Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 79

• Предыдущая
• 79/118
• Следующая

— Гадаю, в цьому немає потреби. Саме так ми і трактуємо вбивство.

— Тоді не смію вас більше турбувати. Дуже вдячний за увагу й час, що ви мені приділили.

— До побачення! Про результати розшуків Рейманів і Ельзи Лемберг ми вас повідомимо.

За кілька кварталів «опель» довелося зупинити. З школи, повз яку пролягала дорога, висипали учні молодших класів і мов барвисті горошинки, розкотились по тротуарах і бруківці. Як усі діти в усьому світі, вони розмахували портфельчиками й ранцями, використовуючи їх і як знаряддя бою, реготали, сварились, перегукувались.

Час посунувся назад, і Григорій ніби опинився біля своєї школи, в такій же гомінкій юрбі своїх однокласників. Він носив книжки в подарованому кимось планшеті й страшенно пишався цим, хоч частину книжок доводилось засовувати під пасок, бо в планшеті вони не вміщалися. Де вони тепер, ті хлопчики і дівчатка, що разом з ним уперше сіли за парту? Якби їхня сивенька вихователька Наталя Костянтинівна розкрила класний журнал першого «А» класу і зробила перекличку, мало б хто тепер підвівся з-за парти.

Ці діти теж спізналися з війною, пережили голод і холод, жах бомбувань. Але вони були тоді надто малими і навряд чи щось пам’ятають. Їх сміливо можна назвати дітьми повоєнного покоління. їм доведеться второвувати прокладений нами шлях… Чи, може, правий Матіні, який казав, що жало війни, увіп’явшись у живе тіло навіть немовляти, назавжди лишає по собі отруйний слід? Як лікар, він стверджує, що покоління, зачате і виношене під час лихоліть, не може бути здоровим ані фізично, ані психічно. Десь у глибинах підсвідомості дитини навічно зберігаються пролиті матерями сльози відчаю, страх перед життям, його жорстокістю і невлаштованістю. Рано чи пізно це дається взнаки, породжуючи у дівчинки чи хлопчика, юнки чи юнака почуття власної неповноцінності. Григорій тоді заповзято сперечався з Матіні, доводячи, що не можна організм людини і її психіку розглядати ізольовано від середовища. У здоровому середовищі, при діяльному втручанні в процес формування дитини такого не може бути. Не повинно бути. Ні, любий Мартіні, ти помиляєшся! Якщо ми з тобою добре про це подбаємо, якщо зуміємо забезпечити їм нормальне життя, ці дітлахи й будуватимуть, і сміливо сягатимуть у глибини ще невідомого, і народжуватимуть таких же здорових дітей, як і вони самі. Поглянь хоча б на тих двох! Бачиш, з якою серйозною заповзятістю вони вирулюють своїми портфелями, уявляючи себе за кермом машини? Очі зосереджені, білясті брівки хмурнішають, губи вперто стиснулись. Вони так захопилися грою, так увійшли в роль, що насправді відчувають себе мандрівниками в далеких, ще не відкритих землях. Вони досягнуть їх, будь певен! Тільки б ми з тобою не підвели…

Весела юрма школярів схлинула, Григорій натиснув на акселератор, повернув кермо. Проїхав до пошти, відрахував третій завулок праворуч. Ось і автомеханічна майстерня.

Дзвінок над вхідними дверима мелодійно дзенькнув, високий опасистий чоловік, що відчищав якусь заіржавілу деталь терпугом, підвів голову. З округлого обличчя з подвійним підборіддям на Григорія привітно глянули округлі, з добродушною лукавинкою очі.

«Бува, я не помилився? Та ні ж: пошта, третій поворот праворуч, усе, як казав Больман…»

— Гер Мейєр? Гер Франц Мейєр?

— До ваших послуг!

— На виїзді з Бланкенбурга у мене щось сталося з запаленням. Хотів повернути назад, та зустрічний шофер порадив звернутися до вас. — Григорій, вичікуючи, зупинився.

— Такий бравий парубійко з русявим чубом з-під синього берета? — пильно дивлячись на Григорія, відповів Мейєр.

— Атож… Веселий хлопчина, шкода, немає переднього зуба.

— Він навмисно вирвав його, щоб вставити золотий, — Посмішка знов з’явилася на устах Мейєра, та очі дивилися з холодною запитливістю.

Григорій неквапливо витягнув срібний портсигар з примхливою золотою монограмою.

— Гарна штучка!

— От тільки псує весь вигляд застібка.

— А який камінь у ній був?

— Смарагд.

— О, цвіт надії! Точно такий є і в мене. Приміряти?

— Неодмінно!

Мейєр спритно витягнув з жилетної кишені плескату коробочку від патефонних голок і вставив зелений камінець в оправу застібки.

— Слухаю вас, гер…

— Фред Шульц. Віднині я підтримуватиму з вами зв’язок.

В очах Мейєра заметався страх.

— Щось трапилося з Больманом?

Григорій невдоволено поморщився:

— Вийдіть і підніміть капот машини! Поговоримо потім.

Мейєр швидко вийшов. Григорій сів і запалив. Ось воно, лігво, де засів підступний хижак. Бач, як прикидається сумирною овечкою! Тільки не довго тобі тут сидіти. Твій день «X» настане раніше, ніж його планують твої хазяї для інших.

Повернувся хазяїн автомеханічної майстерні майже відразу, тримаючи в руках бігунок розподільника. Вигляд у Мейєра був пригнічений, хоч як він силкувався це приховати.

— Погано володієте собою, гер Мейєр! — гостро зауважив Григорій.

— Ще не очуняв від грипу, от трохи й…

— Виправдання старої баби!

Мейєр, старший від Шульца віком, може, й чином, стояв похнюпившись, наче спійманий на гарячому учень перед суворим учителем.

— Больмана перевели на іншу роботу, тільки й усього. Як я вже сказав, зв’язок з вами віднині підтримуватиметься через мене. Як стоять справи на сьогодні?

Відразу повеселівши, Мейєр доповів про розстановку сил у Карові і Бланкенбурзі.

— Ось томик Гофмана. За відомою вам системою, десятим номером чорнила, на сотій і сто першій сторінках позначте прізвища. На двох останніх — ділянки, де кожен працює. Будь-яку роботу по залученню нових членів — категорично припинити. І, звичайно, жодних терористичних акцій! Це безглузде вбивство Лютца привернуло до Карова увагу і російської військової контррозвідки, і місцевої поліції… До речі, хтось із ваших людей причетний до цього вбивства?

— Жоден.

— Наше щастя! Добре було б дізнатися, хто його вчинив. Слідство прийшло до висновку, що з бідолахою вчителем розрахувалися з політичних мотивів. Якщо вбивця не зв’язаний з нашим підпіллям, ми могли б кинути їм цю кістку, це відверне увагу від всіх інших.

— Розумію. Маневр, справді, вдалий. До того ж…

Мейєр наморщив лоба, його округлі очі ніби затверділи, стали схожими на застиглі олов’яні шарики.

— Не терплю недомовок!

— Одного з убивць я знаю. На дев’яносто дев’ять відсотків ручуся, що це Ріхард Бауман. Я був того вечора в барі й бачив, як він пильно стежив за Лютцом. Приїхав на чорному «хорху». Машина довго стояла біля бару, потім кудись зникла.

— Що собою являє цей Бауман?

— Нікчема. На побігеньках у всіх, хто має гроші. Тут у нього є двоє чи троє дружків, такі ж лобуряки, як і він.

— А що це за «Молоді вікінги»? Така організація, справді, існує?

— Можливо, в котромусь з західних секторів і існує, тільки навряд чи він входить до її складу. Якщо його використали, то лише як найманого вбивцю.

— Ви з ним знайомі?

— Ні, це б мене тільки скомпрометувало.

— Бауман, Бауман… Часом не в його матері жив Лютц?

— Так. Тільки вона не знається з сином. Невідомо, що між ними сталося, але вона й квартиранта взяла для того, щоб до неї не упхався Ріхард. Так кажуть.

«Он що фрау Марта не домовляла! Син, навіть блудний, усе ж лишається сином… Бідна жінка!»

— Слідство має дізнатися про Баумана! І найближчими днями. Зберіть усі факти, ще раз проаналізуйте їх і надішліть до поліції анонімного, але переконливого листа… Такі покидьки, як Бауман, лише шкодять нашій загальній справі, і чим менше їх буде вештатися під ногами, тим краще.

— Буде зроблено, гер Шульц!

— Маєте якісь запитання?

— Так, кілька.

За чверть години «опель» від’їхав від автомеханічної майстерні і, більше ніде не затримуючись, рушив у зворотну путь.

Усе складалося далеко краще, ніж, гадав Григорій, проте на серці було тоскно.

«Рука провидіння повинна покарати його за все… Так, здається, сказала фрау Марта? В її словах прозвучало глибоке переконання, і все-таки…»

• Предыдущая
• 79/118
• Следующая