наче хотіла труснути ним. — Я мусила! Задля тебе! Це той чорнопикий уплутав тебе в цю історію! Скажемо, що він вдерся до нас, іще й дістанемо винагороду...

— Ходім,— буркнув Елтон до Річардса, силкуючись посмиком вивільнитися від матері.

Але вона вчепилася в нього, немов шавка у велетенського коня-ваговоза.

— Я мусила. Ти повинен кинути ці ризиковані справи, Елті! Ти повинен...

— "Елті"! — аж вереснув він. — "Елті"!.. — Й грубо відтрутив матір. Стара заточилась і впала на ліжко.

— Швидше! — сказав Елтон Річардсові. Обличчя в нього було спотворене жахом і стражданням. — Ой, швидше...

Вони загримотіли, перечіплюючись, сходами вниз і за хвилину вискочили на вулицю. Далі Елтон пішов широким нерівним кроком. Він знову почав задихатися.

Згори, крізь розчахнуті двері вихоплювалися пронизливі крики Елтонової матері, які перейшли у вищання, змішались і злилися із завиванням сирен:

— Я зробила це задля те-бе-е-е...

Тіні гналися за ними схилом до парку, то видовжуючись, то вкорочуючись біля кожного стовпа з ліхтарем фірми "Дженерал атомікс" у дротяній сітці. Елтон Парракіс пахкав і сапав, наче паровоз, хапаючи ротом повітря й зі свистом видихаючи його.

Вони перетнули вулицю, й нараз фари вихопили їх із темряви на тротуарі. Поліційна машина зблиснула синіми вогнями й, завищавши гальмами, спинилася за сотню кроків од утікачів.

— Річардсе! Бене Річардс!

Голос гримкотів із мегафона.

— Твоя машина... он там, попереду... бачиш? — видихнув Елтон.

Річардс ледве розгледів машину. Елтон добре вибрав місце — над озером, під березами.

Патрульна машина раптом знов ожила, задні колеса шалено закрутилися, з виском чіпляючись гарячими шинами за асфальт і лишаючи на ньому темні смуги. Бензиновий мотор завив, набираючи обертів. Машина перевалилась через бордюр тротуару й, на мить пославши в небо два промені, ринула вниз просто на втікачів.

Річардс обернувся, незворушний, майже заціпенілий. Задкуючи, витяг із кишені пістолет Бредлі. Решти переслідувачів не було видно, лише цю машину. Вона з ревінням наближалася до них по-осінньому оголеним парком, викидаючи з-під задніх коліс груддя чорної землі.

Річардс двічі вистрілив у переднє скло. На склі з'явились дві зірчасті цятки, але воно витримало. Річардс одскочив убік і покотився, відчуваючи обличчям суху траву. Підхопившись навколішки, вистрілив іще двічі вслід машині. Вона круто розвернулась, і сині спалахи перетворили ніч на несамовитий танок тіней. Патруль опинився між Річардсом і його машиню, проте Елтон відскочив у другий бік і тепер гарячково силкувався зняти з дверцят свій електричний пристрій.

Тим часом поліційна машина знову неслася на Річардса, з правого вікна хтось вистромився. Темрява сповнилась хапливим татаканням. Автомат. Кулі впиналися в траву довкола Річардса, вимальовуючи якийсь безглуздий візерунок. Ударило землею по щоках, сипнуло по лобі.

Річардс уклякнув, ніби до молитви, й знову вистрілив. Цього разу куля пробила скло.

Машина вже нависла над ним...

Річардс відскочив ліворуч, але сталевий бампер зачепив ступню. Хруснула кісточка, Річардс простягся долілиць.

Мотор знову завив, колеса зрили землю на крутому повороті. Сліпуче світло фар ударило по очах, усе довкола стало чорно-білим. Річардс силкувався звестись, але пошкоджена нога не тримала.

Із хлипанням хапаючи повітря, він дивився на машину. Це здавалося якимсь фантастичним видивом. Річардс був ніби в адреналіновій лихоманці: все, що він бачив, відбувалось повільно, неквапливо, мов за наперед написаним сценарієм. Поліційна машина видавалася велетенським сліпим бізоном.

• Предыдущая
• 28/50
• Следующая