Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/118
• Следующая

— Тікай швидше вниз, — поспішно прошепотіла Марія. — Вікно провізорської біля входу на подвір’я, навпроти ліхтар…

— А ти не боятимешся?

Марія приклала палець до уст, навшпиньках відійшла від дверей, очима знов показала Григорію на внутрішні сходи до аптеки. Виходячи з кімнати, він почув — хтось намагається вставити ключ у замок, потім до його слуху долинув сонний Маріїн голос:

— Пані чи пане, ви помилились! Вхід до сорок дев’ятого поруч. Надалі будьте уважніші… Підняли мене з ліжка, мало не вдерлися в чужу господу… Врешті це…

Дальші слова заглушили його власні поспішні кроки вниз.

З провізорської справді було б добре видно вхід на подвір’я, якби не спітнілі шибки забраного в грати вікна. Вибравши найзручнішу позицію, Григорій протер хусточкою стуманіле скло і вп’явся очима в хистку мерехтливу пляму біля воріт, розмиті краї якої поглинала напівтемрява. Від напруження на очі набігли сльози, та він не наважився кліпнути повіками. Тому два силуети, що виринули з подвір’я, здалися розпливчастими. На щастя, ті двоє зупинилися сперечаючись. Високий чоловік в американській військовій формі торсав свою супутницю за плече, вона ж, учепившись йому за рукав, силкувалася потягти його за собою. Та сили нерівні. Висмикнувши з рук дівчини якийсь пакунок, військовий рвучко повернувся в протилежний бік і, не озираючись, пішов. З хвилину постоявши, дівчина теж рушила з місця. Спочатку вона зробила кілька швидких дрібних кроків, потім побігла. З темряви долинув невиразний крик — мабуть, вона гукала свого супутника.

Повернувшись нагору, Григорій розповів про сцену, свідком якої став. Цікавість на обличчі Марії змінилась подивом.

— Ти не міг би мені її змалювати, цю дівчину?

— Вона стояла спиною до мене. Пальто, здається, чорне або якогось іншого темного кольору. Біла пухнаста хустка. Трохи вища за тебе на зріст і огрядніша… Ага, черевики на високому підборі, ступає дуже дрібно, як на її статуру.

— А чоловік?

— На голову вищий від неї. Спина трохи зсутулена. Широкі брови, що майже зрослися на переніссі. Світло від ліхтаря падало просто йому в обличчя, але шибка від мого дихання взялася туманом, я ж не наважився її знов протерти, боячись привернути увагу.

— Клара і Петерсон! Так, схоже, це вони…

? Тобто?

? Клара — одна з двох дівчат, які мені допомагають поратися по господарству. А той військовий, певно, американський сержант Петерсон, зв’язаний з чорним ринком. Він кілька разів набивався з різним товаром, та діставав одкоша… Дивно… чого їм було треба і звідки в них ключі. Адже навіть у Себастьяна їх немає.

— Замки стандартні?

— Ні, їх виготовили за спеціальним замовленням Зеллера.

— Де ти тримала ключі?

— Майже завжди при собі. Інколи, правда, залишала в шухляді письмового столу. Тепер я бачу, наскільки це було легковажно.

— Дуже. Але що зроблено, те зроблено. Поміркуймо, для чого вони приходили. Шукали затишного притулку? Тоді б і він піднявся слідом за нею. З метою пограбування? Твоя виручка — мізерія в порівнянні з прибутками від операції на чорному ринку. Наркотики?

— Він сам їх нам пропонував.

— Спроба підслухати, що діється в тебе в кімнаті? Тоді б вона не шкряботіла ключем, наміряючись влучити в отвір замка. До речі, вона озвалася, коли ти подала голос?

— Скрикнула «ой» і подалася вниз. Ніхто не здогадується, що я останнім часом тут ночую через холоднечу в своїй квартирі. Клара знає про внутрішні запори, отже, могла наважитись відімкнути двері лише гадаючи, що мене немає.

— Загадка з багатьма невідомими. Що ми знаємо? Клара зняла зліпки з ключів, щоб проникнути в аптеку і виконати якусь Петерсонову акцію. Спроба вийшла невдалою, спільники посварилися. Він вириває з її рук згорток… Стривай, стривай… Згорток… Можливо, в ньому і криється розгадка. Аптеку вони вирішили використати як місце схованки чогось, що їх компрометує. Згорток невеликий. Отже, в ньому могли бути гроші, коштовності, нереалізований товар, дуже компактний: панчохи або ті ж наркотики. Можна припустити, що сержант вскочив у халепу і тепер замітає сліди. До речі, протягом останнього тижня поліція зробила кілька наскоків на завсідників чорного ринку. Американська військова адміністрація мусила піти на такий крок, щоб відвернути увагу громадськості від крупних афер, таких, наприклад, як у Брукса з вугіллям, де замішані особи більш впливові. Мені здається, ця гіпотеза найвірогідніша…

— Чому ж тоді він забрав у Клари пакет? Завтра на роботі їй легко було б його заховати.

— Бо небезпека цьому пройдисвітові загрожує вже сьогодні.

— А може, він шпик? І згорток хотів підкласти з провокаційною метою?

— Не можна виключати й такого. На певний час нашим людям доведеться обминати аптеку. Замки треба замінити новими. Думаю, ці двоє сюди більше не поткнуться, та береженого і доля береже. Я знаю, де можна відшукати Зеллера, попрошу прислати майстра. За дівчиною простеж. Я дзвонитиму, питатиму Магду. Якщо ти скажеш: «Пане, ви помилились номером», я знатиму: в тебе все гаразд. У разі небезпеки до згаданої фрази додай: «Треба бути уважнішим». Я винайду можливість з тобою того ж дня побачитись.

Григорію треба було йти, але він усе не наважувався залишити Марію саму. Він уявляв, як вона картатиме себе за необережне поводження з ключами, як сполохано дослухатиметься до нічних шерехів у старому будинку. Вперше йому спало на думку, якою самотньою вона себе почуває, одна-однісінька серед чужого оточення, яка вона ще недосвідчена. Історія з ключами — найкращий тому доказ. Але це і його прорахунок. Ніколи в нього не вистачало часу поговорити з нею по-дружньому, пояснити, якої ваги часом набирає дрібна помилка, як потрібен постійний самоконтроль, про що не йшлося б.

— Ти лаєш мене в душі, адже так?

— Навпаки, дорікаю собі. Я старший за віком, досвідченіший, а от не подумав про тебе. Щоб переплисти бурхливу річку, самої мужності замало, потрібна і професійна вправність, плече друга, за яке можна вхопитись.

— Ти дуже делікатно мене відчитав, краще б добре вилаяв!

— Мушу йти, зроби це за мене. Тільки не перебирай міри. Негативні емоції розмагнічують, а тобі завтра треба мати ясну голову. Примусь себе заснути. А вранці обміркуй, як краще приступити до Клари.

— Фред, та певний, що на сходах нікого нема?

— Анікогісінько! — Григорій спокійно відкинув гачок, повернув у замку ключ. З темного отвору дверей війнуло холодом, він швидко причинив їх, почекав, поки за ним замкнуть запори, і почав спускатися.

Марія прихилилась до одвірка, напружила слух. Як нечутно Фред ступає! А може, зупинився, вслухається у зрадливу темряву? Ні! Ось рипнула десята сходинка… сьома, шоста. Зараз він вийде на подвір’я, а коли там нема засідки — й на вулицю. Прудко збігши до провізорської, Марія припадає до ґратчастого вікна. Вулиця пустельна. Бліда пляма від ліхтаря немов дихає: то звужується, то розширюється. Це вітер розхитав таріль над електролампочкою, тільки й усього. Але мінливе, мерехтливе світло посилює тривогу. Швидше б пересвідчитись, що все минулося, що Фред не вскочив у біду через її неприпустимо легковажне поводження з ключами… Хвилинне чекання розтягається у безкінечно довгий відтинок часу. І враз напруження спадає, його ніби й не було: з спини вона бачить знайому постать, що віддаляється від воріт.

— У Пуллах? З якої то речі?

Йозеф Нунке не поділяв подиву Фреда Шульца, проте виказати цього перед своїм підлеглим не хотів, вважав за краще трохи пристрашити його:

— Шеф не любить порушувати атмосфери таємничості навколо своєї персони, а тому уникає зустрічей з людьми, безпосередньо йому не підпорядкованими. І коли вже когось викликає — це або дуже приємно, або вкрай погано. Найчастіше останнє.

— На щось приємне я не можу розраховувати, для поганого теж, здається, немає причин. Втім, я не люблю забігати вперед, спокушати, так би мовити, долю. Поїдемо машиною?

• Предыдущая
• 58/118
• Следующая