Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег - Страница 21

• Предыдущая
• 21/31
• Следующая

— Що будете пити? — запитала дружина одного з дипломатів.

— Усе, — посміхнувся капітан. — Усе, що наллєте…

Вона навіть розгубилася. Потім посміхнулася до нього і тихо мовила:

— Я не спеціалістка у цих питаннях. Сама нещодавно сюди приїхала. Замовляйте…

— Віскі з содовою, — сказав капітан.

— Одну хвилинку, — вона подала віскі.

Він налив. Потім содову. Тоді взяв кілька шматочків льоду. Кинув у брунатну рідину. Пахло мускатним горіхом і ще чимось незнайомим, невловимим…

Увечері капітан і Дем’ян Демчук оселились у приватному готелі. Тут же, на Манхеттені. Готель належав, як висловився Дем’ян, до розряду найпростіших, і ці слова «до розряду» викликали у капітана дивні асоціації. Він навіть посміхнувся. Уважний Дем’ян Демчук, високий на зріст, але добре збитий брюнет з чорними, аж занадто, очима і довірливим, відкритим поглядом, помітивши посмішку, запитав:

— Щось не так, капітане?

— Все так… От тільки готель… Ну, коли ви сказали «до розряду», я мало не закінчив фразу по-своєму.

— Я розумію. До розряду парнокопитних?

— Щось приблизне…

— Не сумуйте, пане капітане. От станемо багатою державою, багатими людьми і, повірте мені, житимемо в «Хілтоні». А поки що… А поки що нам і «Блакитні ночі» на Манхеттені — розкіш. Приготувати каву?

— Якщо вам не важко, я випив би чаю…

— З лимоном? Без? Міцний, середній, світлий?

— Гарячий!

— Це вже обов’язково…

— Я все хотів запитати вас, пане Демчук…

— Так, я вас уважно слухаю, — Демчук вистрілював словами, як з пістолета. Капітану Дублю навіть здавалося, що він бачить у голубому повітрі кімнати кожне його слово, що вилітає з круглого, як дуло, рота.

— Як ви познайомилися з Палагнюком?

— Миколою Мазуром? Ми з ним земляки. Він на лікуванні тоді перебував. У Кабулі. А я в профспілках. Ми провідували наших. Інколи й чергували в палатах. З автоматами в руках. Кожний по дві години.

— Який він із себе? Що ви можете про нього сказати?

— Чесний хлопець. Чесний і сміливий. Це йому шкодило.

— Чому?

— Говорив, що думав. Казав: не потрібна нам ця війна… Протестував. Не викручувався, як інші. Не симулював. А погубив його язик. Нестриманість. Ви знаєте, що таке профспілки в Афганістані?

— Здогадуюсь.

— Так. Це все працівники кадебе.

— Ви теж працівник?

— Так. Колишній. Позаштатний. Інакше за кордон не брали. Я закінчив юридичний. Вдень працював, ночами чергував. У готелях «Інтуриста».

— Доносили?

— Доносив, капітане. Всі тоді доносили. На Мазура не доніс. Любив я його. Просто попередив. Ляпатимеш язиком — одне з двох: не вб’ють моджахеди — наші вб’ють… Убили його наші… Так говорили. Смерть загадкова. Виписали з госпіталю і одразу в «секрет». З лейтенантом Бордонісом. Альберт, здається. Темний тип із Одеси… На цигана схожий… Писався українцем. Цей Бордоніс Миколу й пришив. Дуже вже вислужувався. Хотілось йому Київ завоювати. Ну і, ще так говорили, Галю.

— А хто така Галя?

— Наречена Мазура. Він постійно носив її фото біля серця. У госпіталі карточка стояла на тумбочці… Все милувався нею… Милувався і Бордоніс. Цинічно казав: «Уб’ють тебе, Колю… Я на Галі женюсь». Микола відповідав: «Не уб’ють! Я в Бога вірую! В маму! Мене не можуть убити…» «Тут уже не одного віруючого моджахеди поклали». «А мене не вб’ють! Я відчуваю». «Що, перетягнеш кордон?!» «Ні, — казав Микола. — І кордон не перетягуватиму. От вірю, і все. Чого пристав?» І вбили. Капітан Марченко вбив. Ну, не він власноручно. Убив таки Бордоніс. Але Марченко наказав… Вони не одного нашого поклали. За язики… Все вислужувались і вислужились… Марченко став майором. Лейтенант Бордоніс — старшим. Перший того ж року у Нью-Йорк поїхав. Другий у Київ… Далі я їхньої долі не знаю… Мене перекинули до Монголії. Потім в Анголу… Заробив на дві автомашини. На дружину купив «шестірку». На себе — ГАЗ-2410. Маю квартиру. Дачу. І одного сина… Ось і вся біографія. У давніх знайомих попросився в Німеччину. Незабаром узяли.

— Також із «профспілок»?

— З «профспілок»… Я, як юрист… Ну, у мене тільки диплом юриста… А так…

— Зрозуміло… Ви б Мазура зараз упізнали?

— А чого ж… Скільки б це йому зараз стукнуло… Двадцять вісім. Десь так. Загинув він улітку 84-го. У вісімдесят п’ятому я вже в Улан-Баторі жив… Ну, звичайно…

— І ви більше про Мазура нічого не чули?

— Чув… Але я в те не вірю…

— Що ж ви чули?

— Я ж ще й у Нью-Йорку жив. Ну, не жив, а приїжджав на три місяці. У складі делегації від УРСР на сорок першу сесію Генеральної Асамблеї… Нам не дозволяли тоді ще по Нью-Йорку самим прогулюватися. Ну, а я порушив… Пішов сам і водієві не сказав, яким маршрутом. Якщо чесно, то закохався. З Коста-Рики делегатку примітив. Нам забороняли знайомитися. Ну, тільки на дипприйомах. Я просто захотів побачити її. І пішов слідом. Ну, як ходять за дівчиною… Знайшов би її — одружився б ще тоді. А так… Ну, як метеорит у небі. Пролетіла. Спалахнула зіркою… І залишила в серці слід… На все життя. Дивні ми люди. От я й пішов за нею. По набережній Іст-Рівер. І десь на повороті, здається, 54 стріт, мені зустрівся Мазур-Палагнюк… Можете уявити мій стан! Я аж оторопів. Він ще й глянув на мене. Я відвернувся. Боявся втратити костариканку. Зайшов в аптеку. Взяв кави. Глянув крізь скляні двері… А на тому місці, де стояв Мазур-Палагнюк, дивлюсь — чорний пес на задніх лапах сидить. Я навіть очі протер. Галюцинація! Нікому про цей випадок не розповідав. Соромився. Оце ви перший, капітане. Треба ж таке. Воскреслий із мертвих!

— А про Палагнюка чули?

— Чув і про Палагнюка. Ніби виступав він перед будинком ООН. Разом з афганцем, його прибрали. Наші ж таки. Одні кажуть, водій заступника міністра. Теперішнього. Він тоді був завідуючим і членом колегії. Інші — майор Марченко. Десь у Рівердейлі. На площі Щаранського, здається. Був такий російський чи єврейський дисидент. Американці моду взяли по-нашому площі і вулиці називати. Іменами радянських політв’язнів.

Чай охолов. Капітан підняв для чогось кружальце лимона, роздумуючи, їсти його чи взяти шматок шоколаду.

— Налити гарячого?

— Будь ласка, і трохи заварки…

Демчук підвівся.

— Ви що, й не підігріваєте…

— А тут цілодобово гаряча середня конфорка. В Америці час — це гроші.

— Може спробуємо?

— Що саме?!

— Піти в гості. Ще тільки восьма година вечора! Не заперечуєте?

— Ніскільки. І до кого, якщо не секрет?

— До вашого земляка. Киянина.

— Це ж якого?

— Дмитра Палагнюка!

Демчук ледь не випустив склянки з гарячим чаєм на підлогу.

— Ви жартуєте, капітане?

— У міліції не жартують, пане Демчук!

— Отже, це правда… Воістину воскреслий із мертвих!

Коли ж вони приїхали за вказаною адресою, швейцар відчинив їм дверцята автомобіля, пропустив у хол і тільки там запитав:

— Ви у яку квартиру, панове?

Демчук назвав. Швейцар пильно глянув на нього і повідомив:

— Пан Палагнюк учора виїхав звідси назавжди!

Дмитро Палагнюк їхав разом з ними на таксі. Манхеттен він знав, як свої п’ять кульових ран на тілі. Чотири від автомата Калашникова і одна від пістолета Макарова. На довгу незабутню згадку, їхали в Даун-Таун. У цей брудний торговий центр барахолок, кишенькових злодіїв і кубел.

— Житимеш тут. Але, як кажуть у нас в Одесі, не висовуйся… Сидітимеш тишком-нишком, як мишка. Під віником. А листа від мамочки завтра привеземо… Знав би ти, хто його тобі везе — ручки цілував би, — розпатякував Кульгавий.

Дмитро мовчав. Байдужим поглядом дивився на вулицю, перехожих, йому нічого не потрібно було запам’ятовувати. Він неодноразово купував тут різні дешеві товари, коли жив на рівні колишніх радянських дипломатів, які скуповувались тут задурно. У своїх колишніх громадян.

Кімнатка, в яку його поселили, розташувалась на першому поверсі. З двома заґратованими вікнами. Одне в двір із закинутим басейном, в якому замість води валялось неприбране торішнє листя, а друге виходило на скверик.

• Предыдущая
• 21/31
• Следующая