Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 43
- Предыдущая
- 43/50
- Следующая
Полісмен із нотатником у руках нарешті звернув на нас із Петриком увагу.
- Прошу вас назватися,- мовив він суворо й почав записувати відповіді на жовтому розлініяному папері.
Я ледь ворушила язиком від утоми й зазнаного стресу. Весь час перескакувала на рідну мову, бо бракувало англійських слів. Я не могла зібрати думок докупи: кортіло оповісти всю історію від самого початку, тільки ж де починалася ця неймовірна пригода? І чи закінчилася вона? Адже я й досі не знаю імені невідомої української поетки, адже й досі Лео Дан не зізнався, чи був він насправді зрадником і для чого тримав Ожавашко заручницею.
Полісмен опитував Петрика, і я на мить втратила зв’язок із реальністю. Надворі вже цілком посутеніло. Довкруж нас у ліхтарному світлі сіріли кучугури снігу, чорніли дерева, виблискувало гостроносе каное місяця.
Я поїжилася від холоду - і раптом погляд мій упав на рудого звіра, який, звівши писок до місяця, самозречено завивав. Я роззирнулася - здавалося, ніхто, крім мене, не чув натхненного виття.
Я тихенько посвистала. Рудий звір обернув до мене чорний ніс. Хіба могла я не впізнати свого давнього знайомого - пустуна-койота?
«Привіт»,- мовила я.
«Привіт,- відказав койот.- Упоралася з загадкою?»
«Майже. Поліція дуже вчасно нагодилася - було б нам із Петриком без неї непереливки. До речі,- сяйнула мені нагла думка,- а хто повідомив поліцію?»
Койот тяжко зітхнув і відвернув писок. У хитрому чорному оці зблиснула іскорка.
«Хіба ж міг я,- усміхнувся койот, від чого чорна стрічечка його рота закрутилася на кінчиках догори,- лишити тебе напризволяще? Ярчик мені б цього не подарував».
Із темряви виступив блакитний кіт - я тільки охнула. Ми ж мешкаємо на тому кінці Буремної Затоки - як він тут опинився?
«Ярку! - вигукнула я.- Та як ти!…»
«Ну-ну, не свари його,- підняв лапу койот.- Краще скажи мені: до якого місця ти встигла докопатись у своєму розслідуванні?»
«Лео Дан,- почала я,- це Леонід Дунін. Із роду Дуніних-Борковських, який дав Україні видатного козацького полковника. Під час війни Дунін входив у підпільну боївку, але зрадив побратимів…»
«Це все лежить на поверхні,- хитнув головою койот, і його вушка смішно стрибнули.- Я розповім тобі історію однієї зради - і тоді ти збагнеш, що ніколи не можна робити поквапливих висновків. Уяви собі: раннє спекотне літо. На суничних кущиках саме почали наливатися червоним ягоди…»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
РІК 1949
Перелесник вдихнув п’янкий літній запах. На суничних кущиках саме починали наливатися червоним ягоди. Пташка тьохкала зовсім поряд, але Перелесник, міський мешканець з діда-прадіда, не розрізняв лісових мешканців, тільки часом, забачивши пістряву пташку з синіми крильцями й довгастим хвостом, застигав зачаровано, не в змозі відвести від такої краси погляду.
Ця зима була такою тяжкою, як ще жодна зима з тих, що він перебув по криївках. Чи не щотижня долинали страшні звістки про «всипаний» бункер, чергову облаву, зради під тортурами, провокації, масові арешти й вивезення людей. Іноді Перелесникові нестерпно кортіло вилізти з бункера, прокрастися до найближчого села, нагло налетіти на МҐБ, постріляти стількох, скількох зможе,- і нарешті закінчити це нестерпне буття. Щоб не бачити, не чути, не прокручувати щодня й щохвилини в голові те саме. Він іще ніколи не почувався таким безсилим і непотрібним.
Але навесні блокади зняли, тільки час до часу наскакували з облавами війська МҐБ, арештовували, хто трапить під руку. Навесні провідник Сокіл наказав виходити з села в ліс. У лісі Перелесникові зробилося навіть легше на душі - розсіялася вічна тривога, що через нього постійно висять на волосині чужі, цивільні і, по суті, не причетні до цієї затяжної війни люди. Ночами провідник ходив до села, тримав зв’язок і добував харчі. Вони ж із Буревісником навпереміну вили з нудьги до вовків, які озивалися до них із лісових нетрів.
Здавалося, Перелесник і забув, що провідник Сокіл був колись хлопчиком-горобчиком Левком Данильцем, безнадійно закоханим в Оксану Байду, старшу Орисину сестру. Сокіл змінився до невпізнанності: з того самого дня, коли сестри Байди зникли безвісти, в погляді його з’явилася холодна відстороненість і незворушна рішучість. Він тепер виконував завдання, на які не зважувався ніхто, і щоразу повертався живим. Так наче постановив собі будь-що вижити. Або так наче він уже вмер - і вдруге не вмирати.
Перелесник забув, що й Буревісник колись був звичайним собі студентом Ромком Шолуденком із вічно запаленими, червоними від ненастанного читання очима. Буревісник зробився мовчазним і наполоханим, здригався на кожен несподіваний звук і, що найгірше, анічогісінько не читав. Навіть Сокіл не міг його ні вмовити, ні змусити передрукувати якусь відозву - Роман робився кам’яним і, ввижалося, нічого просто не чув довкола себе.
Перелесник, здавалось, забув і своє власне ім’я Леонід, за яке при народженні побилися не на життя, а на смерть його мама з татом, котрим на той час заледве минуло по вісімнадцять років: мама хотіла синочка Олександра, а батько, нащадок бічної якоїсь гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських, неодмінно бажав наректи сина на честь знаменитого прадіда Василем. Зі злості назвали ні нашим, ні вашим - Льончиком. І так він змалечку незлюбив це ім’я, що волів би до кінця життя зоставатися Перелесником.
До кінця життя… Судячи з того, що коїлося наокруж, зовсім близько не те що кінець життя, а й кінець світу.
На початку літа, разом зі страшною спекою, прийшов повітовий СБ, вусань-львів’янин. Сказав, що більше не має зв’язку, що треба пробиратися на Станіславівщину. Сокіл довго сидів мовчки, а ввечері прокрався у село. Повернувся під ранок, проспав чотири години як убитий, а по сніданку промовив:
- Будемо вибиратися за кордон.
- Ти ж не знаєш Карпат! - вигукнув Перелесник вражено. Роман-Буревісник відмовчувався.
- Ми й цих лісів не знали,- спокійно відказав Левко-Сокіл.- Якби десять років тому тобі показали твоє теперішнє життя, ти би повірив, що здатен змінитись аж так? Ти би повірив, що межі людському терпінню немає, і скільки б не гнула нас доля…
- Бог,- глухо кинув Буревісник. Льончик здригнувся на таке блюзнірство, але Сокіл спокійно продовжив:
- …ми гнутимемося нижче й нижче, і терпітимемо, і пристосовуватимемось, і боротимемося за кожну хвилину життя. Але зрештою навіть верба ламається…
Перелесникові рвалося з язика: чого це раптом ми маємо зламатися? Адже навіть під тортурами ламаються далеко не всі! Та Сокіл мовби прочитав його думки:
- Не варто спокушати долю й перевіряти себе на міцність. По той бік кордону люди теж не сидять склавши руки. Так, то зовсім інші методи боротьби, і хтозна, які з них дієвіші…
Мельниківці отримали наказ вийти з Краю ще напередодні війни. Бандерівці залишалися для збройного опору окупантам. Перелесникові, недоученому студентові-киянинові й колишньому комсомольцеві, не збагнути ніколи внутрішніх суперечностей двох крил ОУН, не варто й замислюватися, бо тоді миттю зринає в пам’яті примовка про трьох українців, поміж яких два гетьмани, і байдуже стає не те до боротьби, а й до життя.
- Не варто спокушати долю…- буркнув Шолуденко-Буревісник.- А переходити кордон у сьогоднішніх умовах - не означає спокушати? Дуже, дуже цікаво. Уже пробивалися Залізний і Вірмен за кордон - і де вони зараз? Мовчиш? Правильно, на небі вони… або в пеклі, не знаю… І ми там будемо.
- Чорт,- вилаявся Сокіл,- Ромку, я тебе останнім часом не впізнаю. Що тобі зробилося? Тебе мов хтось зурочив!
Перелеснику раптом прилила кров до обличчя: а він якраз знає, коли саме Романа зурочили! Тоді, коли зникли сестри Байди! Ромко ходив сам не свій, наче його підмінили. Перелесник був подумав тоді, що Роман так непокоїться через старшу з сестер Байд - ще один таємний залицяльник «звабниці Оксани, крижаної панни», як колись про неї склав експромт один знаний київський поет-неокласик.
- Предыдущая
- 43/50
- Следующая
