Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 8
- Предыдущая
- 8/118
- Следующая
— Чого це ви так грізно дивитесь, Лідіє? — спершись на лікоть, Чезаре силкувався підтягнутись вище, але закашлявся і впав на подушки.
— Давайте я вам допоможу! Ось так… Тепер зручно?
— Чудово… То чого ж це ви, синьйоро, хмурилися?
— Думала про тих негідників, що вас мало не вбили. Добре, були свідки. Інакше б їх не заарештували. Треба, щоб на суд…
— Ви наївна жінка, Лідіє! Суд, якщо й відбудеться, то буде скорий і неправий.
— Треба не чекати, поки вони наскочать, а самим стріляти.
— Ви гарні в гніві, скидаєтесь на амазонку.
— Ну й воюватиму. Запевняю вас, обов’язково піду на суд!
— І викриєте себе перед Рамоні? — Раніше Чезаре говорив напівжартома, тепер очі його сердито блищали.
Лідія у замішанні деякий час мовчала.
— Тоді треба відрядити на суд інших. Цілу делегацію. Чому ви посміхаєтесь так іронічно?
— Що вони важать, троє головорізів! Цілитись треба в іншу мішень. І цілитись не рушницею, а… — Чезаре схопив зі столика, присунутого до ліжка, стос густо списаних аркушів, — а цією далекобійною гарматою.
— Вони кулями, кастетами, а ми їх пером? Ви кажете, троє мерзотників, які вчинили на вас замах, нічого не важать. А якщо вони вб’ють чи покалічать другого, третього, четвертого?
Помітивши, що суперечка стомлює Чезаре, Лідія перевела розмову на інше. їй кортіло розповісти про свою зустріч з Джузеппе, але вона не схотіла непокоїти хворого.
Тим часом трійця, суд над якою щойно чинила Лідія, почувала себе досить непогано. І сиділи всі троє не у в’язниці, як треба було чекати, а за багато кварталів від дому Чезаре, на квартирі Джованни, коханки одного з заарештований — Паоло.
Джованна збиралася йти з дому і чепурилася перед туалетним столиком, викладаючи волосся то так, то так.
— Щось ти надто вихиляєшся перед дзеркалом! — буркнув Паоло. Його злостило, що він не може побути сам на сам з дівчиною, що вона йде, що намірилась встряти в таку справу.
— Нас з десяток на це місце. І до уваги братимуть не лише голос. Хочеш, щоб я з’явилась нетіпахою?
— Ти знаєш, чого я хочу: порядній дівчині не місце в барі.
— Годі! Говорено й переговорено. Мені однаково, де співати, — хоч у пеклі. Аби вибитись у люди. Обридло виколупувати бруд з-під чужих нігтів!
— А там ти сама зав’язнеш у бруді з руками й ногами.
— Ну, знаєш, не тобі читати мені мораль… Я ще за ґратами не сиділа.
— Вкороти язика! Бо так тебе розмалюю… — стиснувши кулаки, Паоло схопився з місця.
— Тільки спробуй! Дала їм притулок, а він…
— Паоло! Джованно! Ви що, подуріли? Добре прощання перед розлукою! — П’єтро став між дівчиною і приятелем. — Ернесто, налий їм вина, хай п’ють мирову!
— Вона десяток сирих яєць випила, а ти — вино. — Насмішкувато хмикнувши, Ернесто кивнув на тарілку з шкаралуп’ям, що стояла на підвіконнику.
— І уявіть, хлопчики, ще жодної сигарети. Так смокче, так смокче… Перш ніж іти, одну я все-таки викурю. У тебе які, П’єтро?
— З віа дель Гамберо, від дядечка Сема, «Кемель». Влаштовує?
— Ще б пак!
Присівши до столу, Джованна чекала, поки їй дадуть припалити. Паоло нехотя витягнув з кишені запальничку, спалахнув жовтий вогник.
— Уже не сердишся? — припалюючи, Джованна звела на Паоло чорні, подовжені косметичним олівцем очі. В них плавилися страх і непевність, виклик долі й покірна готовність примиритися з поразкою. — Я нервую, я так нервую, — призналася вона.
«І маєш для цього всі підстави», — подумав Паоло, але нічого не сказав, лише заспокійливо поплескав дівчину по руці.
Коли Джованна пішла, всі відчули полегкість. Заклопотана своїм, вона не дуже допитувалась, куди вони їдуть і навіщо, вдовольнилась коротким: «На північ». Та першої-ліпшої хвилини жіноча цікавість могла прокинутись, тоді довелося б викручуватись, а вони й не зговорилися як слід, що казати. Бо самі були приголомшені раптовим поворотом подій, несподіваним звільненням з тюрми. А найбільше — дорученням, яке їм дали.
Тепер, без сторонніх свідків, можна було з усіх боків обміркувати сказане Батісто.
— Ну, то що, хлопці? — Брови Ернесто поповзли високо вгору і застигли на зібганому в зморшки чолі двома знаками запитання.
— А те, що нас не спитали, куди запроторити, і не питатимуть надалі. Наказано — виконуй! — П’єтро позіхнув, потягнувся так, що хруснуло в суглобах, і ліг на канапу, звісивши через валик довгі ноги. — А втім, я не заперечую. Місцевість курортна, обов’язки не такі вже складні…
— «Наказано — виконуй!» — перекривив його Ернесто. — Дурень! Я про інше. А що, коли нам самим понишпорити на віллі Петаччі? Не може бути, щоб Кларетта із своїм братиком Марчелло чогось надійно не приховали. Вони ж гребли гроші лопатами! А всякі коштовності? Не така вона була дурна, щоб сподіватись на довічну любов дуче. От і треба…
— Так, так, продовжуй, чого ж ти замовк? — Очі Паоло звузились, у глибині їх спалахнули лихі іскорки. — Ну?
— Яка муха тебе вкусила? Я ще нічого не сказав, тільки висловив припущення… Нарешті, я дбаю не лише про себе!
— А ти подбай, саме про свою персону подбай! Бо може так статися, що й кісток не збереш… Думаєш, ти один розумник, а всі інші дурні? Та на віллі тій кожен камінець обмацаний і обнюханий!
— Якого ж дідька тоді її стерегти?
— Ти від народження дурень чи прикидаєшся? Півгодини торочив нам Батісто, вбивав, наче кілок у голову, а ти, виходить, тільки очима лупав… П’єтро, поясни йому, бо в мене терпець короткий, відразу руки сверблять, тільки почну науку вбивати.
— Любчику, послухай і запам’ятай: Кларетта до кінця була з дуче, їх разом розстріляли, разом виставили на глум на Міланській площі. Якою вона була за життя, нас не обходить. Її звеличила смерть. Вона навічно і прилюдно поставила Кларетту поруч з дуче.
— Хай так, але при чому тут вілла? Якого біса її охороняти?
— Ти не здогадуєшся?
— Уяви собі, ні. Надто хитромудро, як на мене.
— Отже, пам’ять про дуче для тебе ніщо? Хай толочать землю, де він ступав, ноги туристів, хай кожен, кому не ліньки, лізе брудними черевиками в його інтимне життя, хай розтягнуть по камінчику притулок, де він любив спочивати… Тобі це байдуже?
— Демагогія. Гучні слова. Віллу стережуть не тому. Батісто вам заморочив голову казочкою для немовлят, Тут криється інше. Запам’ятаєте моє слово. І дурні ми будемо…
— Прикуси язика, поки тобі його не вкоротили, — скипів П’єтро. — Нам дали конкретне завдання, і ми це завдання мусимо виконати. А всякі домисли — не нашого розуму справа.
— Якби я не знав цього Батісто, мов облупленого…
— Батісто, Батісто… Невже ти вважаєш, що будь-яку управу вирішує він? — втрутився Паоло. — Попихач, як і ми, тільки рангом вищий. За ним стоять інші. І раджу тобі: припини ці розмови.
— Овва, командир знайшовся! — огризнувся Ернесто, та, побачивши, як обличчя Паоло наливається кров’ю, враз знітився. — Я по-дружньому, а ти…
— Годі, хлопці! Зчепилися, мов півні. — П’єтро підвівся з канапи. — Краще доп’ємо, що лишилося, і зіграємо в карти.
Всі сіли за стіл. Такі різні на вдачу і зовні і водночас дуже подібні виразом облич, де поєднувались зарозумілість і настороженість, жорстокість і боягузлива невпевненість.
Наелектризовані ще зрання несподіваною перспективою звільнення з камери попереднього ув'язнення, вони уявляли свій вихід на волю зовсім інакше. Кожен мріяв про світ власних інтересів і уподобань. Тому заява Батісто, що вони мусять залишити Рим, прикро вразила всіх. І вони злостилися, присікувалися один до одного, нервували.
Прихід посланця Батісто поклав край черговій суперечці, а передані через нього гроші й зовсім вгамували пристрасті. Залишивши на столі порожні пляшки, недогризки сиру, повні недокурків попільнички, Паоло, Ернесто і П’єтро натягнули капелюхи і обережно почали спускатися сходами. Тут було прохолодно і порожньо. Всі троє полегшено зітхнули. На жінку, з якою вони зіткнулися біля вхідних дверей, ніхто не звернув уваги. Можливо, тому, що вона якось несміливо відсторонилася. Знайома покора забитої життям істоти перед представниками могутньої статі, перед молодістю і силою. Не їм же поступатися дорогою! Не озирнувшись, вони вийшли на вулицю і сіли в авто. Машина відразу рушила.
- Предыдущая
- 8/118
- Следующая
