Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 18
- Предыдущая
- 18/50
- Следующая
Страх перед замкненим простором навалився на нього, почав душити. "Пастка,— забелькотів у ньому внутрішній голос. — Ось вона — пастка... пастка... пастка..."
Дикий крик уже готовий був вирватися з його горлянки, але Річардс якось таки стримав його.
"Заспокоймося... Звісно, це затерте слово, дуже банальне, та коли ми вже тут опинилися, то повинні будь-що зберігати- спокій. Будь-що. Бо звідси не можна ні вибратися нагору, ні рухатись далі вниз, а ще як і той клятий нафтовий бак бабахне, то ми тут добряче підсмажимось і..."
Звиваючись, Річардс перевернувся на бік. Слиз, наче мастило, полегшував рухи. У трубі посвітлішало й потепліло. Тінь від решітки, що впала на його перекошене обличчя, нагадувала тінь від тюремних гратів.
Отож, прихилившись грудьми та животом до стінки й підібгавши коліна, Річардс зісковзнув ще нижче; тепер ноги опинились у горизонтальній частині труби, а сам він прибрав позу людини, яка зібралася молитись. Одначе й це мало зарадило. В сідниці муляли керамічні плитки.
Крізь тріскотняву пожежі почулися невиразні крики, хоча це могло бути й витвором розбурханої уяви. А вона працювала напружено й аж ніяк не заслуговувала довіри.
М'язи стегон і литок запрацювали ритмічно й натужно, Річардс поволі зсувався все нижче й нижче. Він знову задер руки вгору, щоб тілу стало вільніше. Обличчя ковзнуло по вкритій слизом трубі. Здавалося, він ось-ось посунеться далі. Річардс почав допомагати собі всім, чим міг,— руками, плечима, головою.
Коли він з жахом подумав, що труба для нього затісна, що він отак застрягне в ній, не в змозі посунутись ні вниз, ні вгору, тіло його раптом вилетіло з вузького отвору, наче корок із пляшки. Згином труби його дряпонуло, в попереку заболіло. Сорочка закотилась аж під пахви. Тіло майже повністю з'їхало в горизонтальну трубу, крім голови та рук. Нарешті він проліз увесь і відсапався. Обличчя було все в слизу та пацючому посліді, обдерта шкіра на попереку щеміла.
У цьому місці труба виявилася ще вужчою: за кожним віддихом плечі його терлись об неї.
"Хвалити Бога, що я хоч недоїдав".
Важко дихаючи, Річардс почав поволі просуватися далі ногами вперед.
Поволі, наосліп, наче кріт, Річардс проповз горизонтальною трубою з півсотні ярдів. І тоді в підвалі над ним раптом вибухнув нафтовий бак. Звук був такий сильний, що від луни в Річардса мало вушні перетинки не полопалися. Сяйнуло жовто-біле світло, немов хтось підпалив купу фосфору. Потім світло трохи зблякло, стало рожевим і миготливим. За кілька хвилин в обличчя Річардсові вдарило гаряче повітря. Він болісно скривився.
Він почав звиватися швидше, відеокамера в кишені куртки застукотіла об трубу. Від страхітливого вибуху та вогню, що буяв там, нагорі, труба почала нагріватися, наче ручка сковорідки на газовій плиті. Річардс був зовсім не в захваті від перспективи засмажитися на цій сковорідці.
У мерехтливих відблисках полум'я його обличчя, залите потом та брудом, нагадувало обличчя розмальованого перед боєм індіанця. Стінки труби стали гарячими на дотик.
Річардс, наче рак, задкував на колінах та ліктях, за кожним порухом тручись сідницями об трубу. Він хекав, наче собака: дихати гарячим, насиченим випарами нафти повітрям ставало дедалі важче. Від головного болю очі мов голками кололо.
"Засмажусь я тут. Засмажусь".
І раптом ноги його зависли в повітрі. Річардс намагався роздивитись, куди доповз, але там було зовсім темно, а очі засліплювало світлом пожежі. Доведеться ризикнути. Він ще трохи зсунувся, поки коліна вистромились за край труби, і обережно спустив ноги.
Після гарячої труби він був просто ошелешений, шугнувши з черевиками в холодну воду.
Ця труба відходила під прямим кутом од тієї, з якої Річардс щойно виліз, і була значно ширша — зігнувшись, він міг навіть стояти. Вода текла повільно, сягаючи йому кісточок. Річардс постояв трохи, дивлячись назад, на вузьку трубу з бляклим кружальцем відблиску на тому кінці. Те, що світло сягало аж сюди, означало, що в підвалі таки добряче бабахнуло.
Він мусив сам собі визнати: переслідувачі радше вважатимуть його живим, аніж дійдуть висновку, що він загинув у тому підвалі. Може, хоч не відразу второпають, куди він подівся, принаймні поки не загасять пожежу. Це було вірогідно. Одначе вірогідним здавалося й те, що вони не вистежили його в Бостоні.
"А може, й не вистежили? Зрештою, що ти з того вікна бачив?"
Ні, то були вони. Він знав це. Ловці. Від них аж тхнуло лихом, Річардсова душа навіть з п'ятого поверху вловила той дух.
Пацюк, що пропливав мимо, загрібаючи лапками по-собачому, зупинився й вороже блиснув на нього очима.
Річардс незграбно побрів услід за ним, за водою.
Річардс стояв під драбиною, дивлячись угору, приголомшений тим, що бачить світло. Звичного вуличного руху не чути — це вже добре; а от світло...
Світло його таки дивувало. Здавалося, він брів каналізаційними трубами бозна-скільки годин, не бачачи нічого й не чуючи нічого, крім дзюрчання води, часом тихенького хлюпотіння пацюка чи примарного клекоту з сусідніх труб. Одного разу з огидою подумав: "А що, як мені хтось на голову спустить воду з туалету?" Тепер він геть утратив відчуття часу.
Дивлячись на люк оглядового колодязя в себе над самою головою, Річардс побачив, що день іще не згас. Крізь дірочки в люці сочилися промінчики світла, завтовшки як олівець, і кружальцями падали йому на груди та плечі.
Відколи він стояв тут, над люком не проїхало жодної машини на повітряній подушці. Лише один раз проторохтів колісний ваговоз та пронеслася зграя мотоциклів. Мабуть, він більше завдячував щасливому випадкові та законові великих чисел, аніж внутрішньому відчуттю напрямку, що дістався до старого міста — до своїх людей.
Одначе Річардс не наважувався завидна вибратися з люка. Щоб згаяти час, він дістав камеру, заклав туди касету й почав знімати свої груди. Знав, що плівки дуже чутливі, вистачить і найслабкішого світла, а він не хотів знімати оточення. Цього разу обійшовся без балаканини й без гумору. Надто він стомився.
Коли плівка скінчилася. Річардс долучив її до знятої раніше. Йому не давала спокою підозра, майже певність, що ці плівки якось виказують місце його перебування. Треба щось придумати. Доконче треба.
Річардс вмостився на нижню скобу драбини й став чекати, поки смеркне. Його переслідували вже близько тридцяти годин.
Чорношкірий хлопчик років семи курив сигарету за рогом провулка й видивлявся вздовж вулиці
Там, де досі не було ніякого руху, раптом щось наче ожило. Асфальтом поповзли тіні, зупинилися, знову поповзли. Кришка каналізаційного люка трохи піднялася. З-під неї щось блиснуло — очі? — а тоді кришка з брязкотом відсунулася набік.
Хтось (чи щось, із жахом подумав хлопчик) знову заворушився. Може, то диявол вилазить із пекла, щоб забрати сестричку Кессі? Мати каже, що Кессі потрапить на небо й там бавитиметься з Дікі та іншими янголятами. Одначе хлоп'як був певен, що все це брехня. По смерті всі опиняються в пеклі, а там диявол вилами шпигає їх у гузно. Він бачив диявола, намальованого в книжках, що їх Бредлі поцупив у Бостонській публічній бібліотеці. На небо забирають наркоманів. А диявол — справжній чолов'яга.
"Схоже на диявола",— подумав хлопчик, побачивши, як Річардс раптом вихопився з люка й на мить припав до потрісканого асфальту, переводячи дух. Ні тобі хвоста, ні рогів, і не червоний він, як у тій книжці, а проте на вигляд — якийсь наче скажений, лихий.
О, вже насовує кришку на місце і — Господи милосердний! — біжить сюди, в провулок!
- Предыдущая
- 18/50
- Следующая
