У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 17

• Предыдущая
• 17/25
• Следующая

Тільки його пісні любила Стара та прислухувалась їм радо, сидячи на гілці. Можливо, що в них він співав про її вроду та про своє нещасне кохання, а вона, як кожна жінка, любила про це слухати, хоч би й від нелюба. Ціла сім’я Вірстюків співчувала Старенькому й обурювалась на Стару. Та ніхто не знав, що діялось в її пташиному серці.

Проминули осінь і зима. Наші Старі так само жили в клітці. Старенький — у неволі в своєї недоброї жінки, що часто його била. Але він ніколи не образив її жодним пташиним словечком, ніколи не вдарив.

Андрій Стецюк, найближчий сусід Вірстюка, старий, розумний селянин, говорив не раз, розглядаючи заморських птахів: — Те, що вона його не любить, видко, але бо й він сам винен. Якби бабі не догоджував, а взявся до неї гостро, часом не пожалував би й буків, була б ліпша. Хто ж таке видів: він до неї приспівує, а вона його б’є?!

І мотав головою з незадоволенням. Мовляв, нема правди в світі, коли жінка, хоч би й пташина, б’є чоловіка. Та що ви вдієте? Самець був ласкавий і ніжний, і Андрій Стецюк не потрапив би його навчити нічого поганого.

Гніздечко, що його дають папугам, це будка, долучена назовні до клітки. Одні дверцятка підсувають, та прив’язують дротом оцю будку. В стіні, що лучиться з кліткою, є кругла дірка, ж, звичайно, в пташиних дімках. Треба сказати, що внутрі гніздо дуже невибагливе: підлогу нічим не застелено. Спробуйте покласти там пір'я, ганчірку чи вату, зараз же пташки викинуть їх з гнізда. І дивно: писклята їхні, маленькі й безпомічні, лежать на голій дошці.

До гнізда Старі ніколи й не заходили. Холодне і пусте, воно було зайвим.

— Не буде дітей у цієї пари, — говорила пані Вірстюкова, дивлячись на їхнє недружне життя. — А шкода, було б так гарно, коли б вивелись малі.

Стояло літо. На полях були жнива. У спілих житах жінки в червоних хустках та колірових спідницях виглядали, як великі квітки. Вони працювали хильцем, вилискуючи блискучими серпами. За ними йшли чоловіки в білих, полотняних одягах та темних «лейбиках» на спині і були схожі на бузьків. У руках у кожного з них граблі, чи перевесло. Пов’язавши снопи, вони складали їх в копи. Жито шуміло у женців над головами, а сонце припікало з безхмарного неба. Хоч і важкий, але й гарний це час на селі: жнива.

В домі Вірстюків життя текло незмінно. Пан Вірстюк не обробляв поля, віддаючи його селянам на спілку. Він був тільки лісничим, і, як говорив завжди, його справа з лісом, а не з полем. Діти ж якнайповніше використовували літню пору. Підчас вакацій нема науки, лише річка, поле, ліс і свобода.

Збирали ви коли малину? Це найприємніше заняття. Оця гущавина малиннику, що тулиться до старих, спорохнявілих пнів на зрубі, вся засіяна червоними, соковитими ягодами. Візьмеш їх у рот, а вони самі розпливаються: солодкі, соковиті, нагріті сонцем, запашні. Ні, таки й справді малина найкраще смакує з куща, і ні цукор ні сметана їй непотрібні. А тут ще й як весело! Дівчата співають та перегукуються, щоб не загубитись у кущах, над головами гудять джмелі, збираючи мед з високих, лісових квіток. Летить та сріблиться на сонці насіння молочаю. Шумлять старі смереки-насінники, що їх залишили на зрубі.

Тут і змагання: хто швидше наповнить коробку, чи відерце, і в кого кращі та більші ягоди. І не раз ви чуєте вигуки: «Ой, як капелюхи!» «А багато ж, багато!»

Це хтось щасливий, що натрапив на добрий збір, швидко наповнить свою посуду та вийде першуном…

Чи ж дивно, що в такий час Ляся хвилювалася й поспішала, збираючись у ліс. То ж дала вранці харчі пташкам та й забула зачинити дверцята. Ніхто не цікавився більше пташками. Пізно поподудні, прийшовши до хати, пан Вірстюк помітив, що в клітці напуг панувала незвичайна тиша. Ніхто не співав, ніхто не кричав і не лаявся. Що це таке? — подумав господар.

На гілці сидів самець, а Старої не було. Клітку було відчинено.

— Де ж твоя Стара, маленький? — запитав пан Вірстюк. — Вона не була добра, але все таки ти мав пару. Як же ти житимеш тепер самотою?

Папужок сидів на гілці, напушився й мовчав. З його дзьобика не вилітало ані словечка скарги.

Вірстюки стояли біля клітки й радилися, що зробити з малим, самітним пташком.

— Невідомо, як він прийме самоту. Є пташки, що гинуть, коли в них згине пара, а навіть, кажуть, є такі, що себе вбивають, — говорив пан Вірстюк. — Не знаю тільки, як є з папугами? І, звертаючись до пташка, додав:

— Кого ти будеш любити тепер, бідний, маленький пташку?

Самець, не відзиваючись, забився в куток клітки.

— Знаєш, аж неприємно. Він же ніколи не закривав дзьобика, приспівуючи, — сказала пані Ганна.

— Уже знаю, що робити, я десь читав про це…

Пан Вірстюк приніс мале дзеркальце та повісив його на стіні клітки. Пташок наче б прокинувся, підійшов до дзеркальця, та, сівши напроти нього, заспівав, защебетав. Потім став цілувати пташка в ньому, прикладаючи ніжно дзьобик до шкла. Він дивився в очі тому пташкові в дзеркалі та говорив йому про кохання.

— Принаймні той пташок із дзеркала не б’є його, — думала пані Ганна.

— Наступного тижня буду у Львові й куплю йому жінку, — вирішив чоловік.

— Тільки щоб добру, — жартувала пані Ганна, — а то може трапитись, як у людей: одна жінка лиха та й друга не добра.

— Подружжя, мабуть, як у людей так і в птахів залежить від щастя.

Коли б не те, що жінка у папуги була недобра, Ляся дуже переживала б утрату. Тепер же вона говорила до пташка:

— Ти вже не будеш Старенький, ти будеш мій Маленький. Твоя Стара пішла, то хай собі йде. Вона тільки й знала, що бити тебе. Не плач за нею. Я люблю тебе, і ти мій хлопчик.

Ляся притислась лицем до стін клітки та наставила губки, як для поцілунку. Маленький підійшов до неї, та, сівши на гілці, перехилив голівку й дивився з цікавістю на її губки. Згодом, присунувся ближче та злегка торкнув їх дзьобиком.

— Мамо! Він поцілував мене! — вигукнула Ляся з радістю. — Мій малий, коханий пташок!

— Все ж таки краще буде, як він дістане жінку. Знаєш, у звірят бувають різні хвороби, а зокрема у папуг. Я навіть читала про якусь таку хворобу, заразливу для людей.

— Ні, він здоровий. Він такий веселенький і чепурний.

Так, Маленький був справді здоровий. Тепер він повеселішав знову та приспівував отому пташкові в дзеркалі, або Лясі, коли вона наближалась до його клітки. Досі він не цікавився людьми, очевидно зайнятий своїм подружжям. Та тепер, коли подруги не стало, він став горнутися до людей. Ляся почала годувати його з руки. Спочатку він боявся. Потім сідав на гілку та дзьобав зернятка. Згодом уже без страху сідав на руку.

Досі клітка з пташками висіла на ганку, бо було тепло. Тепер Ляся взяла її до кімнати та пробувала випускати Маленького для прогулянок. Але він не міг привикнути до великого простору кімнати, й бився об стіни, так довго, доки не знаходив своєї клітки. Тоді сідав на неї, чекаючи, щоб його впустили. Що він любив зелень, Ляся переконалася, коди клітка висіла на ганку. Біля неї стояв на столику аспарагус. Його гілки сягали стін клітки. Тоді пташок обскубував ніжні листочки рослини. Після того діти завжди приносили йому з лісу свіжих галузок.

Пан Вірстюк приїхав зі Львова. У невеличкій коробці він привіз пташинку. Проробивши в стіні коробки дірку він приклав її до вічка клітки. Крізь нього пурхнула до середини синя пташка.

— Ой, тату! Яка чудесна синя пташка! А крильця в неї аж гранатові, а животик синенький, як небо!

Ляся не могла надивуватись красі пташинки.

— Так, я купив цим разом синеньку. Продавець запевнював, що вона молода, недавно народилася таки в нього, та що буде доброю жінкою для свого чоловіка. Бо я розповів продавцеві, який нещасливий був наш пташок у свойому першому подружжі.

• Предыдущая
• 17/25
• Следующая