Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 74
- Предыдущая
- 74/118
- Следующая
Не йде з думки і самогубство професора Фрічче. Доведена до нестями людина наважилась на фатальний за своїми наслідками крок. Ось вона — розписка Георга Ленца на одержання трьох тисяч марок! Сплата за голову людини, світлу голову відомого вченого. Тепер уже мертву голову…
Григорій спересердя жбурляє авторучку. Його нудить від цього кабінету, від паперів, з прикладеними до них виправдувальними документами. Тут також багато розписок, але на менші суми: п’ятдесят, сто, знову п’ятдесят марок… Це теж сплата за голови, за інформацію, за провокації — чорну зраду свого народу. Ні, його робота в «Родинному вогнищі» має-таки сенс. Принаймні ці негідники не втечуть від розплати.
Зітхнувши, Григорій знову береться за писанину, але лунає стукіт у двері, входить секретар:
— Гер директор, перепрошую, але одна дама наполегливо вимагає, щоб її вислухали тільки ви.
— Скажіть їй, що я не маю часу. Хай звернеться до котрогось з старших референтів.
— Вона вже розмовляла з паном Краусом, і його відповідь її, певно, не задовольнила. Мушу попередити, гер директор, що фрау ця надто… я б сказав, напосідлива. Боюсь, від неї нам не відчепитися.
— Ну що ж, давайте її, вашу напосідливу фрау. Тільки попередьте, що за чверть години я мушу йти.
Секретар з полегшенням зітхнув і вислизнув за двері, щоб за хвилину знов прочинити їх, пропускаючи відвідувачку. Примружуючи короткозорі очі, та перетинала кімнату, ступаючи дрібно, але швидко, насувалася на Григорія, мов фатум, мов привид з далекого минулого. Відчуваючи, як у нього підламуються ноги, Григорій ледве примусив себе підвестися.
— Фрау Бертгольд! — вражено вигукнув він і ніби зі сторони почув свій голос, скоріше переляканий, ніж здивований.
Жінка напівдорозі спинилася, повіки її часто закліпали, потім примружились, нижня щелепа трохи відвисла і дрібно затремтіла.
— Генріх! — скрикнула вона і, витягнувши вперед руки, заточилася, немов і сама побачила якусь мару.
— Ну, годі ж бо, сідайте, мила фрау Ельза! — умовляв Григорій, обережно підводячи фрау Бертгольд до крісла і про всяк випадок присунувши склянку з водою. Сам сів у крісло навпроти.
— О, Генріх! — ще раз вигукнула жінка і почала тихо схлипувати, прикривши очі мережаним не дуже чистим носовичком.
Григорій, бурмочучи щось заспокійливе, тим часом приглядався до дружини свого колишнього покровителя і, мабуть, найбільше ненависної йому людини. Ельза Бертгольд змінилася. Не те щоб дуже зістарілася, а якось зблякла, ніби її присипав пил часу. Отой нечистий мережаний носовичок якнайбільше пасував до її одягу, перешитого в гонитві за модою з дорогого матеріалу, але не зовсім охайного, погано припасованого. Обличчя фрау й досі прикриває хусточка, але Григорій ще здаля помітив, як загострилися на ньому риси, залягли зморшки навколо очей, вицвілих, ніби злинялих. Щось схоже на жалість ворушиться в його серці, хоч він знає — жалю ця жінка не варта, які б випробування не приготувала їй доля. В уяві постає ферма, полонянки, Лора з виготовленим за спеціальним замовленням батогом, велеречиві просторікування Віллі Бертгольда про політику спаленої землі, заплановане винищення цілих народів, щоб очистити життєвий простір для таких, як оця фрау з її донечкою.
— Як себе почуває Лора? — не без зловтіхи запитує раптом Григорій, наперед знаючи, що Лора неодмінно вскочила в якусь халепу, інакше не могло бути з дівчиною її вдачі.
Руки фрау Ельзи враз падають на коліна, в цьому жесті невимовний відчай.
— Ах, Лорхен, бідна дитинка… Вона так далеко і така нещасна!.. Якби її батько знав, якби Віллі міг побачити… — На очі фрау Бертгольд знов набігають сльози, але вона уриває мову не через них. — Віллі… — з хрипом вириваються слова, — ви повинні знати, що сталося з Віллі! В останньому листі він писав, що виїжджає до Італії, спробує вирвати вас звідти. — Холодні пальці вчепилися в руку Григорія, йому доводиться зробити зусилля, щоб звільнити її і взяти сигарету.
— Ви дозволите? — чемно запитує він і припалює, поновлюючи в пам’яті все сказане Гелену. Та пауза здається фрау Ельзі надто довгою, дружина Бертгольда напосідає, з уст її зриваються десятки безладних запитань.
— Я зустрівся з вашим чоловіком у Кастель ла Фонте, в жахливі дні нашого навального відступу. Гер Бертгольд повівся справді героїчно, намагався надати цьому відступові хоч якийсь лад, та годі було й думати спинити гнані тваринним страхом юрмища. Так, це були вже не солдати, а дикі юрмища, ладні на все, навіть ступати по тілах своїх товаришів по зброї, аби вирватися з пастки… Партизани і італійські військові частини, що до них приєдналися, почали перекривати всі можливі для нашого відступу шляхи, і тоді ми з Бертгольдом вирішили випередити їх і прорватися через Альпи до Швейцарії. Може, це було не дуже мудро, що ми вирішили виїхати нарізно, але ми міркували так: не пощастить одному, поталанить іншому. Оце і все, що я можу вам сказати, шановна фрау Ельза!
— Ви гадаєте, він… загинув?
— На жаль, такий висновок найбільш вірогідний. Як не сумно мені вимовити ці слова.
— Чому ж тоді пощастило врятуватися вам? Адже Віллі мав таку владу, був такий передбачливий…
— Що важить та влада без людей, на яких можна опертися! Звичка наказувати, можливо, й породила в ньому зайвий оптимізм, завадила тверезо орієнтуватися. До того ж він був старший віком, надто обважнів, щоб наважитись залишити машину. А в обстановці, що склалася, можна було покладатися лише на власні м’язи, витривалість, відчайдушність, породжену безвихіддю. Сліпий інстинкт наказав мені кинути машину, рушити пішки неходженими стежками, навчив, не засинаючи, зігріватись у снігових наметах, годуватися корінцями й галузками, нюхом відчувати небезпеку, як це відчувають тварини. Тепер я і сам не вірю, що зміг усе це витримати. Під час своїх довгих блукань я збився з напрямку і потрапив не в Швейцарію, як сподівався, а в Австрію. Тільки для того, щоб опинитися в таборі військовополонених. Ось чому я не міг подати вам про себе звістки ні тоді, ні пізніше, бо, втікши з табору, я опинився аж в Іспанії, де й переховувався під чужим ім’ям. Через друзів-іспанців робив спробу відшукати вашу родину. З Цюріха відповіли, що такі не проживають. Негативна відповідь надійшла і з Мюнхена…
— Ми оселились у Франкфурті-на-Майні, у своїх далеких родичів. Наш будинок у Мюнхені лежав у руїнах. Загинуло все: меблі, килими, хатні речі, колекції, що їх з таким смаком і наполегливістю збирав Віллі.
«Грабував у музеях моєї країни», — подумки уточнив Григорій.
— Так, так, загинули всі наші родинні реліквії… Все, все змели з лиця землі ті нелюди… — скрушно похитуючи головою, шепотіла, мов у трансі, Ельза Бертгольд. Її рука з затиснутим носовичком знову потягнулась до очей.
— Ви так нічого й не розповіли мені про Лору, — нагадав Григорій, задоволений хоча б з того, що «бідолашна Лорхен» опинилась так далеко.
— О, Генріх, ви навіть не уявляєте, як нещасливо склалося її життя. Вона так чекала на вас, бідолашна! Коли до нас надійшла звістка, що вас розстріляли американці, Лорхен мало розуму не втратила, так побивалася. Я й сама без угаву плакала, наче за рідним сином. Гадаю, від бажання знайти забуття, Лора так безоглядно кинулась у вир життя. Важко описати, що я тоді пережила: Лорхен, вихована в правилах благопристойності, і раптом така метаморфоза. Нарешті вона й сама ніби отямилась — по-справжньому закохалась в американського офіцера. Незабаром вони побралися, і моя дівчинка виїхала з ним за океан. Розлука була для мене тяжким ударом, і все ж я раділа: нарешті моя дівчинка знайшла собі пару й тихе пристановище! Та невдовзі виявилось, що той Лорин обранець — звичайний негідник. Він покинув Лору напризволяще в чужій країні, без будь-яких засобів до життя. Як їй повелося, можете собі уявити. Працювала прибиральницею в перукарні, офіціанткою, ще десь. Мені довелося продати свої коштовності, щоб вислати їй на дорогу. Та вона знов вийшла заміж. До пуття не скажу навіть за кого, про свого чоловіка Лорхен пише досить туманно. Мабуть, теж пройдисвіт, вони там усі пройдисвіти, раді позбиткуватися з беззахисних дівчат… Уявляю, як зрадіє Лорхен, коли я напишу їй про вас! Шлюбні закони в їхньому штаті не дуже суворі, і вона птицею прилетить, тільки-но ми вишлемо їй гроші на дорогу.
- Предыдущая
- 74/118
- Следующая
