У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 13

• Предыдущая
• 13/25
• Следующая

У той час, як граф насичувався своїм тріюмфом, пан Вірстюк рятував пораненого пса.

Перше зробив ноші з чатини та поклав туди Співака.

Пес лежав, постогнуючи. Рибак держав його за ноги. Пан Вірстюк вложив до живота нутрощі та зшивав його вивареною ниткою. Видно було, що пес дуже терпів. Його очі були повні жаху та болю, за кожним уколом голки він так і корчився. Але не виривався. Він тільки старався дістати язиком панову руку та лизнути її. Співак знав, що пан старається врятувати його. І хоча операція проходила без наркози, пацієнт витримував її мужньо.

— Бідний песику! Болить? Але ж я хочу, щоб ти жив. Ти мій дорогий приятель і товариш!

— Ба, з вас, пане, Вірстюк, добрий лісничий, але я бачу, що ви й за доктора можете бути. Ні один з них не зробив би операції так вправно, як ви.

— Що ж, біда навчить ворожити, а особливо коли треба рятувати життя людині, чи тварині. А на війні ж як? Мало читали, чи чули оповідань про те, як людина рятувала людину, і, хоча необізнана, виконувала складні операції? Так і тут: лови — війна, а життя цього пса мені дороге.

Операція скінчилася, на живіт накладено тугу пов’язку, Співака поклали знову на ноші та на віз і так повезли додому.

— А то що таке?! — скрикнула пані Ганна із страхом.

З воза знімали ноші.

— То Співак, — сказав пан Вірстюк, зіскакуючи на землю. — Дик тяжко поранив його, не знаю навіть, чи житиме. Та я зробив усе, щоб його врятувати.

У кухні, в теплі, недалеко від печі, постелили кусок старого кожуха й поклали на ньому Співака.

— Лежи спокійно. Від цього залежатиме твоє життя, — говорив пан Вірстюк, гладячи голову свого приятеля.

В очах пса світилося страждання, але разом і безмежна подяка. Він лизнув руку свого господаря.

— Мій Боже! Бідний пес! — говорила пані Ганна з сльозами в очах. — Як же його тепер доглядати?

Тяжкий час настав для Співака. Він лежав на своїй постелі, та, видимо, гарячкував. Паща його була відкрита, він дихав тяжко й швидко, язик у нього був сухий, аж порепався. Проте, лежав спокійно й терпляче зносив муки. Навіть старався крутнути хвостом, коли пан наближався до нього.

— Мусиш його добре доглядати, Славку, — повчав батько. — Перша річ, не дозволяй йому здерти перев'язки. Правда, це станеться раніш, або пізніш, але хай хоч три дні черево буде зв’язане. Бачиш, яке воно роздуте? Я боюся, щоб шви не розійшлися, бо тоді буде кінець.

— А чому живіт такий великий? Співак же не їсть нічого.

— Це надуті кишки його розпирають. Та в моїй ветеринарній книжці написано, що коли гази відійдуть і живіт стане пласким, хворий є врятований. Це знак, що в нього немає запалення очеревини.

— Що таке очеревина, тату?

— Це оболонка, що вистелює живіт. Вона хоч тонісінька, та дуже важна, бо прикріплює нутрощі й держить їх у ладу. Її запалення, звичайно, смертельне, чи для людини, чи для тварини. Тепер найважніше, щоб Співак його не дістав. Бачиш, який сухий язик у нього, треба йому давати пити. Найкраще воду. Коли ж черево спласпе, почнемо давати молоко.

— Бідний, бідний Співак! — говорив Славко, сидячи біля пса та держачи мисочку з водою перед його ротом.

— Пий, маленький!

Але Співак навіть не підносив голови. Його великі, повні смертельного жаху, очі дивились жадібно на воду: очевидно, спрага мучила його.

— Спробуй його напувати з ложечки, — радив тато, — він такий хворий, що навіть голови повернути не може.

Славко взяв ложечку, та, зачерпнувши води, влив її псові до рота. Вона звогчувала порепаний язик і приносила хворому полегшення.

Отже, Славко був медсестрою для Співака. Його заміняла іноді Ляся, тато теж, як тільки був дома, піклувався своїм любимцем. Разом з водою Співак діставав краплі проти болю, що їх приписав запрошений до нього ветеринарний лікар. Діставши подвійну їх кількість увечері, він спав цілу ніч.

Так минуло три дні. Четвертого дня, вранці, настала радість у лісничівці: черево у Співака спласло, язик став вогкий, і пес піднявся на ноги.

— Будуть з нього люди, — говорив пан Вірстюк, поплескуючи свого любимця злегка по голові.

Співак лизнув його руку й ліг знову. Того дня він дістав уже замість води молоко, а наступного дня куліш із молоком. П’ятого дня Співак сам скинув перев’язку та став лизати рану. Побачивши це, Славко доніс батькові.

— То нічого, — відповів пан Вірстюк, — тепер він уже може обійтись і без перев’язки, хоч рана ще свіжа.

— Тату, але він лиже її ввесь час.

— Це теж нічого. Усі тварини лижуть рани. Від цього мабуть вони й не гнояться. В книжці написано, що слина убиває у тварин бактерії, які викликають гноїння. Тому й рани у них гояться дуже добре. Буває навіть так, що коли у тварини рана на голові і вона не може її вилизати сама, друга тварина робить їй цю послугу.

— Ага, тому й кажуть, що хтось вилизався з рани.

Так оце Співак вилизувався з тяжкої рани. Може, якби не вдала й негайна операція та не дбайливий догляд, він би не жив. Та на цей раз лихо минулося. Воно було доброю наукою для пса, і на ловах він став ще обережніший, як досі. Проте, за два роки трапилось йому знову те саме, і знову пан Вірстюк врятував йому життя, що висіло на волосинці.

І знову була пізня осінь. Уже й картоплю викопали та звезли додому. По голих полях тільки вітер гуляв у безмежній сваволі. Відлетіли у вирій дикі гуси. Косяки журавлів зникли за обрієм. Тиша западала скрізь. У селі гегали гуси, наче й вони збиралися відлітати. Хмари пливли низько над землею. З них врядигоди злітали перші порошинки снігу.

До лісничівки приїхали гості, наповнили її гамором та шумом, а потім пішли на лови дивів. Одинця, що на нього мали полювати, лісничий добре знав. Він був відважний і навіть не ховався перед людьми. Підчас обходу лісу пан Вірстюк не раз трапляв на сліди цього велетня та дивувався їхній величині. Співак обнюхував їх і погрозливо гарчав. По його спині пробігала хвиля нервового збудження. Тоді скалив зуби, і мабуть пригадавши собі свої рани, скавулів та скаржився.

— Гей, приятелю, не одної біди ти вже зазнав, і треба тобі бути дуже обережним, — говорив до пса пан Вірстюк.

Так прийшов час на лови цього звіря. Розбоя вже давно не стало між живими. Минулої осени роздер його див. Хоч який досвідчений був пес, але не врятувався. Перед у ловах вів тепер Співак. Він був у розквіті сил, його зручність і обережність запевняли успішне полювання. А проте — хто знає?..

І знову Співак виполохав звіря та гнав його з гущавини. Знаючи ворога, він робив це із завзяттям та ненавистю. Іноді старався укусити дикові ногу, чи стегно. Але ж зараз же відскакував та дожидав, щоб див знову почав утікати. Тоді кидався за ним, і скеровував його біг у напрямі, де були стрільці. Так вони ганяли лісом, аж поки не опинились над млакою. І тут сталося щось несподіване: серед погоні дик раптом спинився й черкнув зубом, відкинувши Співака. Пес пробіг ще пару кроків, і впав на землю, жалісно виючи. Пан Вірстюк застав його конаючим. Дик розпоров Співакові живіт та подер кишки. Підчас останнього бігу вони замоталися об кущ ялівцю та ще гірше порозривалися. Безпомічний, лежав пес на землі. Пан Вірстюк став біля нього навколішки та здавленим голосом прощався із своїм другом. Він гладив його голову та говорив ніжно:

— Прощай, мій дорогий приятелю! Стільки літ ми прожили разом, а оце тепер смерть досягла тебе.

Співак підніс голову та зараз же вона знову впала на землю. Його передні лапи напружились, наче до бігу. Та вже він не бігтиме. Декілька корчів, і лапи знерухоміли. Ціле тіло також напружилося й застигло.

Пан Вірстюк стояв над мертвим Співаком, з очей його мимохіть текли сльози. Гриць, що надійшов у ту пору, тільки похитав головою:

— Отож, по всьому, небоже! Уже ти більше не підеш на лови із своїм паном!

• Предыдущая
• 13/25
• Следующая