Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 15

• Предыдущая
• 15/78
• Следующая

— Як же не знати, містере Шибенику?! Саме тому я і спиталася, де саме ви каталися… Сподіваюся, міс Маріанно, ваш майбутній будинок вам сподобався. Він дуже великий, як мені добре відомо, але я вважаю, що до мого першого візиту ви його умеблюєте наново, бо коли я була там востаннє шість років тому, тоді вже в цьому була нагальна потреба.

Маріанна відвернулася, неабияк збентежена. Місіс Дженнінгс дружелюбно розсміялася, і Елінор довелося вислухати, як та, твердо вирішивши дошукатися істини, не більше і не менше як підіслала свою покоївку до грума містера Віллоубі і таким чином встановила, що вони їздили в Алленхем і провели там чимало часу, гуляючи садом і оглядаючи будинок.

Елінор не повірила власним вухам. Вона не могла навіть уявити, щоб Віллоубі запросив Маріанну, а та погодилася увійти до будинку місіс Сміт, з якою була абсолютно незнайома.

Щойно вони покинули їдальню, як Елінор спитала про це Маріанну, і, на свій превеликий подив, з’ясувала, що місіс Дженнінгс анітрохи не схибила проти істини.

Маріанна навіть розсердилася на неї, що та сумнівалася.

— Чому ти гадаєш, Елінор, що ми не могли поїхати туди і оглянути будинок? Адже ти сама не раз висловлювала таке бажання!

— Так, Маріанно. Але я не переступила б його поріг без відома місіс Сміт і в товаристві одного лише містера Віллоубі.

— Але містер Віллоубі — єдина людина, що має право показувати цей будинок, а позаяк ми їхали в кабріолеті, то нікого третього з нами бути не могло. У мене ще ніколи не було такого приємного ранку!

— Боюся, — сказала Елінор, — приємність не завжди є свідченням пристойності.

— Навпаки, Елінор, більш надійного свідчення і знайти не можна. Коли б я пішла супроти вимог справжньої пристойності, то весь час відчувала б це: адже, вчиняючи погано, ми завжди це усвідомлюємо, і в такому разі я не мала б ніякої приємності взагалі.

— Але, мила Маріанно, тепер, коли тобі довелося вислухати нестерпно безцеремонні натяки, невже ти не переконалася в необачності своєї поведінки?

— Якщо вважати безцеремонні натяки місіс Дженнінгс доказом порушення пристойності, всі ми тільки те й робимо, що порушуємо їх кожну мить нашого життя. Її осуд зачіпає мене не більше, ніж її похвала. Я не бачу нічого поганого в тому, що гуляла в саду місіс Сміт і оглянула її будинок. З часом вони належатимуть містеру Віллоубі і…

— Навіть якби з часом їм судилося належати тобі, Маріанно, все одно твоєму вчинку виправдання немає.

Цей натяк змусив Маріанну почервоніти, але неважко було помітити, що це скоріше рум’янець задоволення. Серйозно поміркувавши хвилин десять, вона підійшла до сестри і з радісним хвилюванням у голосі сказала:

— Мабуть, Елінор, мені справді не слід було їздити в Алленхем, але містер Віллоубі неодмінно хотів показати мені маєток. І будинок прекрасний, повір мені. На другому поверсі є чарівна вітальня, яка через свої розміри є особливо зручною для постійного користування. І якби добре обставлена, нічого чарівнішого і уявити собі було б неможливо. Кутова кімната, вікна виходять на два боки. З одного видно галявинку для гри в крокет, а далі — гай на крутосхилі, з другого видно церкву, село і високі безлісі пагорби вдалині, від яких ми так часто приходили у захват. Правда, ця кімната виглядала не найкращим чином через украй убогі меблі, але якщо її обставити заново… двохсот фунтів, каже Віллоубі, вистачить, щоб перетворити її на одну з найчарівніших літніх віталень в Англії.

Якби їм не заважали інші, то Елінор довелося б вислухати від своєї сестри такий же захоплений опис кожної кімнати в Алленхемі.

Раптовий від’їзд полковника Брендона з Бартон-парку і його наполегливе бажання приховати причину дивували місіс Дженнінгс, захопивши її уяву, ще два-три дні, і вона продовжувала робити всілякі припущення, на що була велика майстриня, як і всі ті, кому завжди кортить дізнатися, що, навіщо і чому роблять їхні знайомі. Вона майже без упину міркувала про можливі причини, не сумнівалася, що звістку він отримав погану, і перебирала всілякі біди, які тільки могли його спіткати, твердо вирішивши, що хоча б кількох з них йому не уникнути.

— Цілком очевидно — трапилося щось сумне, — розмірковувала вона, — це видно з його обличчя. Бідолаха! Мабуть, йому непереливки! Маєток у Делафорді ніколи не приносив більше двох тисяч на рік, а його брат залишив усе в страшенному безладі. Ясно, що його змусили поїхати саме фінансові справи — а які ж іще? От хотілося б знати напевне! Все на світі за це віддала б! А може, причиною тут міс Вільямс — а він, між іншим, так зніяковів, коли я згадала про неї! Може, вона досі в Лондоні? Аякже, точно в Лондоні, бо вона завжди була така хвороблива! Б’юся об заклад — причиною тут є міс Вільямс. Навряд чи в нього могли трапитися грошові неприємності саме зараз, бо він обачливий господар і напевно вже звільнив маєток від боргів. Але все-ж таки — що ж це може бути? Може, його сестрі в Авіньйоні стало гірше і вона послала за ним? Ось тому він так і поспішав! Тоді я від душі бажаю йому благополучного кінця всім його тривогам і добру дружину на додачу.

Так міркувала, так промовляла до самої себе місіс Дженнінгс, міняючи думку з кожним новим припущенням, які всі — по мірі їх виникнення — вважалися нею однаково ймовірними. Елінор, хоча вона і брала щиро до серця благополуччя полковника Брендона, не сушила собі голову над його поспішним від’їздом, як того хотілося б місіс Дженнінгс. Вона зовсім не вважала, що ця обставина заслуговує на таке тривале здивування і на такі численні припущення, і думки її поглинала зовсім інша непроникна таємниця. Вона дивувалася — чому так незрозуміло довго Віллоубі та її сестра мовчали про те, що — як вони добре знали — було таким цікавим для решти товариства? І з кожним днем мовчання це ставало все більш незбагненним і несумісним з натурою обох. Елінор не могла зрозуміти, чому вони відверто не скажуть матері і їй те, що вже так відверто засвідчили їхні стосунки. Вона цілком припускала, що з весіллям доведеться почекати, оскільки вважати Віллоубі багатим, хоча він собі ні в чому не відмовляв, особливих причин не було. Його маєток, за розрахунками сера Джона, приносив на рік фунтів сімсот-вісімсот, але жив він на ширшу ногу, ніж дозволяв такий доход, і часто скаржився на безгрошів’я. Тій дивній таємничості, яку вони накидали на свої заручини — хоча ця таємничість нічого не могла приховати, — Елінор пояснення не знаходила. Подібна потаємність так не відповідала їхнім характерам і поведінці, що деколи в її душу закрадалися сумніви: а чи не дали вони одне одному слово, і цих сумнівів було достатньо, щоб завадити їй поставити Маріанні пряме запитання.

Поведінка Віллоубі здавалася кращим свідченням його до них усіх ставлення. Маріанну він оточував усією ніжністю, на яку тільки здатне закохане серце, а з її матір’ю і сестрами тримався як шанобливий син і ласкавий брат. Здавалося, котедж став для нього другим домом, і він проводив у них набагато більше часу, ніж в Алленхемі. І щоразу, коли їх усіх не запрошували до Бартон-парку, його вранішня прогулянка майже незмінно завершувалася там, де всю решту дня він проводив з Маріанною; там же, лежачи біля ніг Маріанни, проводив свій час і його улюблений собака.

Якось увечері, через тиждень після від’їзду полковника Брендона, він, здавалося, дав особливу волю прихильності до всього, що його оточувало у них. Місіс Дешвуд заговорила про свій намір взятися навесні за перебудову котеджу, і він почав палко заперечувати проти будь-яких змін будинку, котрий його упередженим очам являв саму досконалість.

— Як! — вигукнув він. — Перебудувати цей премилий котедж? Ні. На це я ніколи своєї згоди не дам. Якщо тут хоч трохи зважають на мої почуття, до його стін не додасться жодного каменя, а до його висоти — жодного дюйма.

— Не турбуйтеся, — відказала міс Дешвуд. — Не трапиться нічого подібного. У мами ніколи не набереться на це достатньо грошей.

— Щиро цьому радий! — скрикнув він. — Нехай же вона буде завжди бідною, якщо не може знайти для своїх грошей кращого застосування.

• Предыдущая
• 15/78
• Следующая