Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 22

• Предыдущая
• 22/64
• Следующая

Стротер наче замислився, а потім сказав:

— Таких небагато. Четверо з кожного десятка, не більше.

У майбутньому я навчився добре контролювати своє обличчя, але в ті далекі дні ще був молодий, і Пікенз, мабуть, помітив мій переляк. Це викликало в нього посмішку. Але навряд чи він знав, що через свою посмішечку впритул наблизився до болю й страждань. Останні два дні були для мене важкими, та ще й хлопчик важким вантажем висів на моєму сумлінні.

— А ви думаєте, хто візьметься викопувати блоки солі з нещасної дірки в землі за копійчану платню? — спитав Стротер. — Законослухняні громадяни?

Скидалося на те, що Малому Біллу доведеться таки подивитися на кількох сільчаників. Лишалося тільки сподіватися, що той, кого ми шукали, не знав, що хлопчик не бачив нічого, крім його татуювання.

Коли я повернувся до камери, Малий Білл лежав на підстилці, і я подумав, що він заснув, але зачувши цокіт моїх підборів, хлопчик сів. Очі в нього були червоні, щоки — мокрі. Отже, не спав, побивався. Я зайшов у камеру, сів коло нього і обійняв за плечі. Для мене то не був природний жест. Я знаю, що таке втішати й співчувати, але виражати ці почуття я не дуже добре вмію. Проте я знав, що таке втратити одного з батьків. Це була та спільна риса, що поєднувала Малого Білла і Юного Роланда.

— Ти доїв цукерки? — спитав я.

— Щось не хочеться, — і він зітхнув.

На будівлю налетів такий сильний порив вітру, що вона задрижала, та потім стало тихо.

— Ненавиджу цей звук, — повторив Білл слова Джеймі Декері. Я мимоволі всміхнувся. — І цю тюрму теж ненавиджу. Можна подумати, що я злочинець, скоїв щось погане.

— Це не так.

— Може, й ні, але мені здається, що я сто років тут сиджу. Замкнений. А якщо вони не приїдуть до того, як стемніє, мені доведеться сидіти тут ще довше. Так?

— Я складу тобі компанію, — пообіцяв я. — Якщо в помічників шерифа знайдеться колода карт, можемо зіграти в Джека-Піддавця.

— Це для малечі, — похмуро мовив Білл.

— Тоді у «Гляньте» чи в покер. Умієш?

Він похитав головою і потер щоки. Знову потекли сльози.

— Я тебе навчу. Грати будемо на сірники.

— Краще розкажи казку, про яку ти говорив, коли ми були в пастушій хижці. Забув, як вона називалася.

— «Вітер у замкову шпарину», — нагадав я. — Але вона довга, Білле.

— Час у нас є, правда ж?

З цим я посперечатися не міг.

— Але попереджаю: в ній є й страшні моменти. Я слухав її, коли був маленький, проте я лежав у своєму ліжку, а поряд була мама. А ти, після всього, що пережив…

— Та ну, — відмахнувся він. — Оповідки відволікають. Якщо вони, звісно, хороші. А ця хороша?

— Так. Мені вона завжди подобалася.

— То розкажи. — Білл легенько всміхнувся. — А я дам тобі за це дві з останніх трьох цукерок.

— Нехай тобі лишаються. Я краще цигарку скручу. — Я задумався, з чого б почати розповідь. — Знаєш оповідки, які починаються зі слів: «Колись давно-предавно, ще до діда-прадіда»?

— Вони всі так починаються. Ті, які мені тато розповідав, — так точно. Розповідав до того, як я виріс і став надто дорослим, щоб любити оповідки.

— Людина ніколи не буде занадто дорослою, щоб слухати оповідки, Білле. Чоловік і хлопчик, дівчинка й жінка — ніхто не буває занадто старим. Ми живемо заради них.

— Правду кажеш?

— Так.

Я витяг тютюн і папір. Повільно скрутив цигарку, бо в той час іще не дуже добре вмів це робити. Коли цигарка вийшла саме такою, як мені подобається (край для затягування був звужений до отвору завбільшки з макове зерня), я запалив сірника, чиркнувши ним об стіну. Білл сидів по-турецькому на солом’яних підстилках. Він узяв шоколадну цукерку, покатав її між пальцями так само, як я свою цигарку, і запхав за щоку.

Я почав поволі й не дуже впевнено, бо в ті дні талант оповідача не належав до моїх чеснот… хоча з часом я навчився доволі непогано розповідати. Життя змусило. Усі стрільці мали бути хорошими оповідачами. І я потроху розговорювався, оповідь потекла легко і невимушено. Бо я почув голос матері. Він зазвучав з моїх власних уст: в усіх висхідних і низхідних інтонаціях, в усіх паузах.

Я бачив, як хлопчик потроху занурюється в оповідь, і це мене потішило — неначе я знову його загіпнотизував, але то був якийсь кращий, чесніший транс. Але найліпшим у цьому всьому було те, що я чув мамин голос. Неначе вона знову ожила, постала з глибин моєї душі. Авжеж, було боляче, але з часом я відкрив для себе, що все найліпше майже завжди таїть у собі біль. На перший погляд то було немислимо, проте, як казали старожили, світ перехнябився і котиться в прірву.

«Колись давно-предавно, ще до діда-прадіда, на краю незвіданих земель, що звалися Нескінченним лісом, жив собі хлопчик на ім’я Тім. І жив він зі своєю матусею Нел і татком Великим Росом. Жили вони добре і щасливо, хоч і без розкошів…»

Колись давно-предавно, ще до діда-прадіда, на краю незвіданих земель, що звалися Нескінченним лісом, жив собі хлопчик на ім’я Тім. І жив він зі своєю матусею Нел і татком Великим Росом. Жили вони добре і щасливо, хоч і без розкошів.

— Я маю лише чотири речі, щоб передати тобі у спадок, — сказав сину Великий Рос, — але чотири — це достатньо. Які це чотири речі, хлопчику мій?

Тім повторював це вже багато-пребагато разів, але ніколи від цього не стомлювався.

— Твоя сокира, твоя щаслива монетка, твій клапоть землі й хата, нічим не гірша за житло будь-якого короля чи стрільця у Серединному світі. — Він ненадовго замовкав, а потім казав: — І моя мама. Разом п’ять.

Великий Рос сміявся і цілував хлопчика в чоло, коли той лежав у ліжечку, бо ці запитання й відповіді зазвичай звучали наприкінці дня. А позаду них, у дверях, чекала своєї черги поцілувати сина в чоло Нел.

— Еге ж, — казав Великий Рос, — про маму забувати ніколи не слід, бо без неї все марне.

Тож Тім засинав, знаючи, що його люблять і що в нього є своя місцинка в світі, і слухаючи, як нічний вітер дихає на хатину: солодкий від пахощів дерева блоссі на краю Нескінченного лісу, і кислуватий, та все одно приємний, від запаху залізних дерев, що росли в лісових хащах, там, де наважувалася ступати нога лише відважних.

То були хороші роки, та, як нам усім відомо з оповідок і з життя, хороші роки ніколи не тривають довго.

Якось, коли Тіму було одинадцять років, Великий Рос і його напарник, Великий Келз, поїхали на своїх підводах Головною дорогою до того місця, де Стежина Залізних Дерев заходила в ліс. Так вони робили щоранку, крім сьомого дня, коли все село Лісове відпочивало. Проте того дня повернувся лише Великий Келз. Шкіра в нього була вкрита сажею, шкіряна куртка лісоруба вся обвуглилася. У лівій холоші домотканих штанів була дірка, крізь яку проглядала шкіра, червона й уся в пухирях. Він згорбився на сидінні своєї підводи, наче був надто втомлений, щоб випростатись.

Нел Рос підійшла до дверей своєї хатини й заплакала: «Де Великий Рос? Де мій чоловік?»

Великий Келз повільно похитав головою. З його волосся на плечі посипався попіл. Він сказав лише одне слово, та від нього Тімові коліна підкосилися. Його мати заголосила.

Те слово було «дракон».

Ніхто з нині живих не бачив нічого подібного до Нескінченного лісу, бо світ зрушив з місця. Той ліс був темний і сповнений небезпек. Лісорубам з Лісового села це було відомо краще, ніж будь-кому в Серединному світі, та навіть вони не знали нічого про те, що могло жити чи рости за десять коліс від того місця, де закінчувалися діброви блоссі й починалися залізні дерева — височезні похмурі стражі. Великі хащі були загадкою, сповненою дивовижних рослин, дивних тварин, смердючих боліт і (так люди казали) речей, залишених Древніми, які часто несли смерть.

• Предыдущая
• 22/64
• Следующая