У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 19

• Предыдущая
• 19/25
• Следующая

Дні пташиного життя йшли швидко. Згодом писклята вже могли стояти на ніжках, їхні очі прозріли, паростки крилець помітно росли, з дня в день видовжуючись та розвиваючись. Згодом голе тільце пискляти виглядало, як посипане мачком: рівними рядками засіялись на ньому зав’язки пір’я. За яких чотири тижні жовтороті малята були вже майже готовими пташками.

Усі події в Срібному Дімку були для цілої сім’ї Вірстюків дуже важні та цікаві. Вони всі слідкували за пташиними дітьми, і кожен день приносив нову радість. Коли ж батько, чи мати котрогось дня не мали часу заглянути до гніздечка, Ляся завжди знала, що там діється та за обідом розказувала про те, як писклята ростуть та розвиваються.

— Цікаво, якого кольору будуть діти? Бо ж батьки так дуже різняться, — думала пані Ганна.

— Є закон, що його називають за прізвищем ученого, законом Менделя. Він перевіряв цей закон на мишках, квасолі та інших тваринах і рослинах. Згідно з ним, у білої та чорної мишки в першому поколінні були одна чорна, одна біла і двоє сірих мишенят. Але цей закон значно складніший, як би здавалося, бо тут має значення й те, котрий колір є панівний, чи сильніший. У наших папужок не відомо, чи панівним кольором є синій, чи зелений. Не відомо також, чи вони обоє чистої породи, чи мішаної. Можливо, що в самочки, або в самця одне з батьків було синє, а друге зелене. Тоді й у дітей появляться прикмети дідів.

Так пояснював пан Вірстюк справу спадковости прикмет.

Як би там не було з оцими всіма вченими справами, папуги аж ніяк їх не додержувались. Ані цього разу, ані жодного з наступних. У них раз виводилися зелені діти, раз темносині, потім ясносині з зеленавим відтінком. Отже, заздалегідь угадати було неможливо.

За шість тижнів маленькі стали зовсім порядними пташками: вони були опірені та вистрибували з гнізда. Спершу це діялось дуже несміло. Писклятко кілька днів розглядало світ, ставши в дірці гніздечка. Заздрим очком дивилось воно, як батьки їли. Треба сказати, що Маленька перестала сидіти в гнізді. Вона заходила туди тільки для того, щоб погодувати дітей, сама ж радо сиділа на гілці, біля свого чоловіка. Пестощам тоді не було кінця, а підростаючим дітям починав дошкуляти голод… Тому одне за одним наважувалися вони вистрибувати в клітку.

Коли вистрибнуло перше, Ляся стала радитися з мамою:

— Мамусю, одне писклятко вже покинуло гніздо. Що воно їстиме?

— Зараз побачимо, доньцю. Вони ж мають матір, і та ліпше від нас знає, що в таку пору потрібне її діточкам.

Писклятко стояло серед клітки, хитаючись на слабких ще ніжках та жмурило очі, що їх разило надто яскраве світло. Батьки були помітно схвильовані та обоє щось голосно викрикували. Згодом мати нагодувала дитину так, як і в гніздечку.

— Спробуємо їм дати варене яєчко, як це дають курчатам, — говорила пані Ганна. Ляся боялась за своїх пташок.

— А йому не пошкодить яєчко?

— Не повинно б. Та ми побачимо, чи воно їстиме?

І дійсно, дрібно посічене яєчко наперед спробувала мати, згодом же почало клювати й писклятко. Воно робило це досить несміло й незграбно першого дня, але другого, чи третього вже зовсім хоробро бралося до діла. Далі, глянь — уже сягає до мисочки та бере зернятка й лущить їх своїм викривленим дзьобиком.

Згодом Срібний Дімок загомонів на всі лади та густо заселився. Аж шестеро пташок жило тепер у ньому. Вони пурхали по клітці, лазили по гілках і стінах, цвірінькали й співали. У кімнаті, довкруги клітки, лежала полова. Марися, що прибирала кімнату, хитала незадоволено головою:

— Не можна хати втримати в порядку. Всюди повно полови! А крик і гамір такий, що голова розвалюється!

Марися була важною особою в домі. її незадоволення мало значення. Та, правду кажучи, в хаті стало аж надто шумно.

— Що зробимо з пташками, Василю? — питала пані Ганна чоловіка. — Малеча така криклива, що свого слова не почуєш, та й Марися нарікає. Мені самій остогидла ця полова. Знайдеш її і в волоссі, і в зупі, і в ліжку, і в черевиках…

— Ха-ха-ха! — реготався пан Вірстюк. — Ось, привикнемо, та їстимемо ґрис, як колись наш Цапуньо…

— Жарт жартом, а треба щось із тими птахами зробити. Не будем же держати цілу банду в хаті.

О! Не було нічого легшого! Усі Лясині приятельки, всі Славкові товариші дуже цікавились сім’єю Маленьких, а коли в них появились діти, не одна пара дитячих очей заздро гляділа на них. Тож одного дня панство Маленькі залишились самі: одну парочку дістала Мушка, а другу Славків приятель Юрко.

В хаті знову стало тихіше. Обидві пташки співали й щебетали, полова перестала літати довкруги.

Не видно було, щоб Маленькі журилися за дітьми. Мабуть пташки свідомі того, що, підрісши, писклята вилітають у світ, і далі ними не турбуються.

Спокійні дні настали тепер для Синенької Пані: вона не мусіла сидіти в гнізді, вигрівати дітей та годувати їх. Наївшися, сідала на гілку, вишолопувала собі пір’ячко та слухала пісень свого чоловіка. Правда, це шолопання навіть спонукало пана Вірстюка читати окрему книжку про звичаї папуг. Здавалося, що Маленькі мають воші, чи якусь біду. Але книжка роз’яснила, що пташки так впорядковують своє пір’я й ніяких вошей у них немає.

Отже, Маленькі жили мирно та безжурно. Тричі на рік Синенька Пані несла яєчка та виводила дітей. Враховуючи потрібний на те час, бачимо, що відпочинок між одним і другим материнським обов’язком не був великий. Але обоє Маленькі виконували його з радістю, і завжди з незмінною дбайливістю. І в сім’ї Вірстюків чергове виведення малечі було наймилішим і повним сподівань часом. Згодом у Лясі назбиралася ціла скляна коробочка порожніх яєчок. Вони лежали на рожевому шовкові, й ними Ляся пишалася та хвалилася перед гістьми.

Коли самочка починала нестися, в сім’ї Вірстюків завівся такий звичай: вони закладалися щодо кількости яєчок. Один казав — шість, другий — сім, третій — десять, як хто. Хто вигравав, діставав подвійну пайку шоколядового торту.

Далі придумали новий заклад: скільки писклят вийде з яєчок? Хто виграв, діставав шоколяду. І, нарешті, третій заклад: якого кольору й скільки буде писклят? Тут уже закладались тільки діти, а програвали завжди батьки: вони мусіли тому, хто виграв, купити якийсь дарунок. Як би ни було, так для Маленьких, як для сім’ї Вірстюків це були прегарні й премилі часи.

Щасливе подружнє життя Маленьких тривало й тривало роками. Зими замінювали весни, а літо уступало місце осені. Рік ішов за роком. Що б не діялось на світі, в лісничівці було затишно й приємно. Уже тяжкі хмари нависли над світом та віщували війну. Але Маленькі жили собі й далі виводили дітей. Діти у Вірстюків теж підростали. Ляся вже навіть покинула рідний дім та ходила до гімназії в Стрию, а додому приїздила на Свята. Славко скінчив народню школу. Навіть Андрійко, який був ще немовлятком тоді, коли шумувала повінь і Сільва не могла дістатись до дому, тепер уже мав шість літ та робив гармідер у хаті більше, як усі писклята разом. Його ще не цікавило життя звірят, натомість м’яч, кубики й книжки з образками були йому куди цікавіші.

Замість Лясі, в клітці прибирала сама пані Вірстюкова, або служниця. Але Маленькі співали собі й були щасливі.

Харчі для папуг були завжди однакові: мішане насіння, вапно та вода. А там і зелені гілки. І житло в них було те саме, й ціле їхнє життя йшло без змін. Але ж одного ранку в клітці стало тихо.

— Чому це пташки не співають? — подумала пані Ганна. Вона зазирнула до клітки й побачила, що там нерухомо лежав Маленький. Простер ніжки, згорнув крильцята, щільно закрив очі.

Що сталося?!

Пані Ганна взяла пташка до рук, відчинила дзьобик, старалась оживити його своїм теплим віддихом. Але він не ворушився.

— 0! Милий мій пташку, невже ти не живеш?! Хто ж співатиме нам пісень? Хто пеститиме твою дружину та разом з нею виводитиме діточок? Хіба можливо, щоб ти замовк навіки?! Ти ж учора ще був веселенький та повний пташиної радости. Де ж поділася твоя маленька душечка?

• Предыдущая
• 19/25
• Следующая