Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 17
- Предыдущая
- 17/64
- Следующая
— Ви хто? — спитав хлопчик. — Я вас на ранчо не бачив.
— Ми друзі хазяїна, — ухильно відповів я. — А хто ти?
— Білл Стрітер. Погоничі звуть мене Малий Білл.
— Ай, справді? А твій батько — Великий Білл?
Він сів, узяв у Джеймі хустку, змочив її в кориті й викрутив собі на худенькі груди.
— Ні, Старий Білл — то мій дідо, він два роки тому пішов на галявину. А мій тато, він просто Білл. — Промовивши батькове ім’я, він раптом занепокоївся: широко розплющив очі й схопив мене за руку. — Він же не мертвий? Скажіть, що він не мертвий, сей!
Ми з Джеймі знову обмінялися поглядами, і це налякало його ще дужче.
— Скажіть, що це неправда! Будь ласочка, скажіть, що мій татко живий! — І він розплакався.
— Тихо, заспокойся, — сказав я. — Хто він, твій батько? Погонич?
— Ні, ні, він кухар. Скажіть, що він живий!
Але хлопчик знав, що це не так. Я бачив це в його очах, так само чітко, як бачив кухаря з бараків з поплямованим кров’ю фартухом, накинутим на голову.
Біля садиби росла верба, і під нею ми допитали Малого Білла Стрітера — лише я, Джеймі й шериф Піві. Інших ми відправили почекати у затінку барака, бо думали, що коли народу буде забагато, це тільки ще більше засмутить хлопчика. Він і так розповів дуже мало з того, що нам потрібно було знати.
— Тато сказав мені, що ніч буде тепла і що я маю піти на вигін за загоном і лягти спати під зорями, — повідав нам Малий Білл. — Сказав, що там буде прохолодніше й мені краще спатиметься. Але я знав, чому він так каже. Бо Елрод десь роздобув пляшку — знову — і пив.
— Елрод Схибнутий? — уточнив шериф Піві.
— Еге ж, саме він. Він у хлопців головний.
— Я добре його знаю, — пояснив нам Піві. — Скільки разів я його замикав за ґрати? Джеферсон його тримає, бо він збіса добрий вершник і ковбой, але коли нап’ється, то стає неймовірним виродком. Правда ж, Малий Білле?
Малий Білл щиро кивнув і відкинув з очей довге волосся, досі присипане пилом від збруї, в якій він ховався.
— Так, сер, а ще він мене мучив. І тато про це знав.
— Ти був помічником кухаря, ге? — спитав Піві. Я розумів, що він бажає хлопчику добра, та мені хотілося, щоб він тримав язика на припоні й не говорив про його батька в минулому часі.
Але хлопчик, здавалося, нічого не помітив.
— У бараці помагав. Не кухарю, а в бараці. — Він обернувся до нас із Джеймі. — Я заправляв ліжка, скручував мотузки, заправляв постіль, полірував сідла, зачиняв ворота наприкінці дня, коли коней заженуть. Крихітка Бреддок навчив мене робити ласо, і я його непогано кидав. Роско вчить мене стріляти з лука. Фредді Два-Кроки обіцяє, що покаже, як таврувати худобу, коли осінь настане.
— Молодець, — сказав я і постукав себе по горлу.
Хлопчик мимоволі всміхнувся.
— Вони майже всі хороші хлопці. — Усмішка щезла так само швидко, як і виникла, наче сонце за хмари сховалося. — Крім Елрода. Коли тверезий, він просто бурчливий, та коли нажлуктиться, любить дражнити. По-злому дражнити, як розумієте.
— Чудово розумію, — кивнув я.
— Еге ж, а як ти не смієшся і не робиш вигляд, що це все жарти… навіть коли він тобі руку викручує чи тягає по підлозі барака за волосся… він ще лютіший стає. Тому, коли тато сказав мені йти спати надвір, я взяв шедді та ковдру і пішов. Мудрій голові достатньо і півслова, так мій тато каже.
— Що таке шедді? — спитав Джеймі в шерифа.
— Шмат брезенту, — пояснив Піві. — Від дощу не врятує, але коли роса випаде, не змокнеш.
— Де ти ліг? — спитав я у хлопчика.
Він показав кудись за загін, де через вітер досі непокоїлися коні. А над нами та довкола зітхало й танцювало на вітрі вербове гілля. Приємне оку видовище й насолода для вух.
— Мабуть, моя ковдра і шедді досі там десь.
Я перевів погляд з того місця, на яке він показував, на сарай, де ми його знайшли, потім на барак. Усі ці три місця утворювали кути трикутника зі сторонами приблизно чверть милі. А посередині був загін.
— Білл, як ти потрапив з того місця, де спав, до сараю, де сховався в тій купі збруї? — запитав шериф Піві.
Хлопчик дивився на нього довгим поглядом, не кажучи ні слова. А потім з очей йому знову ринули сльози. Він затулився долонями, щоб ми їх не побачили.
— Не пам’ятаю, — сказав він. — Нісього не пам’ятаю. — Рук він не опустив, вони самі впали йому на коліна, немовби так обважніли, що він не міг більше їх тримати. — Я хочу до тата.
Джеймі встав і відійшов, тримаючи руки глибоко в задніх кишенях штанів. Я хотів сказати щось доречне, проте не зміг. Не забувайте: хоч ми з Джеймі й носили револьвери, та то ще були не великі револьвери наших батьків. Я вже ніколи не став би таким юним, як тоді, коли зустрів Сюзен Дельґадо, і покохав її, і втратив, та все одно я був ще занадто молодий, щоб повідомити цьому хлопчику, що його батька роздерло на шматки чудовисько. Тому я подивився на шерифа Піві. Я подивився на дорослого.
Піві зняв капелюха і поклав на траву. Потім узяв хлопчикові руки в свої.
— Синку. Я маю тобі сказати щось дуже неприємне. Я хочу, щоб ти зараз глибоко вдихнув і сприйняв це, як справжній мужчина.
Але в Малого Білла Стрітера позаду було тільки дев’ять чи десять літ, щонайбільше одинадцять, і він не міг нічого сприймати, як справжній мужчина. Він зарюмсав. І враз я побачив бліде обличчя своєї мертвої матері, та так виразно, неначе вона лежала біля мене під тією вербою. І це було нестерпно. Я почувався боягузом, та це не зупинило мене. Я підвівся і пішов геть.
Хлопчик плакав, поки не заснув (чи не знепритомнів). Джеймі відніс його в садибу і поклав у ліжко нагорі. Хоч він і був сином простого кухаря, та в тих ліжках тепер однаково ніхто не спав. Не було вже кому. Шериф Піві скористався джин-дженом, щоб викликати свою контору, бо одному з не дуже хороших помічників було наказано чекати його дзвінка. Невдовзі трунар Дебарії (якщо такий існував у природі) мусив прислати колону підвод, щоб забрати трупи.
Шериф Піві зайшов у маленький кабінет сея Джеферсона і гепнувся в крісло на коліщатках.
— Що далі, хлопці? — спитав він. — Підозрюю, сільчаники… і, мабуть, ви хочете піднятися на гору, поки вітер ще не став самумом. Бо до того все йде. — Він зітхнув. — З хлопчика вам користі не буде, це вже точно. Він бачив такий кошмар, що йому геть-чисто мізки відбило.
— Роланд уміє… — почав Джеймі.
— Я ще точно не знаю, що робити далі, — перебив я. — Маю обговорити це з напарником. Ми трохи побалакаємо за тим сараєм.
— Сліди вже замітає вітер, — зауважив Піві, — але йдіть балакайте, як вам так необхідно. — Він похитав головою. — Сказати хлопчику було важко. Дуже важко.
— Ви все зробили правильно, — сказав я.
— Думаєте? Правда? Ну, спасибі. Бідолашне хлоп’я. Хай поживе у нас із жінкою трохи. Поки не вирішимо, що йому далі робити. Ви, хлопці, йдіть балакайте, як вам так треба. А я посиджу тут, спробую надолужити згаяне. Тепер уже поспішати нема куди. Кляте потворисько вчора нажерлося від пуза. Мине чимало часу, перш ніж воно знову піде на полювання.
Розмовляючи, ми з Джеймі обійшли два кола довкруг загону й сараю. Вітер посилювався, тріпав холоші наших штанів, відгортав назад волосся.
— Роланде, думаєш, у його пам’яті нічого не лишилося?
— А ти як думаєш? — спитав я.
— Ні, — сказав Джеймі. — Бо перше, що він спитав: «Воно пішло?»
— І знав, що його батько мертвий. Коли запитував, це читалося в його очах.
Джеймі трохи помовчав, опустивши голову, поки ми йшли. Довелося натягнути на роти й носи бандани, бо вітер сипав нам в обличчя шорсткою пилюкою. Хустка Джеймі досі була мокра після корита. Врешті-решт він сказав:
— Коли я почав було казати шерифу, що ти вмієш видобувати речі, глибоко поховані в пам’яті людей, ти мене обірвав.
— Йому не потрібно було знати, бо не завжди вдається так, як треба.
З Сюзен Дельґадо в Меджисі вдалося, але Сюзен відчайдушно хотіла розповісти мені про те, що відьма Рея сховала від освітленої частки її розуму, тієї, де ми дуже чітко чуємо власні думки. Вона хотіла мені розповісти, бо ми кохали одне одного.
- Предыдущая
- 17/64
- Следующая
