Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 53

• Предыдущая
• 53/118
• Следующая

— Думав проситися, щоб мене відкликали звідси, люба фрау Кеніг. Тільки навряд це допоможе. Мері пригубила келих з отруйним напоєм і тепер ладна пити його нахильці. Подумати тільки! Все почалося з каблучки, яку я взяв майже задурно… Так, задурно, як не соромно мені в цьому признатися.

Григорій скинув рукавичку, застромив руку в кишеню пальта. Пальці його торкнулися конверта, слизнули нижче, машинально затиснули ключі від машини і заклякли на холодному металі. Перед очима й досі стояла сцена, свідком якої він був: зіщулена постать Марії, «віліс», бліде обличчя капітана… Марія явно злякалася цієї людини. Чому? Що він, Гончаренко, взагалі про неї знає? Звичайно, ті, хто добирав йому помічницю, добре перевірили всі обставини її життя, вдачу і здібності. Інакше не може бути. І все-таки… А що коли саме здібність перевтілюватися — бо жінки володіють нею краще, ніж чоловіки! — і вплинула на перебільшену оцінку не лише її відданості, а й сили, витривалості? Між «хочу» і «можу» не завжди стоїть знак рівності. Добрими намірами, як то кажуть, пекло вибрукувано…

До біса! Знов перед ним проблема довіри і недовіри. Скільки разів вона поставала! Керуючись внутрішнім чуттям, заносиш ногу на щабель, не знаючи, витримає він тебе чи, може, шугнеш униз разом з його уламками. В ту прірву, яку постійно відчуваєш, куди не повернись: ззаду, спереду, обабіч.

Нерви, нерви, капітане, не гарячкуй! Що-що, а на людській психології ти розумієшся добре. Якби не це, не стояв би ти зараз тут, у Берліні, а давно наклав би головою в котромусь з застінків гестапо на окупованих просторах Білорусії, Франції чи в Італії. Отже, можна вважати, що такий собі барон фон Гольдрінг діяв не наосліп, сподіваючись на щасливий випадок, а навчився знаходити в кожному з тих, з ким йому доводилось стикатися, найдошкульніше, на чому можна було грати. Іноді він ішов на певний ризик, як, наприклад, було з Лемке під час першого їх знайомства. Та ризикував він тоді лише своїм життям, от у чому річ… Тепер же, коли він зв’язаний з Домантовичем, Марією, Зеллером…

Під’їхавши до найближчого кінотеатру, Григорій придбав два квитки на сеанс о восьмій. Про всяк випадок. Це стало для нього звичною пересторогою перед побаченням у кімнаті над аптекою. Навіть коли хтось зайде до Марії, квитки лежатимуть на столі, як доказ його щирих намірів трохи розважити молоду самотню жінку. Сьогодні Марія не сподівається на другу зустріч з Фредом Шульцем. Отже, треба попередити. Зачекавши, поки звільниться таксофон у вестибюлі кінотеатру, Григорій набрав потрібний номер і попросив передати, що квитки для фрау Кеніг замовлено на восьму.

Як завжди у вітряну погоду, почала боліти голова. Гострий біль черкнув по скроні, пробіг над бровою до перенісся, по вилиці, сягнув униз, причаївся і знову шарпнув. Клятий трійчастий нерв! Після контузії в Сен-Ремі він постійно нагадує про себе, часом доводячи до нестями. Щільніше насунувши капелюха і піднявши комір, Григорій поспішив у завулок, де зупинив машину. Додому, швидше додому! Випити рятівний порошок з пантопоном, потім прочитати нарешті листа. Бува, озветься таки Лютц…

Неподалік від машини двоє підлітків зчепилися в бійці. Власне кажучи, слово «бійка» не зовсім відповідало становищу: один, кремезний і вищий, напосідав, щосили гамселячи іншого кулаками, нижчий і тендітніший невміло, але відчайдушно захищався, то викидаючи руку вперед, то намагаючись прикрити обличчя шкільним портфелем. З носа меншого юшила кров, одне око запливло.

— Ану, хлопці, зараз же припиніть! — грізно гукнув Григорій.

Вищий озирнувся, певно, хотів вилаятись, та, побачивши поважного пана, поспішно відступив, з запобігливою поквапливістю спробував скласти уста в приязну посмішку добре вихованого хлопця, котрий і сам не знає, як ускочив у халепу.

Та погляд, ще не простиглий від жорстокої насолоди позбиткуватися над слабкішим, суперечив усміхові, очі дивилися наче крізь туман сп’яніння.

— Забирайся! — У скронях засіпало дужче, тепер біль почав охоплювати і нижню щелепу. Мимохіть обличчя Григорія перекривилося, і це вплинуло найдужче: нападника наче вітром здуло. Лише за мить з-за рогу висунулась його голова, пухкі щоки розсунулися, рот округлив крик:

— Це лише завдаток, паршива свиня! Начувайся!

Припавши чолом до стіни, хлопчик з розбитим носом, мабуть, і не чув цього вигуку: плечі його тремтіли від плачу, що то стишувався, то вибухав з новою силою. Рукавом пальта він час від часу розмазував по обличчю кров і сльози.

— Годі-бо! Сідай у машину і витрись. Ось тобі чистий носовичок. А у кишеньці чохла знайдеш пляшку мінеральної. Приклади мокре до носа й ока!

Хлопець зробив кілька кроків до машини, потім, вагаючись, спинився.

— Не підеш же ти з такою пикою по вулиці! Та й кровотечу треба спинити… Закинь голову на спинку.

Крізь оглядове люстерко Григорій бачив, як його нежданий пасажир, все ще схлипуючи, витирає обличчя, силкується змити мокрим носовичком кров на вилогах пальта і рукаві. Що й казати, вигляд у хлопця жалюгідний. Око запухло ще більше, ніс поступово набирав форми бараболі.

— Добре він тебе розмалював! Коли вже ти волієш провадити дискусію за допомогою кулаків, то навчився б бодай найпростіших прийомів боксу!

— Шмат м’яса, тварюка він, он що!

— Ну, знаєш, якщо кожна тварюка почне бити тобі пику, то незабаром рідна мати тебе не впізнає. До речі, куди тебе відвезти? Рушаймо потроху, бо хтось з перехожих подумає, що то я так тебе пригостив.

Хлопець сквапно схопився за ручку дверцят:

— Ні, ні, я не можу додому! Вони думають, що я в школі!

— Ходив у кіно? Збираєшся там навчитись мудрості?

— Нікуди було подітись… До школи я теж не можу.

— Чому ж то інші можуть, а ти ні?

— Бо вони всі, майже всі, вважають мене диваком і негідником… А негідники саме вони, бо в усьому шукають тільки гидоту… їм і на думку не спаде, що хтось може думати інакше. Начхати їм на це! Вони вихваляються найбридкішим, тільки й мови про різні такі штуки, і коли я сказав, коли хотів їм заперечити, вони… — Новий вибух сліз урвав це нескладне речення, і коли Григорій почав допитуватись, хлопець знов ухопився за ручку дверцят.

— Я піду! Спасибі вам за все, але я піду…

— Куди ж ти збираєшся податись?

— До Карова. У мене там є…

— Ну, то давай я тебе довезу хоч до станції міської залізниці.

Машина рушила, маленька постать зіщулилась у кутку заднього сидіння, тепер звідти не долинало ані звуку.

— Послухай, може, все-таки краще додому? Якщо ти відверто розкажеш удома про всі свої прикрості…

— Він нічого не зрозуміє! Він ніколи нічого не зрозуміє!

— Хто це «він»?

— Батько.

— Даремно ти так гадаєш.

— Ви його не знаєте. Він уміє тільки повчати, тільки вимагати. Він… Для нього я навіть не людина. Об’єкт для муштри, он хто я для нього… Дуже вас прошу, спиніть машину, я сам дійду!

— Не бійся, до насильства я не вдамся. У Каров, то в Каров… А гроші на квиток у тебе є?

Хлопчина завовтузився, занишпорив по кишенях.

— На один кінець вистачить, навіть лишається кілька пфенінгів.

«Ага, він знає вартість квитка, виходить, уже бував там. Хто там у нього? Родичі, друг? Запитати? Однаково не відповість. Перший порив балакучості минув, хлопець замкнувся й нашорошився. Найкраще було б відвезти його до себе. Але це — «табу». До моєї господи можуть входити тільки люди певної професії, надіслані Нунке. Та й голова болить нестерпно. Треба швидше випити порошок, прочитати листа, обміркувати розмову з Марією… І даремно тобі крає серце почуття жалю до малого. З кимось посварився, з кимось побився… Згадай-но тебе в такому віці — як часто тобі затьмарювався світ сонця через якусь дурну сварку…

За півтора квартали до найближчої станції міської залізниці Григорій спинив машину.

— Тут ми з тобою розпрощаємось, дійдеш сам. Все-таки раджу навчитись прийомів боксу. Так безпечніше для фізіономії, а часом і для переконань. Як же тебе звуть, коли не секрет?

• Предыдущая
• 53/118
• Следующая