У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 11

• Предыдущая
• 11/25
• Следующая

Команда: Не руш! До ноги! — і Співак стояв біля пана, пильно на нього дивлячись. Зараз же вони відступали: це не були лови, тільки наука, як розшукувати звірину.

Найчастіше пан Вірстюк ішов до лісу не на лови, а на обхід. Він повинен був знати стан дерев, мати на увазі старі й хворі, що підлягали вирубці. Також треба було вести облік дерев, що їх продавала Управа Лісу селянам, як будівельний, або як паливний матеріял. Лісничий мусів контролювати лови, себто, щоб вони відбувалися в дозволеній порі та на дозволених тварин. На самок великих тварин, як от оленів і сарн, вільно було полювати тільки за окремим дозволом, а на ведмедя було заборонено, бо він вигибав і тому стояв під гострою охороною. Навіть для полювання на лисів був означений час.

Пан Вірстюк вибирався до лісу рано. На подвір’ї кликав Співака, і той зараз же прибігав і радісно крутився біля ніг господаря, підстрибуючи та вимахуючи хвостом.

— Підеш до лісу? — питав пан, поплескуючи пса по спині.

О, Співак знає, що значить слово «ліс». Пес стає на міцні задні лапи, а передні кладе на груди панові й теплим язиком лиже йому руки. Хвіст, закручений, як люлька, крутиться разом із задньою частиною тіла. Так Співак виявляв свою згоду йти в ліс.

По дорозі трапляється багато цікавого. Птахів Співак уже не гонить. Він знає, що це щеняча забава, не гідна старшого пса. їх не можна зловити, а гавкати на них — зайва річ. От, заяць — інша справа. Той не полетить у небо. Його можна гнати з Кечери на Кізявицю й хоча б і не зловити, але зазнати насолоди погоні та вернутися з усміхненою пащею й гарячими очима та виваленим язиком.

Зустрічається якийсь хлопець. Співак прискакує до нього й завзято бреше. Може, це знайомий, що жбурляв у пса камінцями…

Хлопець кричить, кричить і пан Вірстюк:

— Співак! Співак! До ноги!

Нерадо відмовляється пес од зведення старих рахунків. Ще гавчить, але крутить задом, дає знак господареві, що почув і зрозумів. Здається, наче Співак складається з двох частин: передня гавкає і хоче вкусити, а задня, з півколом хвоста, ввічлива, весела й слухняна.

— Не вільно людей зачіпати! — учить господар. — Інша справа біля хати, і лише вночі.

Врешті, це не належало до обов’язків Співака. На те був великий ланцюговий пес Неро. Співак, Зіка та два ямники — Рудь та Гуляй — жили в загородці, призначеній для ловецьких псів. На прогулянку з паном часом ішли всі, а часом тільки дехто.

Пан і пес входять до лісу-молодняка. Він виріс iз шишок, що їх роками родили старі смереки та ялини. Де-не-де вистрілюють угору вже досить міцні дерева. Повні соків і сил, вони вдираються в старий ліс та біля його підніжжя здобувають собі вкритий сухими шпильками терен. А ось стоять велетні. Рудіють та сіріють стовбурами й викидають свої могутні корони високо у блакить, співаючи відвічну пісню на вітрових хвилях. Тонко й гостро скриплять пні струнких ялин. Поміж ними де-не-де розсядеться коренастий бук. Крізь гущавину прокрадається золоте проміння сонця та тче латасті ясні узори на зелені моху. Іноді виринають малі галявинки. На них — розкішні кущі терличу, вкриті темносиніми квітками. Поруч — яскраві сонця арнік. Понад ними грона ожин, темно- фіолетові китиці базників і солодкий запах медунки. Волохаті чмелі збирають з медунків нектар.

Стежка йде вгору, стає все вужчою й більш кам’янистою. Обабіч неї гущавина. У ній півсутінок. Зрідка тільки крізь зелені склепіння видно крайчик неба. Внизу плутається гілля. Де-не-де лежить вітролом та порохнявіє. Але ж і на нього вистрибує молода смеречка, що закорінюється в мертве тіло. Звали каміння, порослі мохом, порохняві пні зрубаних велетнів, тиша і темінь лісових нетрів. Угорі по деревах бігають білки. Бронзові, вправні, меткі. Перестрибують з дерева на дерево й гойдаються на гілках. Часом якась вибіжить на вершечок смереки, позирає з цікавістю вниз та чистить лапками ротик. Інша гризе шишки і кидає згори шкаралущу. Понад деревами ширяють орли, а яструби квилять у верхів’ях. Безліч лісових птахів викрикує та співає в кущах.

Співак уже вивчив ліс досконало. Він вишукує навіть найвужчі стежечки, знає всі проходи чи пролази через каміння й зрубані пні серед дороги. Пан оглядає дерева й нотує собі щось у книжечці. Виходять на гору. Шумлять смереки й танцює вітер. Два яструби кружляють низько понад деревами. Співак шкірить зуби, грізно погаркує. Яструби поринають у зелень лісу. Пташки цвірінькають, а дятель, у смокінгу з червоною камізелькою, вистукує дзьобом.

Відпочинок. Пан Вірстюк сідає на камені та щось вираховує в своєму записнику. Співак лягає близько й закриває очі, але так, що в них залишаються чорні, видючі смужки. З пащі звісив язика й хекає голосно, як машина… Він наче дрімає, але вуха чуйно нашорошені й ловлять кожен звук у лісі. Раптом Співак перестає хекати, замикає пащу й розплющує очі. Це на одну мить, щоб послухати. Вуха й ніздрі працюють. Видно, нема нічого цікавого, бо Співак знову хекає й відпочиває. Рожевий язик перекладається то на праву, то на ліву сторону.

Час від часу Співак устає, підходить до пана, обнюхує його та торкає вогким носом. Рад би лизнути. Пан гладить розумний лоб свого друга, плескає по його гладких боках і каже, що зараз вони ідуть. Співак розуміє: крутить задом, махає хвостом і знову лягає під кущ. Все ж йому не спиться. Вів устає, обходить вершок гори, шукає щось під кущами і, заспокоєний, вертається назад.

— Час нам іти, приятелю, — говорить пан Вірстюк до Співака. — Мусимо оглянути зруб у Погарі.

І знову пан і пес ідуть лісом, проходять яр, що в ньому журкотить прудкий, гірський потічок, та опиняються в Погарі. Уже здалека чути сухий скрип пили. Лежать зрубані дерева. Одно, друге, безліч. Довгі, з відрубаним віттям, скапані живицею. Ще вчора вони шуміли молодою, свіжою чатиною, і на них співали пташки.

Лісоруби працюють. Пила ходить туди і назад. Дерева скриплять боляче й жалісно. Дорізавши майже до кінця, виймають пилу. Ще стоїть на пні струнка могутня ялина. Але один удар обухом, і вона хилиться та падає з гуркотом, звалюючи по дорозі дві молоді смеречки. Зелена густа її чатина розкинулась широко по землі. Шишки обсипались довкола.

— Сто п’ятдесят сім! — вигукує Гриць, та синім олівцем позначає це число на зрізаному стовбурі.

— Слава Ісусу Христу, газди! — вітає пан Вірстюк.

— Слава навіки! — відповідають газди.

— Як робота, матеріял?

— Добрий матеріял, нема що казати. А недавно ж тут ще був молодий ліс…

— Так, ліс росте, дерево кріпшає. Тільки ми старіємось, Іване. Наші ровесники — дерева молоді, а ми будемо вже в могилі, коли вони стануть такими ось деревами…

— То правда, таке право в світі. — І Іван чвиркнув крізь зуби.

Пан Вірстюк сів на пень та обговорював вируб з Грицем. Швидко вони перейшли до другої справи — дичини.

— Диків, пане лісничий, намножилася сила силенна. Тут, як почали рубати, то виполошили цілу зграю, пішли врозтіч. Але бо дуже ґаздам шкоду в полі роблять. Щоночі вартують, палять огні. Десь помагає, а десь не дуже.

— Як там ваш Бер, Грицю, на лапу вже стає?

— Вилизується. Він уже не один гостинець дістав від дика й якось з того лиха виходить. Коли пан лісничий вибираються на полювання?

— Десь з неділі. Візьму перший раз Співака. Піде він з Рибаковим Розбоєм.

— Та певно, най привчається. З него пес файний, груди он які має міцні, а лапи, як у ведмедя. І дурний теж не має бути.

Гриць оглядає Співака оком знавця.

Співак, як би знав, що розглядають його прикмети, наче розуміючи, що мова йде про нього, махає хвостом і дивиться людям пильно в очі.

Так, для нього незабаром почнеться нове цікаве життя.

Жовта стерня прослалася аж ген під ліс Де-не-де стоять вівси на горішніх полях. Картопля ще не вибрана, її матина жовкне й засихає. Запах в’ялости пливе в повітрі, навкруги — осінь.

• Предыдущая
• 11/25
• Следующая