Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/118
• Следующая

Григорій не помітив, коли Джованна закінчила співати. Про це його сповістив гучний вибух оплесків. Вклоняючись присутнім, дівчина обмацувала очима зал, когось шукала. Ось вона всміхнулася Григорію, попрямувала до столика, де сиділи вони з Хейєндопфом, і стомлено опустилася на стілець.

— Я боялась, що ви підете, і я не встигну вам подякувати за порятунок від того нахаби. Якби не ви…

— Не варто про це навіть говорити! Обов’язок кожної порядної людини. Шкода лише, що я вас дуже налякав… Як він там? — В голосі Григорія прозвучала байдужа цікавість, хоч внутрішньо він весь насторожився.

— Оклигався! На щастя, оклигався. Я мало не збожеволіла від страху, поки він прийшов до пам’яті.

У Григорія відлягло від серця.

— Признатися, я теж непокоївся. Особливо, коли помітив ваші сльози, — сказав він і тут-таки себе вилаяв: очі Джованни знову стали вологими. Дивлячись невидющим поглядом у глибину залу, вона тихо мовила:

— Я щойно дізналася, що з мого життя викреслено дуже близьку мені людину…

Хейєндопф, який досі не озвався жодним словом, лише пожирав Джованну очима, заметушився:

— Розкажіть про свою біду! У мене є зв’язки і впливові друзі… Можливо, я зумію вам допомогти.

Джованна заперечливо похитала головою, так само дивлячись кудись крізь пелену сліз:

— Пізно! Тепер уже нічим не допоможеш…

Перед самим виходом на сцену її покликали до телефону. Дзвонив Сандро. Він колись упадав за нею, та вона, зійшовшись з Паоло, дала йому відкоша. Сандро працював метранпажем у друкарні, і сповненим зловтіхи голосом, смакуючи кожне речення, прочитав їй витяг з якогось щойно набраного репортажу, де повідомлялося, що Паоло Петруччіо, Ернесто Скарпа і П’єтро Корві затримані за підозрою в убивстві невідомого типа десь на півночі Італії. Вона згадала ранок, коли вони всі троє переховувались у неї в кімнаті, і зрозуміла — це правда. Вона вже давно бачила, що Паоло живе прихованим від неї життям, і хапалась за його поблажливу любов, як потопаючий хапається за соломинку. І ось ця соломинка вломилась. Почувши, як горло їй перехопило ридання, Сандро додав, що з радістю власноручно надішле їй ранкову газету.

Вона стояла біля апарата, притиснувши німу трубку до грудей, і плакала. Паоло… Все-таки він по-своєму любив її. В цьому хижому світі, де кожен ладен перегризти горло іншому, він був для неї хай хисткою, але опорою. Чи любила вона його? Вона й сама не знала. Скоріш за все їй було боляче остаточно вирвати з серця надії, що їх на нього колись покладала… І тепер, коли з мрією про подружнє життя треба розстатися назавжди, вона здавалася собі маленькою, слабкою і беззахисною в цьому жадібному і немилосердному світі.

«Ху, як крутиться в голові… Це від коньяку… А куди подівся той, симпатичний? Ах так, у нього справи, він пішов… Теж пішов з її життя, як і Паоло… Паоло… Як же тепер бути? Жити, як живуть інші, продаючи себе? А чим ти краща за інших?.. Де ж подівся її рятівник? Ага, пішов… А цей, другий, щось верзе і верзе… А, однаково!»

І, відчувши в себе на коліні руку Хейєндопфа, не скинула її…

Над ванною клубочилася легенька пара, росою осідаючи на вправлене в стіну над умивальником чотирикутне дзеркало. Нунке плеснув у воду подвійну порцію густого темно-зеленого екстракту, і відразу ж запахло розімлілою на сонці сосною.

Цей запах нагадав рідну домівку, маєток, де оселилася вся їхня родина після того, як батько в чині майора пішов у відставку. Відставний майор Герман фон Кронне кохався в конях, при садибі була непогана стайня. Та всі інші галузі господарства були занедбані, поступово угіддя при маєтку зменшувались, аж поки стали зовсім куцими. Незабаром у них лишився тільки клапоть поля — його засівали виключно під овес і вику, — досить занедбаний будинок, що лівим жилим крилом примикав до соснового бору, та з десяток коней — майбутніх фаворитів, яких викохували для скачок і дербі. їх тренування і утримання вимагало грошей і грошей. З дому почали зникати картини, порцеляна, фамільні коштовності, одержані матір’ю у спадок.

Під час коротких приїздів додому Йозеф, що за фамільною традицією пішов по військовій лінії, все дошкульніше відчував занепад рідного гнізда. Хоч тут і досі панувала лискуча чистота і вранці, вдень і ввечері родина збиралася за добре сервірованим столом, — їжа стала зовсім простою і мало чим відрізнялася від тієї, що подавалась на «чорній» половині, де містилися доїжджі і нечисленна челядь. Відповідно раз у раз зменшувалися і суми, що їх батько надсилав Йозефові для того, щоб той відчував себе на рівній нозі з іншими офіцерами. З грішми було сутужно. Молодий Кронне мусив обмежувати себе в усьому, шити одяг у другорядних кравців з поганенького матеріалу в той час, як його товариші красувалися в мундирах з тонкого сукна, відвідували театри, ресторани, казино, надсилали дамам свого серця розкішні букети і всілякі ювелірні дрібнички. Йозеф любив і водночас зневажав батька, вважав його невдахою, людиною, яка заради своїх примх знехтувала інтересами родини, всього роду фон Кронне, колись багатого і славного. Як добре, що діти самого Йозефа ніколи не зазнають принижень, пережитих ним замолоду!

По груди занурившись у теплу зеленкувату воду, Йозеф фон Кронне, він же Нунке, думками полинув у свою затишну берлінську квартиру, де все свідчило про сталий достаток, який не впадає в очі, не б’є на дешевий ефект, а переконливо промовляє про добробут, не той, що досягається скороминучим успіхом, а всталений, забезпечений солідним вкладом у банк. Батькові коні так і не вибилися в фаворити, а от кінь, на якого поставив Йозеф, виніс його з безвісті провінціального існування на рівний шлях, що невпинно йде вгору! Так, діти Йозефа не бідуватимуть, як замолоду бідував він сам… Які вони стали, Гертруда і Ганс? Знов і знов спадає Нунке на думку, що він зовсім не знає власних дітей. Та й Берта невпізнанно змінилася. Її листи стають дедалі коротшими, по-суті, зводяться до короткого звіту про те, як почувають і як поводять себе Ганс і Гертруда. Про себе вона майже не пише, навіть не докоряє йому за тривалу відсутність.

Літепло проймає тіло солодкою знемогою. Він уявляє Берту такою, як бачив її у перші дні кохання. Трохи пасивною, зате цілком покірною всім його вимогам вибагливого мужчини. Власне, це навіть добре, що пристрасть не туманила їй розуму. Такі жінки ніколи не переступлять межі подружнього обов’язку, бо поривання невдоволеної плоті в них приглушуються материнськими інстинктами.

Нунке у думках пестить тіло Берти, пробуджує до життя її приспані, глибоко сховані поривання. Після такої перерви з неї буде добра коханка. Бони зможуть повторити свій медовий місяць, до речі, проведений тут, в Італії. Якби не обмаль часу, можна було б викликати її сюди…

Вода у ванні прохолола. Нунке довго розтирається шорстким рушником. У чудовому настрої виходить з туалету, насвистуючи пісеньку з репертуару Артура Шредера. При згадці, як вдало з його ансамблем було відправлено до Росії партію контрабандних пластинок, він задоволено посміхається. Що не кажіть, а цю операцію Шульц провів на «відмінно».

З хвилини на хвилину має прийти Фред, як вони умовились дорогою з аеродрому. А поки можна проглянути газети. Неквапливим рухом Нунке бере верхню з пачки, купленої в вестибюлі готелю. Дебати! Знов у них дебати і назріваюча криза уряду. Нудьгуючим поглядом Нунке вихоплює то той, то той абзац. Боже мій, яка пишнота стилю! Промови раз у раз перериваються вигуками з місць, свистом, бурхливими оплесками, знову свистом. Божевільня, справжня божевільня! Ось-ось депутати зчепляться вже не в словесному турнірі, а вдадуться до таких вагомих аргументів, як кулаки. А чим усе скінчиться? Нічим. Зніметься вгору ще одна мильна бульбашка, мить якусь виграватиме райдужними барвами і… лусне. Лусне, не полишивши по собі й сліду. Бо доля країн, цілого світу вирішуються тепер не на засіданнях парламентів, а за лаштунками, що б не являли собою виставлені на загальний показ декорації.

• Предыдущая
• 32/118
• Следующая