«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 5

• Предыдущая
• 5/104
• Следующая

Ми добре розуміємо, як нудно читати усякі описи, а особливо будинків, робити екскурси в історію, але такий уже закон — без цього не обходиться жодний роман. Навіть найоригінальніший. Тому продовжимо це нудне заняття, аби тільки у вас склалося повне уявлення про знаменитий «Фіндіпош», навколо якого, в основному, й розгортатимуться описані далі події.

Центральним відділом «Фіндіпошу», як ви вже здогадалися, була бухгалтерія. Не лише тому, що вона об'єднувала колектив у єдине ціле, а й тому, що вона правила за негласну курильню і дискусійну. От і зараз тут розпалилися серйозні дебати. Михайло Танасович Ховрашкевич нав'язував слухачам свою нову теорію.

— То я вам так скажу, — починав він усі свої розмови. — Я оце задумався над одним ненормальним явищем, тобто, так би мовити, над одвічною помилкою людства. От, приміром, ми зібралися і про нас кажуть: «Між нами відбувся діалог». Але це ж неправильно. — Ховрашкевич підняв над головою вказівний палець. — А чому? Тому що всі без винятку випускають з уваги: коли співрозмовників не двоє, а троє — то це тріалог, четверо — тетралог, ну, і так далі — квінтолог, децилог… Оце зараз я якраз над цим, але суто між нами, працюю. Воно, правда, не за профілем, але я це роблю в години дозвілля. — Ховрашкевич на якусь мить замовк, про себе щось підраховуючи. — То я вам скажу так: у нас теж зараз не діалог, а сектилог. Вибачайте, уже септилог, бо зайшов Карло Іванович…

Бубон спідлоба глянув на Ховрашкевича і мовчки сів. Він страшенно не терпів цигаркового диму, а фіндіпошівці навмисне допікали йому курінням за те, що Карло Іванович добових виплачував не більше, ніж належало, і нікому з науковців не дозволяв їздити в м'яких вагонах та на літаку ТУ-134. Ця графа не стосувалася, тільки Стратона Стратоновича, який взагалі нікуди не їздив.

Це була не єдина помста Бубона. Ще він був спроможний і на інше, діючи через свого касира Адама Баронецького, котрого в «Фіндіпоші» називали Кухликом: наказував давати жартівникові-невдасі на відрядження утроє більше грошей, ніж той міг відзвітувати навіть при наявності двох квитків — туди й назад, усіх можливих і неможливих квитанцій. А тоді Карло Іванович з насолодою мучив кожну жертву до зарплатні. Якщо ж ця жертва своєчасно не вносила заборгованих грошей до каси, то Бубон відраховував їх саме тоді, коли фінанси були найнеобхідніші. Тут усі, нарешті, переконувалися, що хоч і не в грошах щастя, але й квитанціями їх не заміниш.

На кожному фіндіпошівському кабінеті висіли величезні таблички з назвами відділів. Відділ схрещування та внутрішнього вигляду шапки очолював Ховрашкевич. До реорганізації тут було два відділи: вичинки і начинки. Тепер їх об'єднали в один, а ще пізніше перейменували на ондатроживознавство та ондатромертвознавство. Цей відділ у «Фіндіпоші» вважався основним, і ним безпосередньо керував заступник Стратона Стратоновича Арій Федорович Нещадим.

Георг Панчішка, або, як його тут називали, Масик, очолював відділ під назвою гаманцеємність шапки та габаритність голови клієнта. Тому кожного відвідувача він визначав за розміром голови.

— По розміру зустрічаємо, по розуму проводжаємо! — любив говорити Масик.

Відділом внутрішньої вичинки завідував Варфоломій Чадюк. Описові Варфоломій майже не піддавався. Ходив він тільки по прямій, а коли хотів повернути, то зупинявся, повертав увесь корпус і тоді йшов у потрібному напрямку. Ходив тихо, ніг не піднімав — і складалося враження, що він, ковзаючи по землі, постійно натирає підлогу. Мабуть, саме за цю тиху ходу фіндіпошівці охрестили його Тихолазом. Проходячи повз будь-які двері, Варфоломій неодмінно, мимо своєї волі, зупинявся. Вуха у нього несподівано видовжувалися і скидалися на світло-рожеві плафони, навпіл розрізані. Коли Чадюка й заставав хтось біля дверей, Варфоломій обпікав його таким холодним поглядом, що в того піднімалася шапка на голові. Тільки після цього повертав свій корпус на 45 чи 90 градусів і тихо повз далі. За сонячної погоди Варфоломій Чадюк скидався на чиюсь тінь. Кожний із фіндіпошівців дивився на нього з острахом і думав, що то його власна тінь, від якої втекти неможливо.

Намічався ще один відділ, якраз напроти кабінету по схрещуванню, — відділ ізоляції або відлучення. Цей відділ за задумом мав існувати для того, щоб у «Фіндіпоші» постійно велася дискусійна боротьба двох тенденцій, без яких жодна прогресивна наука існувати не може.

У того, хто вперше потрапляв до «Фіндіпошу» і розглядав його навіть оком відвідувача, в якого вкрали шапку, все одно складалося враження, що тут науковці справді збираються щось винайти, але що саме, поки що ніхто з них не знає. Вони хоч і не заперечували, щоб вразити світ великим відкриттям, але саме тоді, коли, здавалося, вже стояли на порозі цього, «Фіндіпош» несподівано потрапляв під чергову реорганізацію і змушений був починати щось нове спочатку. Мабуть, саме через те консервативний Ковбик кожного нововідкриття боявся, як шапка без нафталіну — молі. Єдине, що його тішило, — це те, що внаслідок численних перетворень «Фіндіпош» несподівано став автономним філіалом, але невідомо якого інституту.

У кожної людини є своя пристрасть. У Сідалковського їх було дві: дівчата і фрази. Дівчат він любив, як поет, особливо тих, які на даному етапі йому подобалися.

«Поетапна любов», — називав цей процес Сідалковсьський.

Що ж до фраз, то він без них просто не міг, як барабанщик без барабана. Правда, дівчата у нього цінувались дорожче, бо вимагали фінансових затрат. Фрази він теж дорого оцінював, але не в грошових одиницях, бо був переконаний, що вони даються йому безкоштовно.

Було в нього ще одне достоїнство: гарний почерк, але поки що він не знайшов йому гідного застосування, хіба тільки титул (величав себе в душі «людиною з гарним почерком, лицарем фраз та ідей»). Почерком він хизувався, наче багатством, яке йому дісталось у спадщину, ідеї він мав, хоч не міг поки що втілити їх у життя, а фразами так щедро сипав, ніби ті запаси були невичерпні. От і зараз, втративши всякі надії (навіть рожеві) на Тамару, він прорік:

— Щастя, як мода й молодість, — тимчасове. Постійним буває тільки електрострум. А тепер уперед: тільки смілим підкоряється Монблан!..

Він вийшов на привокзальну площу і зупинився: повз нього пробігло троє таких милих створінь, що лицар фрази, а згодом — й ідей, на якусь мить завмер.

— За трьома дівчатами, як і за трьома зайцями, водночас не гонись, — сказав він сам собі і оглянув майдан.

Перед його очима, як перед очима полководця (романтична уява Сідалковського припускала й таке), бігли, метушилися і мовчки штовхалися люди, даючи волю своїм емоціям, ліктям і словам. Кожний із них, здавалося, мав перед собою конкретну мету і пробивав собі дорогу, як міг. Одні зіскакували з трамваїв і, забувши про те, що голова дається тільки раз, мчали, як навіжені, до центрального входу у вокзал, не звертаючи ані найменшої уваги на зустрічний потік пасажирів, навіть на застережливі написи: «Ходу нема». Інші навпаки, наче десантники з підводних човнів, виринали з підземних тунелів і, розмахуючи портфелями й валізами, брали штурмом спустілі трамваї, тролейбуси і таксі, наче ті йшли у свій останній рейс.

У Сідалковського поки що не було ні валіз, ні конкретної мети. Тому він не кидався на міський транспорт з відчайдушністю людини, яка готова на все, і не благав водіїв підкинути його хоч до центру. Він мовчки стояв і думав, у якому ж напрямку зробити наступний крок у житті.

Попереду, недалеко від диспетчерської будки, наче наелектризований, метушився кучерявий юнак в окулярах з випуклими лінзами на кирпатому носі і, як пожежний брандмейстер перед початком тренувальної пожежі, захриплим голосом кричав:

— До машин! Товариші, до машин! Швидше до машин!

• Предыдущая
• 5/104
• Следующая