Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 3

• Предыдущая
• 3/51
• Следующая

…І рукавичка з чорної стала сірою. Я підніс до очей – знову чорна, невже привиділося? Хазяйка осміхнулася, я взявся за червоне пір'я, що прикрашало шолом – не мій, а сірого обладунку… Демони пекла, почервоніла рука!

– Почекай, завтра до лісу підемо.

То я що, невидимий буду? Вибрав простий панцир… Ще раз скажу – за цей голос і померти можна.

– Та мені ж найбільше треба, аби ти був добре озброєний! Дивись, зіпсуєшся – вижену. Почекай, зараз меч сама принесу, а то будеш до ранку обирати дешевий.

Смійся-смійся, я на все згоден.

Пояс Вона принесла подвійний, в деяких місцях зовнішній та внутрішній шари пришиті один до одного. А в цих гніздах закріплені меч та кинджал. Боги та демони, ну й меч! Коротший за наші, крім деяких старих. Вужчий за наші. І кривий. Спочатку вигинається, як серп, потім у протилежний бік. Ефес ще дивніший під передньою частиною перехрестя – кільце, вказівний палець сам туди вліз. А з перехрестя вперед, уздовж клинка, невеликі вусики. Кинджал мечу – молодший брат. Стривай, та що Вона верзе?

– Підучу тебе правити мечем.

Жінка мене цього буде вчити? Вибач, Пані, не смішно. Ні, я вірю, що Ти можеш і рубонути, бачив же, як самостріл тримала. Але про щит забула? Забула, бо ж справа то не жіноча. Я вчився мечем бити. Свого не було, а вчився. І лозу рубав, і кулі глиняні. Коли мене в загоничі приймали, знаєш, як перевіряли мою рубку?

– А-ах та-а-ак? Ну спробуй, зарубай мене.

– Не буду.

Та нічого ти в мечі не розумієш! Хто ж рубає жартома? Меч – це серйозно.

– Тоді рубай повітря, я подивлюся.

Повітря можна. Я рубонув щосили. Біль у пальці, меч із руки! А коли Пані мій кинджал вихопила, я й не побачив. Я ж бо вважав, що Вона пустить у хід той стилет, що в її лівому рукаві.

– Зрозумів?

– Ти зробила так, щоб я сам собі вибив зброю.

(Клинок сковзнув по клинку й зачепився за вусики.)

– Якщо будеш слухняним, навчу тебе ще й не такого.

Знову як із маленьким, але я заслужив. Міг і сам здогадатися якщо чаклунка щось каже, то вона знає, що каже.

– Саме так. Сходи на кухню – ти знаєш, де це. Скажи, щоб тебе погодували, та лягай спати.

Де лягати, я також знаю. Між іншим, палець той зламаний зрісся. Хоча й досі болить.

Навчання відбувалося чотирма способами. Наступного дня я прокинувся, як завжди, і майже відразу почув у голові: «Вдягнувся? Виходь, я чекаю».

В одній з кімнат Палацу стоять (вони й досі там) три смоляні опудала. Ну, не зі смоли вони зроблені, але дуже схоже, і я так казав – Ставай посередині. Ти знаєш, що робити.

Я витяг меч та кинджал. На опудалах почали засвічуватись вогники. Якщо це світиться лінія – рубай по лінії. Якщо пляма – коли в пляму. Й те, й інше – обіруч бий. Важко цю рубати смолу, важче за глину. І водночас рубати можеш скільки завгодно, як пройшов твій меч, так зразу чи то склеїлася вона, чи зрослася, але навіть сліду немає. І до клинка не пристає, не тягнеться, чистим виходить клинок.

Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лівий! На центральному та лівому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до сніданку руки відвалюються – і це лише початок! У нас, зазвичай, мечам імена дають усякі там грізні – Стинач Голів, Пробивник щитів. Я довго про таке й не згадував, лише десь через місяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.

Полювання там знамените, звіра всякого більш ніж досить, а людей, крім тих, що в Палаці, взагалі немає. Ми вийшли з Палацу – величезної, до речі, споруди, – і до нас приєдналася ціла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав і навіть не скавчав. Відійшовши від Палацу кроків на двісті, ми опинилися біля річкової заводі… Пізніше ми щоразу йшли однією й тією ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в інше місце.

«Бий птахів з арбалета».

За першим разом я промазав, звичайно. Друга стріла також правіше пройшла. Третя – лівіше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стріла досягла мети. Коли я влучав, один із собак без команди кидався в воду й приносив тіло.

Коли я витратив десять стріл, Пані зітхнула:

– Для першого разу непогано.

Мені стало соромно так, що далі аж нікуди – я тільки зараз згадав, що стріли ж грошей коштують. Далі ми рушили степом, я до слідів придивлявся – ось, наприклад, схожі на лосеві, тільки більші.

«Рано тобі».

Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!

– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужніше за самостріл. Дай його, до речі, сюди. А діяти будеш мечем.

Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, сліди маленьких оленів. Якщо вони схожі на наших, то залягли он у тому гайку.

«Правда твоя, саме там».

Поки ми з Нею напіврозмовляли (напіврозмова – це коли Хазяйка мої думки читає, а сама говорить, або мені в голову думки кидає, а я відповідаю вголос), собаки мовчки оточили гайок і раптом, одночасно, зі скаженим гавкотом погнали оленів.

«Убий вожака!»

Вожака-то я вбив, хоча він в останню мить змінив напрям і мало не обійшов мене, а от далі довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пішло отаке полювання. Спочатку різні невеликі звірі, хіба що спритні, потім – і лосів на мене виганяли собаки, і турів, і кабанів… Я тільки тоді зрозумів, наскільки лось чи буйвол схожі на вершника в атаці.

Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоїть на березі озера, – відійдемо ми берегом подалі, я стаю в човен, саме стаю, і то в такий, що лише особливою милістю богів тримається на воді, та відпливаю від берега. А Пані сідає на колоду, обхопивши коліна руками, вся така маленька…

…І Вона спускає на мене привидів. Тільки це не душі померлих. Це просто повітря світиться. Але, світячись, воно утворювало фігури озброєних чоловіків, то піших, то вершників, і мені з ними битися. Перші рази вразливі місця на обладунках ставали червоними, але то тільки перші рази. Якщо я влучав у вразливе місце, то привид щезав. Якщо ж він діставав мене своєю зброєю… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що їх, привидів, тьма-тьмуща. Але потім, за манерою бою, зрозумів – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обіруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вісім їх було зі зброєю, а дев'ятий – голіруч. Усе намагався рукою чи ногою дістати з надлюдською швидкістю, часто в стрибку. Я його подумки так і називав – Стрибунець.

Я так і не спитав Пані, чому треба стояти у човні, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсім, та спочатку засоромився, а потім здогадався: саме тому, що човен під ногами аж танцює (якщо вітрець хоч помалу дме) – вчить мене Пані твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: відкрито Хазяйка жодного прийому мені не показала – я відчував себе так, начебто всі ці прийоми багато разів бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знає. Хоча бачити я їх і не міг, немає в нас прийомів. Якщо в атаці ще щось буває, то в обороні тільки одне – щит підставити. А я все знаю, і, крім того, став я моторнішим, причому не тільки рухаюсь швидше – здається, все швидше стало.

Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидів, не забуду ніколи. Раптом, без попередження, не один – зразу троє з різних боків! За ними – четверо! І такі всі моторні… Були б це живі вороги, мене би п'ятдесят п'ять разів убили!

• Предыдущая
• 3/51
• Следующая