Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/118
• Следующая

— Умберто. Умберто Вісконте. Це ім’я і прізвище знають не тільки в Римі.

— Так, так… Один з найпопулярніших лідерів лівого крила християнсько-демократичної партії. Я знаю синьйора Умберто і завжди захоплювався його діяльністю. Її він провадив з упертою послідовністю, незважаючи на неласку Ватикану. Боюсь, бідна дівчина утруднить становище батька. Гм-м, як же бути?

— Відвезти її додому і тим самим запобігти виникненню скандальних чуток. Це буде найліпший вихід для всіх: Рамоні, батька, самої Маріанни. Вона транспортабельна, Мартін? — запитав Григорій.

— Так. Але не в цьому річ. Мене мучить думка, як це позначиться на душевному стані бідолашної.

— Синьйор Умберто — культурна людина, — втрутився Джузеппе. — Якщо ви, синьйор Матіні, як лікар, або ви, синьйор Шульц, як безпосередній свідок того, що тут сталося, попередите родину про стан Маріанни, як багато важитиме для неї спокій…

— Ви маєте рацію, — Матіні схвально закивав головою. — Лише створивши вдома відповідну атмосферу, ми можемо вручити дівчину батькам. Зараз ще раз подивлюсь, як вона себе почуває. Хай полежить, виплачеться, — така розрядка буде корисною! — а тим часом ви, Фред, оскільки за хворою потрібен догляд…

— Гаразд. Не дуже приємна місія, та що ж удієш! Ви поки побудьте тут, щоб я міг поговорити з Маріанною наодинці. Піду спробую умовити її повернутися додому. Не заручившись її згодою, нема сенсу їхати до батьків.

В опочивальні й досі панував розгардіяш. Мов порозкидані шквальним вітром, на зсунутих з місця стільцях валялися серветки, рушники, плескаті пляшки з прохололою водою, абияк кинуті сукня, комбінація, панчохи, інші речі дівочого туалету. І, як відгомін бурі, що тут пронеслася, з ліжка долинав переривчастий плач.

Стоячи навколішках біля узголів’я ліжка, Лідія гладила голову і плечі дівчини, тихенько щось примовляючи.

— Маріанно! — обережно покликав Григорій, кивком голови вказуючи Лідії на двері, щоб та вийшла.

Почувши голос Григорія, Маріанна сховала обличчя в подушку, плечі її затремтіли в новому, пароксизмі плачу.

— Ну, годі ж бо, годі, дитинко! Давайте вдвох поміркуємо, що нам тепер робити. Ви ж не захочете тут лишитись, правда?

— Мені байдуже, байдуже, байдуже… мені все тепер байдуже!

— Коли б вам було байдуже, ви б не плакали так розпачливо. Байдуже серце мертве, а ваше живе. Для горя і, повірте мені, для радощів. Те горе, що вас спіткало, пронесеться, мов гроза, і тільки очистить вашу душу від усього накопиченого в ній через недосвідченість, зайву довірливість, легковажність. Ви самі побачите, який тягар спаде з вашої душі, як по-новому ви почнете все сприймати, яку ціну набудуть у ваших очах зовсім звичайні речі: можливість рухатися, вільно дихати, підставляти обличчя сонцю, вітру, дощу, зустрічатися з друзями, входити в рідну домівку, де на тебе чекають найдорожчі в світі люди. Я ваш друг, Маріанно, старший і досвідченіший, і мені так би хотілось, щоб ви вдумались у мої слова…

Маріанна принишкла, потім несміливо повернула до Григорія заплакане обличчя.

— Фред, не дивіться на мене, тільки дайте свою руку!

Я вам розповім усе, все. Обіцяйте, що не будете на мене дивитись.

Не треба, не треба, Маріанно! Я приблизно здогадуюсь.

— Ні, ні! Ви не можете здогадатись… Він намовив мене сказати вдома, що я з ним… що я з іншими… О, Фред, ви не можете навіть уявити!.. Коли батько мені сказав… коли він назвав мене… коли я збагнула…

— Не треба, не треба про це. Я забороняю вам, чуєте?! Забагато честі для нього так побиватися… Ніхто не повинен знати, і ніхто ніколи не дізнається, що сталося. Всі ми тут ваші друзі, всі дбаємо про те, щоб вам краще було. Якщо ви не будете плакати, якщо слухатиметесь лікаря, — він мій друг, він дуже хороша людина! — за якусь годину я сам відвезу вас додому… Обіцяєте мені більше не згадувати, не плакати?

Обливаючись сльозами, Маріанна запевняла, що вона не плаче, що в неї сухі очі, і ствердно кивала головою, погоджуючись на все, аби тільки швидше її звідси забрали…

Хвилин за п’ять Григорій і Джузеппе вже їхали вулицями вечірнього міста.

Сівши в машину, Григорій відразу заплющив очі. Перед розмовою з Умберто Вісконте йому хотілося хоч трохи спочити — він знав, що вона буде нелегка. Шерех шин, легке погойдування заколисували. На якусь мить його здолала дрімота, і він не відразу зрозумів, чому це машина стоїть, а він сам, подавшись усім тулубом уперед, мало не таранить головою вітрове скло. Лише глянувши на руки Джузеппе, немов прип’яті до керма, побілілі в суглобах, Григорій заднім числом збагнув, що неприємний звук, який долинув до його слуху, наче крізь вату, був скреготом гальм. Попереду зчепилися крилами дві машини, і їх авто спинилося буквально за кілька сантиметрів від багажника тієї, що йшла на обгін.

— Ху-у! — Джузеппе витер долонею спітніле чоло. — Сьогодні ми вдруге зазираємо у потойбічний світ. Чи не надто часто?

— Для одного дня забагато! — посміхнувся Григорій. — Але зважте: обидва рази нам пощастило. Хотів би я, щоб так само щасливо закінчилися і мої дипломатичні переговори з батьком Маріанни. До речі, чому саме на Маріанну накинув оком Рамоні? З слів Матіні я зрозумів, що ідеали Умберто Вісконте і погляди вашого патрона полярно протилежні. Чому ж тоді він прагне одружитися саме з його дочкою?

Джузеппе деякий час вів машину мовчки.

— Посаг! — кинув він раптом. — Синьйор Умберто — людина заможна, Маріанна в батька одиначка…

— Але ж покійний граф Рамоні теж був людиною багатою і після нього все успадкував небіж, тобто Вітторіо?

— Не так багато, як усі думають. Старий волів свої акції і готівку тримати при собі, в замку.

Розмова урвалася. Джузеппе явно не хотів її продовжувати, а для Григорія все і без того стало ясним. Тепер він знав, як і про що говоритиме з Умберто Вісконте.

Тієї ночі Григорій заснув лише під ранок. Із справами Маріанни вони з Матіні впорались ще до півночі, але, збуджені щойно пережитим, радістю зустрічі після довгої розлуки, все говорили й говорили, навіть погасивши світло і поклавшися в ліжка. Перебрали спільні спогади і обговорили практичні заходи щодо влаштування Агнеси та Ірене, а потім, як завжди, сягнули в нетрі філософських і моральних проблем і, продираючись через хащі та колючки суперечностей, шукали виходу для людства, яке відроджувані темні сили поволі, але неухильно штовхали до прірви нової війни.

Матіні і Григорій похапцем снідали, не помічаючи ображеного вигляду Стефанії.

Дізнавшись учора ввечері, хто у них ночуватиме, — подумати тільки: найліпший друг сердешного Мартіна! — стара домоправителька вдосвіта збігала за продуктами і, не рахуючись з витратами, накупила стільки всякої всячини, що ледве додому дотягла. Зате і сніданок вийшов королівський: салат з креветками, смажена риба, курчата, такі молоденькі і ніжні, що хоч губами їх їж, пухкі, тільки-но з духовки булочки, м’який, наче масло, овечий сир, запашний мед… І ось усю цю розкіш, усі приготовлені страви вони ковтають з таким відсутнім виглядом, ніби ті наїдки звичайна річ, ніби зараз не повоєнний час з божевільними цінами й чорним ринком, а ті далекі благословенні дні, коли вас тягли за поли до яток з птицею, м’ясом, овочами, молоком, коли ліра була лірою і сьогодні, і завтра, і позавтра, і десять років.

Втім, Матіні хитрував, тільки вдавав, що не бачить Стефанії. З служниць вона вже давно перетворилась для нього на родичку, і зараз він сушив собі голову роздумами, як делікатно примусити її виїхати раніше, ніж обоє вони передбачали ще вчора вранці.

— Ага, Стефаніє, я ж вам і не сказав, як нечувано мені вчора пощастило! — вигукнув він з не зовсім щирим пожвавленням.-- Уявіть, ще й лікарню свою не відкрив, а вже маю першу пацієнтку!

Стара жінка підозріло глянула на Матіні. Вона відчувала, що цю розмову він завів неспроста.

— Чому ж би не знайти! На дурничку хто не побіжить. Усім же відомо: до синьйора лікаря можна прийти без копійки в кишені, ще й на ліки одержати, — про всяк випадок ущипливо кинула вона.

• Предыдущая
• 19/118
• Следующая