У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 29

• Предыдущая
• 29/129
• Следующая

З огляду на споконвічну спроможність популярних европейських та російських предтеч соціокультурного колективізму на кшталт чи то «прагматика» К. Маркса і «пророка» Л. Толстого, а чи відвертих шарлатанів З. Фройда і Є. Блаватської, схильних, за Г. Хоткевичем, «служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних», можна ствердити, що той самий розбурканий, четвертий «сон розуму» Віри Павлової (і чужорідного проґресу) породив чудовиськ філософської думки, чиї писання, думки і вчення рознеслися по малоросійських окраїнах Европи.

Лев Толстой

Найбільш до експансії ідей «народництва» як предтечі більшовізму прислужився, звичайно ж, Л. Толстой. Сама російська інтеліґенція, звичайно ж, мала власний «підхід» до народу, про який значить І. Бунін у «Великому дурмані»: «Звідки інтеліґенція черпала свої знання про народ? Окрім літератури — ще й завдяки спілкування з народом, а спілкування це було приблизно таке. Пізно вночі, їдучи з гостини або з якогось засідання на старенькому зігнутому візникові вулицями Москви чи Петербурґу, позіхаючи, питали:

— Візнику, ти смерти боїшся?

І візник машинально відповідав дурневі пану:

— Смерти? Дак чого ж її боятися? Її боятися нема чого.

— А німців — як гадаєш, ми здолаємо?

— Як не здолати! Треба здолати.

—  Так, брате, треба… Тільки ось у чому затримка… Затримка в тому, що цариця в нас німкеня… Та й цар — який він, по суті, русак?

І візник стримано притакував:

— Це точно. Ось у нас німець управитель був — за будь-яку потраву полтинник або карбованця. Просто собака…

Ось вам і готове тверде переконання, що наш „мужичок мудро ставиться до смерти“ й несхитно вірить у перемогу. Ось вам і чудо-богатир, і „богоносець“, і „Христолюбний простак“, що його „якби не споювали та не тримали б у рабстві“…»

Утім, ніхто з письменників, окрім Ґете, не мав такої слави, як Л. Толстой — пророк, обожнений своїми сучасниками. Прочани з усіх країн світу приїжджали до «яснополянського мудреця», чиє слово важило для людей, що «шукали духовности», більше, ніж слово церковних ієрархів, не кажучи про державних чиновників. Два царі в Росії, дейкували сучасники, — один на троні, інший у Ясній Поляні. У листі до Ніколая II від 16-го січня 1902-го р. письменник називає імператора «любий братику». Вплив письменника і проповідника був безумовний серед читаючої публіки, тобто серед тих людей, які згодом визначили вибір Росії в ситуації, коли, за словами Толстого, «все перевернулося й тільки вкладається».

Спираючи на християнство, Л. Толстой став засновником нової релігії (толстовства), впливаючи надалі не лише на духовне, але на соціяльно-політичне життя Російської імперії. За опитуванням «Вісника знання», проведеним 1909-го року, виявилося, що найпопулярнішим автором був Л. Толстой (295 голосів), після нього значився Чарльз Дарвін (152 голоси), а Карл Маркс був лише на шістнадцятому місці (52 голоси). Тим не менш, саме дві культові оцінки, видані, відповідно, поетом-декадентом і революціонером-марксистом, важили у подальшому поступі толстовства на теренах суспільної думки XX-го століття. Отже, 1905-го року А. Блок опублікував епохальну статтю «Сонце над Росією», натомість В. Ленін 1908-го року озвався власним розгромно-культовим опусом «Лев Толстой як дзеркало російської революції», в якому значив, що яснополянський старець «не міг абсолютно зрозуміти ані робітничого руху та його ролі у боротьбі за соціялізм, ані російської революції, що само собою очевидно», і тому надалі «під молотом столипінських уроків, за умов неухильної аґітації революційних соціял-демократів, не тільки соціялістичний пролетаріят, але й демократичні маси селянства будуть неминуче висувати ще більш загартованих бійців, які ще менш впадатимуть у наш історичний гріх толстовщини!»

Проте справжню суть впливу Л. Толстого навіть у Росії зрозуміли не одразу. Літературних «пророків» взагалі не так просто розпізнати. «Загалом літературний підхід до життя просто отруїв нас, — зауважує І. Бунін в „Окаянних днях“. — Що, наприклад, зробили ми з тим розмаїтим життям, яким жила Росія останнє століття? Розбили, розділили її на десятиліття — двадцяті, тридцяті, сорокові, шістдесяті роки — і кожне десятиліття позначили його літературним героєм: Чацький, Онєгін, Печорін, Базаров… Хіба це не курям на сміх, коли, до того ж, згадати, що героям цим було одному вісімнадцять років, другому дев’ятнадцять, третьому, найстаршому, двадцять!»

Що ж до освіти «літературного» покоління, то його пророк Л. Толстой значив: «Ідеал наш позаду, а не попереду. Виховання псує, а не виправляє людей». Проте назадницький рух Л. Толстого від цінностей західноевропейської цивілізації до антихристиянського варварства зауважили спершу німці, оскільки свого часу проминули сей період. «Західньо-марксистський чекан, що опромінив ясним світлом великий переворот у країні Толстого, не заважає нам побачити в більшовицькому перевороті кінець Петровської епохи — західньо-ліберальної европейської епохи в історії Росії, що з цією революцією знову повертається обличчям до Сходу, — значив у 1922-му році Т. Манн. — Але хіба від моменту цього історичного повороту, чиїм пророком (хоча в Москві не визнають цього) був Лев Толстой, — хіба не з цього моменту з'явилося в Західній Европі відчуття, що і вона, і ми, і увесь світ, а не тільки Росія, присутні при кінці епохи, епохи буржуазно-гуманістичної і ліберальної, котра народилася в епоху Відродження, досягла розквіту в період французької революції, і зараз ми присутні при її останніх корчах і агонії?»

Харків. Будинок мистецтва. 1930-ті роки

Щодо вульґарного антиевропейського «толстовства» в контексті тогочасних гуманітарних пошуків варто зазначити, що імперська наука до 1917-го року загалом була складовою частиною міжнародного наукового співтовариства, нехай і розділеного значними протиріччями (наприклад, між Німеччиною і Францією), але об’єднаного складною мережею міжнародних спілок, дисциплінарними суспільствами і конгресами, системою поїздок і відряджень, нарешті, студентською діяспорою та науковим зарубіжжям. Перша світова війна ще до «революційних» потрясінь 1917-го року істотно змінила цю картину. Події 1914—1918-их років — колективні відозви професорів і виключення з наукових асоціяцій колеґ із країн-супротивників — були жорстоким іспитом саме для ідеалів безкорисливого і невтрального наукового служіння. Найголовніше ж те, що в ході війни трансформувався характер зв’язку наукових досліджень з політичним і соціяльним розвитком, а отже, хоч із «національно-державним» фактором. Інтернаціональні стосунки наукової кооперації на рівні безпосередніх досліджень стали залежати від організаційних систем співробітництва та їхнього державного регулювання. Насамперед це стосувалося соціяльних наук, для яких перша половина XX-го століття була періодом занурення в структури соціяльної держави в експертній та освітній ролі.

Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.

• Предыдущая
• 29/129
• Следующая