Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 15
- Предыдущая
- 15/104
- Следующая
Коли його батько іноді ранив словом, що був би з жалю й урази одіж на грудях розривав — мати була тією, що усмиряла амбітного молодця й піддержувала послух і теплі почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказівкою на його інші цінні властивості й все добротою, все доти, доки він не успокоювався й не признавав їй рацію.
«Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати?» — обізвалася Оксана, притягнувши якийсь підніжок близько брата, що був схилений при вкладанні річей в куферок, і усіла коло нього.
«Вже порішено».
«Отже, до панства Ґанґів. І до Покутівки чи до другого їх села».
«Здається, вперед до Покутівки. Та, може, відвідаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо… вже довше, коли буду при війську. А знов по тім, — додав, — як мені виявив Едвард, подамося в подорож також на рік, за границю. Се посліднє з перервами побуту в деяких містах (особливо в Швейцарії[37], в Цюріху[38]), де б мали слухати відчити славних професорів про соціологію й економію. Ще й у Німеччині[39]; опісля звиділи б Скандинавію[40], Лондон[41], Оксфорд[42], Етон[43]… ох, що я сьогодні ще можу знати й казати, як те, що чув побіжно від нього!» Він мав почуття, що мусить здержати віддих з радости, з самої лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить і почує. «І аж відтак поворот до вас — з поширеним горизонтом, з набутими досвідами, пізнанням світа й людей — до поважних студій з певною ціллю».
«Стій сину — ти убогий з дому, — вмішався батько, що появився на хвилину, переходячи кімнату з карафкою в руках, щоб набрати собі свіжої води самому, як любив се не раз робити. — Чиїм коштом?»
«Едвардового батька». І тут пояснив Юліян, що сей постановив нагородити сина подорожжю за границю, коли сей скінчить середню школу з гарним успіхом — по перебутій військовій службі. Один молодий технік в його родині з Мюнхена[44] вибирається до Англіїї[45] на довший побут і Едвард мав би з ним їхати. Та, щоб він, крім Англії, пізнав і інші міста й країни, гідні звиджування, а не їздив сам, він рішив дати йому за секретаря його (Юліяна), що мав би йому не лиш секретарювати, але й про його фізичний стан дбати і його батькові зі всього якнайдокладніше звіт здавати. Сей чин сповняв би він за гонораром, а кошти за подорож для його особи не вчислялися б.
«І я собі чесно на оцю, так сказати б, нагороду за свою працю від долі заслужив. Будьте спокійні, тату, я не з тих, що нагороди даром приймають. (Ви й ніхто в нас не учив нас того); а добродій Ґанґе числиться як що своєму синові дає, а не то, як з чужими має до діла».
«Так майся на бачности. Панська ласка до порога[46], каже народна приказка. В подорожі чоловік багато скористує й се може буде найкращий здобуток твоєї молодости. Але… час минає, ти хватай за тим, коли воно справді так мало б бути, й застановляйся. Едвард не потребує з кожним роком числитися, як ти. Він син заможних родичів — ти одначе…» — й тут урвав. По хвилі додав, що на його місці зрікся б сього, забравсь до свіжих фахових студій і гонив до пристані.
«Без віддиху, тату?» — спитав син з нетаєним докором в голосі.
Що там таке «віддих». Поїхав би на кілька неділь знову в гори й скріпився б. Чи один так поступав! А й за одиноких свояків, яких вони там мають, не треба забувати. Самі вони знають, як щиро вони до них відносяться. Правда, чужина, подорожі збагачують духа. Але з другої сторони, треба пам’ятати, що люде є роджені в зависимости й через одну струну сполучені з тим, що має нам поживу давати.
Юліян слухав батька, а коли сей скінчив, він відповів, що чує, що «подорожування» не відбере йому те, що дасть йому колись поживу. Противно. Воно може його умислово вище поставити. До тітки Софії в гори нехай сього року котра з сестер їде, він не може.
Сестри майже в один голос запротестували, зачувши Юліянову пропозицію.
Як же се так! Марія набрала свіжого матеріалу до гаптування; їй треба грошей «на ріжні свої видатки…» Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, він не такий сильний, якого з себе вдає. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що «дякує Богові», що дістала поправку (й не втратила рік), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. «Числить», каже, «числить» дні, коли стане вчителькою, а з тим самостійною. Отже, кому відвідувати свояків?
Вона оглянулася за батьком, але його вже не було. Він віддалився з кімнати спокійно і безголосно, як прийшов; і через час запанувала тишина.
«Отже, кажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку й сіпнула брата за блюзу. — Чи Покутівка те село, з котрого отець Захарій?»
«Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є властителем двох сіл. Сього літа, як казав мені, будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім».
«То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Ти ним найперше запрошений. Пригадуєш?»
Оксана говорила з натиском.
«Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував і поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Ґанґів хочу, то й не споминав о тім. Пощо про зайве говорити».
«То не будеш в нього?» — спитала сестра Марія.
Брат здвигнув нетерпеливо плечима.
«Може, й зайду колись до них. Або я знаю?»
«Він тебе дійсно щиро запрошував, Юліяне, — докинула Зоня. — Не забудь се, такий добрий і чесний священик, і як тато слушно каже: „наш чоловік“».
«В т і м - т о й р і ч, що наш; що маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян роздражнено. — Я сповнив йому, мимоходом сказавши — як сказав вже раз, фірманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем під назвою — „гостя“. Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в їзді й т. п. а тут…»
«А тут — хто тут такий, хто б не годився з тобою?» — вмішалася знов Оксана.
Юліян зморщив брови й дивився через хвилину вигрібущо на сестру, а відтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: «Пощо ви мені отсю торішну глупість пригадуєте?»
«Глупість, Юлій?» — повторила Оксана уражено.
«Глупість, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужикові може в дорозі трапитися».
«Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…»
«І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить в моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, в тій хвилі, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагається брати наді мною верх».
«То упорайся з нею», — промовила рішучо сестра Марія.
«І то все, неначе мені навмисне улаштовано», — відповів брат нетерпеливо.
«Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком — і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!»
37
С. 57 — Швейцарія — держава у Центральній Європі. Корінне населення Швейцарії — германо-швейцарці, франко-швейцарці, італо-швейцарці і ретороманці. Офіційні мови: французька, італійська, німецька, ретороманська. Більшу частину території займають Альпи. Столиця — місто Берн. Релігії: католицизм, протестантизм.
38
С. 57 — Цюріх — місто на півночі Швейцарії, на Цюріхському озері. Адміністративний центр кантону Цюріх. Відомий з 929 p., головний промисловий і торгово-фінансовий центр країни. У місті у 1833 р. було засновано Цюріхський університет, на базі школи, створеної 1523 р.
Герої роману О. Кобилянської — Ева Захарій і Зигмунт Кава — навчалися в Цюріхському університеті.
39
С. 57 — Німеччина — держава у Центральній Європі. Основне населення Німеччини — німці. Офіційна мова — німецька. Рельєф країни рівнинний. Релігії: протестантизм, католицизм. Столиця — місто Берлін.
40
С. 57 — Скандинавія — загальна назва Норвегії, Швеції, Данії, Ісландії. Народи скандинавські користуються мовами, що належать до скандинавських — північної підгрупи германської групи індоєвропейської сім’ї мов. Скандинави — це загальна назва народів, які мешкають на Скандинавському півострові: норвежці, шведи, датчани, ісландці, фарерці.
41
С. 57 — Лондон — столиця Великої Британії. Порт у нижній течії річки Темзи. З IX ст. — столиця Англії.
42
С. 57 — Оксфорд — місто на півдні Великої Британії, у графстві Оксфордшир, на ріці Темзі. Центром науки й освіти є Оксфордський університет, який засновано у 2-й пол. XII ст.
43
С. 57 — Етон — населений пункт, муніципалітет у Франції, у регіоні Рона — Альпи, департамент Савойя. Етон — під цією назвою ще один населений пункт у Франції, у регіоні Лотарингія, департамент Мез.
44
С. 57 — Мюнхен — місто на півдні Німеччини на ріці Ізар. Центр землі Баварія. Заснований у XII ст. Має Мюнхенський університет ім. Людвіга Максиміліана, заснований 1472 р.
45
С. 57 — Англія — адміністративно-політична частина Великої Британії. Займає південну і центральну частини острова Великобританія. Назву дістала від германського племені англів, яке в V—VI ст. переселилося на острів з материка Європа. Площа — 133 тис. км2. Англію часто називають ще Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії.
46
С. 57 — «Панська ласка до порога» — приказка, що означає: дуже коротка, мінлива — про панську ласку. (з кн.: Галицько-руські народні приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив Іван Франко. — Львів, 2006).
Продовження цієї приказки знаходимо у творі «Земля» О. Кобилянської, воно вкладене в уста Анниної матері при розмові з Михайлом Федорчуком і звучить так: «Панська ласка лише до порога, а там — „марш за двері!“».
- Предыдущая
- 15/104
- Следующая
