Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 2
- Предыдущая
- 2/123
- Следующая
Роланд дізнається, що Морт, можливо, є першопричиною іншої загадки, в якій криється згубний для розуму парадокс. Бо жертва, на яку полює Морт саме тоді, коли стрілець вступає в життя маніяка, — не хто інший, як Джейк, хлопчик, котрого Роланд зустрів на придорожній станції та загубив під горами. У Роланда ніколи не було жодних причин, аби сумніватися в розповіді Джейка про те, як він помер у нашому світі, чи допитуватися, хто був його вбивця. Авжеж, Волтер. Коли довкола місця, де, помираючи, лежав хлопчик, почала збиратися юрба, Джейк побачив чоловіка в рясі священика, і Роланд ані на мить не сумнівався, кого стосується цей опис.
Він і зараз у цьому впевнений. Так, Волтер, поза сумнівом, був там. Але що, як це Джек Морт, а зовсім не Волтер, штовхнув Джейка на проїжджу частину під колеса кадилака? Чи таке можливе? Роланд не може сказати напевне, але якщо це так, тоді де зараз Джейк? Мертвий? Живий?
Загублений десь у часі? І якщо Джейк Чемберз досі живе собі й хліб жує в своєму світі, в Мангеттені середини 70–х, то як так вийшло, що Роланд досі його пам'ятає?
Попри весь цей сумбурний і, цілком імовірно, небезпечний розвиток подій, перевірка дверей — і видобування трьох супутників — завершується для Роланда успішно. Едді Дін погоджується зайняти своє місце в світі Роланда, бо закохується в Даму Тіней. Ще двоє з Роландової трійці (Детта Волкер і Одетта Голмс) поєднуються в одну особу, що має риси характеру і Детти, і Одетти, — це відбувається, коли стрілець нарешті спромігся змусити їх визнати існування одна одної. Ця гібридна жінка здатна прийняти кохання Едді і відповісти на нього взаємністю. Так Одетта Сюзанна Голмс і Детта Сюзанна Волкер стають однією жінкою: Сюзанною Дін.
Джек Морт конає під колесами славетного поїзда «А» на тій самій станції метро, де п'ятнадцять чи шістнадцять років тому відтяло ноги Одетті. Його смерть — не надто велика втрата.
І ось, уперше за всі незліченні роки, Роланд із Ґілеаду шукає Темну Вежу не сам. Місця Катберта й Алана, його супутників із далекого минулого, тепер посідають Едді й Сюзанна… втім, стрілець схильний бути не надто добрим другом. Навіть дуже поганим другом.
В «Загубленій землі» історія цих трьох мандрівників, що бредуть Серединним світом, продовжується через кілька місяців після протистояння біля останніх дверей на узбережжі. Вони вже просунулися на добрий шмат шляху в глиб материка. Відпочинок закінчується, і починається пора навчання. Сюзанна вчиться стріляти… Едді — різьбити… а стрілець дізнається, які почуття виникають, коли людина божеволіє, помалу, крок за кроком втрачаючи розум.
(Забігаючи наперед, зроблю одне уточнення: мої читачі з Нью–Йорка помітять, що я досить–таки вільно повівся з географією міста. Маю надію, що мені це пробачать.)
Купа повалених бовванів, де сонце пече
І мертві дерева не кидають тіні, цвіркун не втішає,
На висхлому камінні не плюскотить вода. Там тільки
Тінь від червоної скелі
(Стань у ту тінь червоної скелі),
І я покажу тобі те, чого ти не бачив ніколи,
Те, що на тінь твою зовсім не схоже,
Тінь, яка вранці іде на припоні,
А ввечері зводиться перед тобою;
Я покажу тобі страх у жмені землі.
Т. С. Еліот. Спустошена земля
Будяк напівзів'ялий піднятися хотів Понад старою висхлою ріднею, Та голову йому зрубали без жалю, І заздрили понурі стебла дикого щавлю. Вони хотіли жити, та примусив їх сконати Той лютий звір, що топче всіх, кого дістати.
Роберт Браунінг. Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов
— Що це за річка? — знічев'я спитала Мілісент.
— Це просто струмок. Ну, може, трохи більше за струмок. Так собі, річечка. Її називають Пустою.
— Та невже?
— Так, — відповіла Вініфред. — Так і є.
Роберт Ейкман. Рука в рукавичці
КНИГА ПЕРША
ДЖЕЙК: СТРАХ У ЖМЕНІ ЗЕМЛІ
РОЗДІЛ 1.
ВЕДМІДЬ І КІСТКА
1
Втретє в житті їй довелося тримати в руках зброю, заряджену справжніми набоями… і вперше — видобувати револьвер із кобури, яку закріпив на ній Роланд.
У них було багато боєздатних патронів — Роланд приніс понад три сотні з того світу, де жили собі Едді та Сюзанна Дін, поки їх звідти не витягли. Втім, мати вдосталь амуніції не означало, що її можна марнувати. Якраз навпаки. Боги несхвально ставилися до марнотратників. Спочатку батько, а потім Корт (найвизначніший учитель його життя) прищепили Роландові цю віру, тож він і досі вірив. Можливо, ці боги карають не одразу, але рано чи пізно розплата прийде… і що довше зволікаєш, то більше втрачаєш.
Спочатку потреби у набоях усе одно не було. Роланд стріляв із револьверів довше, ніж могла собі уявити ця вродлива жінка з шоколадною шкірою, що сиділа в інвалідному візку. Він виправляв її помилки: спочатку просто поставив мішені й стежив за тим, як вона цілиться й стріляє в них із незарядженого револьвера. Вона швидко вчилася. Обоє — і вона, й Едді — були Дуже здібні.
Як Роланд і гадав, обоє були природженими стрільцями.
Сьогодні Роланд і Сюзанна вийшли на галявину, що лежала менш ніж за милю від лісового табору (ось уже майже два місяці він їм правив за дім). Дні непомітно спливали. Поки Едді й Сюзанна навчалися всього, чого мав їх навчити Роланд: як стріляти, полювати, білувати здобич — спочатку знімати, а згодом дубити й вичиняти шкури вбитих тварин, а ще як споживати м'ясо туші в такий спосіб, аби не пропав жоден шматок; як шукати північ за Старою Зорею та південь — за Старою Матінкою, як дослухатися до лісу, в якому вони зараз перебували, за шістдесят миль чи далі на північний схід від Західного моря, — і стрільцеве тіло помалу зцілилося. Нині Едді повільно засвоював урок, та стрільця це не бентежило. Роланд знав, що найдовше людина завжди пам'ятає той урок, який вивчила самотужки.
Але найважливіший з–поміж уроків так і лишався найважливішим: навчитися стріляти й щоразу влучати в ціль. Навчитися вбивати.
По краях цю галявину нерівним півколом оточували темні ялинки; від їхньої глиці сочився солодкий аромат. На півдні починався обрив: земля раптово зникала, і на три сотні футів униз, наче сходи для якогось велетня, спускалися крихкі сланцеві карнизи й потріскані виступи. Посеред галявини біг чистий струмок, що брав початок у лісах. Він дзюркотів і пінився у глибокій канаві, яка пролягала в пухкій землі й крихкому камені, та стікав кам'янистим дном, що полого спускалося до того місця, де починалося урвище.
Вода спадала сходами, утворюючи кілька водоспадів, у яких вигравали гарні мерехтливі райдуги. Внизу, за краєм урвища, лежала у всій своїй величі глибока долина, яку теж обступали ялини й кілька велетенських древніх в'язів, котрі не згодилися поступитися місцем своїм суперникам. В'язи стриміли над зеленню вежами й густою рослинністю. Ці дерева могли бути старезними ще в ті часи, коли земля, з якої походив Роланд, була ще молодою. Він не бачив жодних ознак того, що долина взагалі коли–небудь палала вогнем, хоча й не відкидав, що час від часу в неї могла вдаряти блискавка. Але блискавиця була б не єдиною загрозою їхній безпеці. Колись давно в цьому лісі жили люди. За кілька останніх тижнів Роланд не раз натрапляв на те, що вони по собі лишили. Здебільшого то були примітивні предмети, але серед них траплялися черепки глиняного посуду, який могли обпалювати тільки у вогні. А вогонь був породженням зла, що з превеликою втіхою вислизало з тих рук, які його створили.
- Предыдущая
- 2/123
- Следующая
