Менсфілд-парк - Остин Джейн - Страница 26

• Предыдущая
• 26/101
• Следующая

Місіс Норріс повела далі:

— Як приємно бачити, мем, що двоє молодих людей такі щасливі, єднаються одне з одним у такій гармонії, — просто чудова пара! Не можу не думати, як задоволений буде наш любий сер Томас. А як ви гадаєте, мем, чи є надія на другий шлюб? Містер Рашворт подав гарний приклад, а такі речі завжди наслідуються.

Місіс Рашворт, що не бачила нікого, окрім свого сина, була трохи спантеличена.

— Он ті двоє, мем. Ви не бачите там ніяких ознак?

— Господи, міс Джулія і містер Кроуфорд! Так, справді, дуже гарна пара. А який у нього прибуток?

— Чотири тисячі на рік.

— Чудово. Ті, чиї статки невеликі, повинні вдовольнятися тим, що мають. Чотири тисячі на рік — це теж непогано; а він, здається, дуже люб'язний, статечний молодий джентльмен, і я сподіваюся, міс Джулія буде з ним щаслива.

— Це питання ще не вирішене, мем; ми говоримо про це тільки серед найближчих друзів. Але я не маю жодних сумнівів, що це станеться. Він приділяє їй дедалі більше уваги.

Фанні була не в змозі слухати далі. Почуте стало їй нецікавим, оскільки містер Бертрам знову увійшов до кімнати; і хоча вона відчувала, що його запрошення — то надто велика честь для неї, все ж сподівалася, що він її запросить. Він підійшов до їхнього невеликого товариства, але замість того щоб запросити її танцювати, присунув до неї стільця і почав розповідати, куди помістили його хворого коня і що думає з цього приводу грум, з яким він щойно розпрощався. Фанні зрозуміла, що її сподівання марні, і властива їй скромність одразу ж змусила її відчути, якими нерозумними вони були. Скінчивши свою розповідь, він узяв зі стола газету і, проглядаючи її, знехотя мовив:

— Якщо ти хочеш танцювати, Фанні, я до твоїх послуг.

Вона відхилила запрошення ще з більшою поштивістю; ні, танцювати вона не хоче.

— Радий це чути, — мовив він набагато жвавіше і відклав газету, — бо я смертельно втомився. Просто диво, як шановне панство витримує це так довго. Щоб діставати хоч якусь втіху від подібної дурниці, вони всі мають бути закоханими; може, так воно і є. Якщо подивитись на них, одразу ж побачиш, що тут самі лиш закохані, — усі, крім Йєтса та місіс Грант, — і, між нами кажучи, цій бідолашній жінці сердечний друг потрібний ще більше, ніж будь-кому з них. У неї, мабуть, жахливо нудне життя з цим доктором, — він хитрувато поглянув у бік останнього, але, побачивши, що той сидить просто в нього за спиною, вмить змінив і вираз обличчя, і предмет розмови, і Фанні, не зважаючи на всі свої прикрощі, ледь втрималася від сміху. — Дивна ця історія в Америці, докторе Грант! Як ви гадаєте? Я завжди звертаюся до вас, щоб дізнатися, якої слід бути думки про політичні новини.

— Томе, любий, — вигукнула по хвилі його тітонька, — позаяк ти не танцюєш, то ти ж не проти скласти нам компанію у робері? — І, покинувши своє місце, вона приступила до нього, щоб наголосити на своєму проханні, і додала пошепки: — Розумієш, ми хочемо скласти партію для місіс Рашворт… Твоя матуся дуже цього хоче, але не може віднайти часу і сісти з нами, їй треба закінчити своє плетиво. А ти, я і доктор Грант складемо чудову партію; і, хоч ми ставимо по півкрони, ти, знаєш, міг би поставити проти нього й півгінеї.

— Я б із превеликим задоволенням, — голосно сказав Том і притьмом схопився з місця, — це було б надзвичайно приємно… але я саме збирався танцювати. Ходімо, Фанні, — і він узяв її за руку, — не гаймо часу, а то танець скінчиться.

Фанні пішла за ним дуже охоче, хоча й не могла відчувати особливої вдячності до свого кузена і, на відміну від нього, не вбачала різниці між егоїзмом когось іншого та його власним.

— Таке собі скромне проханнячко, нівроку, — обурено вигукнув він, коли вони відійшли. — їй закортіло приклеїти мене до картярського столу на дві години, із собою та доктором Грантом, з яким вони увесь час гиркаються, та з цією занудною бабцею, що тямить у вісті не більше, ніж в алгебрі. Моїй любій тітоньці не завадило б трохи менше метушитися. Та ще й надумала просити мене в такий спосіб! Без усіляких тобі церемоній — просто взяти і бовкнути при всіх, щоб я не мав змоги відмовитись. Оцього я найбільше не люблю. Мене просто бісить, коли вдають, ніби питають твоєї згоди, а насправді звертаються до тебе так, щоб примусити робити тільки те, що їм заманеться, — байдуже, що саме! Якби мені не трапилася щаслива нагода потанцювати з тобою, я просто не зміг би відчепитися від неї. Просто жахливо! Та коли тітонька щось забере собі в голову, її ніщо не спинить.

Вельмишановний Джон Йєтс, новий друг сім'ї, вирізнявся хіба що своїми успіхами у світському товаристві та звичкою розкошувати; він був молодшим сином одного лорда з помірним, проте незалежним прибутком; і серові Томасу його присутність у Менсфілді, безперечно, видалася б небажаною. Містер Бертрам познайомився з ним у Веймауті, де вони разом провели десять днів в одному товаристві, і на знак та на доказ дружби, якщо це можна назвати дружбою, містер Йєтс дістав запрошення по дорозі додому в будь-який зручний для нього час завітати до Менсфілду — і пообіцяв приїхати; а приїхав він навіть раніше, ніж очікували, оскільки велика компанія, яка зібралася гарно повеселитися в домі його друга і заради якої він покинув Веймаут, несподівано розпалася. Він прилетів на крилах розчарування, сповнений думок про сценічне дійство, яке мали підготувати в тому товаристві; до вистави, у якій була роль і для нього, лишалося два дні, коли раптова смерть однієї з найближчих родичок тієї сім'ї порушила їхні плани і змусила виконавців роз'їхатися. Бути так близько до щастя, до слави, до великої статті про домашню виставу в Еклсфорді, маєтку вельмишановного лорда Ревеншоу в Корнуолі, яка, звичайно, мала обезсмертити їхні імена — принаймні на рік! Бути так близько до цього і все втратити, — удар був таким нищівним, що допікав містерові Йєтсу і досі, і він більш ні про що не міг говорити. Еклсфорд та його театр, усі приготування, костюми, репетиції, жарти були постійним предметом його розмов, а вихваляння цим славетним минулим — єдиною розрадою.

На щастя, любов до театру є такою поширеною, а прагнення молодих людей виступати на сцені — таким сильним, що його розповіді викликали жваву цікавість у слухачів. Їх причарувало все, починаючи з розподілу ролей і до самого епілогу, і лише деякі з них не бажали б узяти в цьому участь або не наважилися б спробувати свої сили на сцені. П'єса називалася «Узи кохання», а містер Йєтс мав бути графом Кеселом.

— Роль така собі, — казав він, — і зовсім не в моєму стилі; наступного разу я б нізащо на таку не погодився; та я вирішив не створювати зайвих ускладнень. Лорд Ревеншоу та герцог узяли собі єдині дві ролі, що чогось варті, ще до мого приїзду; і, хоча лорд Ревеншоу був згодний віддати мені свою роль, ви ж розумієте, це вийшло б негарно. Я міг тільки пошкодувати, що він такої хибної думки щодо своїх здібностей, адже роль Барона йому зовсім не пасує: малий на зріст, зі слабким голосом, що через десять хвилин уже починає хрипіти! Це могло відчутно зашкодити п'єсі; та я ж вирішив не створювати ускладнень. Сер Генрі вважав, що герцог не для Фредеріка, та це тільки тому, що сер Генрі сам хотів грати цю роль; але герцог, як на те, зіграв би її краще. Мене просто вразило, що сер Генрі такий бовдур. Та, на щастя, п'єса не на ньому тримається. Наша Агата була просто неповторна, та й герцог, на думку багатьох, також. І взагалі вистава обіцяла бути чудовою.

«Яка прикрість», «Шкода, що вам так не пощастило», — посипалися співчутливі зауваження слухачів.

— На такі речі не заведено скаржитися, але ця бідолашна стара пані не могла вибрати більш невдалої миті, щоб покинути цей світ; і просто неможливо було не побажати, щоб ця новина спізнилася на якихось три дні, які були нам потрібні. Якихось три дні; то ж була всього лише бабуся, і померла вона за двісті миль звідти, отже, це нікому б не зашкодило, і це пропонувалося, я знаю; але лорд Ревеншоу, здається, людина найсуворіших правил у всій Англії, і він не схотів про це й слухати.

• Предыдущая
• 26/101
• Следующая