Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 13
- Предыдущая
- 13/50
- Следующая
Петрик поманив мене, і ми обійшли хату із правого боку, лишаючи чіткі відбитки ніг на свіжому снігу. Гараж, який врізався в праву стіну будинку, крім автоматичних ролетів, мав іще збоку двері, які Петрик із надією посмикав. Звісна річ, вони були замкнені.
Ми пройшли ще кілька метрів і опинились у дворі. Доріжка, що нею ми простували, впиралась у невеличку підсобну будівлю. Петрик підійшов і покрутив ручку. Теж замкнено.
- Якщо зламаємо замок у цей сарай,- пошепки мовив Петрик,- це ж не так страшно, як ламати замок на парадному вході в хату?
Поважний професор Аніт дістав складаний ножик, вивільнив лезо й застромив його у замкову шпарину на круглій ручці. Мене завжди приголомшували замки на хатах Буремної Затоки: у нас такий хирлявий запор поставлять хіба на туалет… Петрик обережно повернув лезо і штовхнув двері. Вони знехотя піддались, і зловмисник прослизнув усередину.
Він засвітив ліхтарик, жмуток світла затанцював по стінах. Над одвірком, на симпатичному гачку, висів одинокий ключик. Петрик потягнувся до гачка.
- Як ми й очікували,- промуркотів він.
- Господарі теж вважали,- прошепотіла я зачудовано,- якщо загублять ключі, краще зламати сарай, ніж хату? Добре, хоч під килимком на порозі ключі не лишають…
- Чому не лишають? - образився Петрик за своїх співвітчизників.- Батьки все моє дитинство під килимком ховали ключ для мене, аж поки до нас не вломились злодії та не вкрали телевізор і новеньку валізу - більше красти було нічого.
Петрик причинив по собі двері, повернувся до гаража й відімкнув замок. Пахло всередині неймовірно гидко.
- Що це за сморід? - не втерпіла я.- Тут не розкладається ще один труп?
Мій супутник зупинився у кутку біля сходів, що вели до хати, і зазирнув у сміттєвий бак. Коли він зняв покришку, сморід ошелешив мене.
- Повнісінький,- повідомив Петрик.- Скільки він уже тут стоїть отак? Місяць? Якби не зима, сусіди б уже самі зламали двері, не витримавши сопуха.
Професор Аніт піднявся по сходах і тим самим ключем відімкнув бічні двері до будинку.
- Як ти це зробив? Хіба ключ пасує до всіх замків?
Петрик здивовано озирнувся.
- Звісно, пасує. А як інакше? Не тягатимеш же десяток ключів у кишені!
- На всіх дверях - однакові замки? - уточнила я.
- Так.
У Буремній Затоці мешкають справді довірливі люди, які не бояться злодіїв! Не уявляю, що б подумали вони про моє психічне здоров’я, якби дізналися, що вдома, в Україні, моя квартира має подвійні двері (зовнішні - залізні), й обладнані вони чотирма різними запорами…
Шоколадний будиночок мав дві спальні, один санвузол і вітальню, яка водночас правила за кухню і їдальню. Петрик у темряві пройшовся кімнатами, навпомацки поопускав усі жалюзі, тоді зважився запалити світло у коридорчику біля дверей, крізь які ми сюди потрапили.
Оселя мала занедбаний вигляд, і не тільки тому, що вже місяць сюди не з’являвся господар і все поприпадало порохами. Старі меблі дихали на ладан, замість книжкової шафи - відкриті полиці з неструганих дощок, залізні ліжка пережили, мабуть, не одне покоління мешканців будинку, дерев’яні шафки в кухні родом із п’ятдесятих років, і хіба санвузол обладнаний сучасною душовою кабіною і новеньким унітазом.
Петрик зазирнув ув одну зі спалень, посвітив ліхтариком. Ця кімната, вочевидь, давно не мала пожильця.
У другій спальні було веселіше - трохи накидано книжок на письмовому столі, у комоді - чоловіча білизна, у вбудованій шафі на вішаках чекають господаря піджаки, светри і сорочки. Тільки господар уже не прийде…
Поки мій супутник перевіряв уміст шухлядок письмового столу, я увімкнула настільну лампу - й побачила газету, складену так, що одна замітка впадала в око. Кричущий заголовок через усю сторінку - «СПРАВУ ІВАНА «ГРІЗНОГО» ДЕМ’ЯНЮКА ПОНОВЛЕНО». Я пробігла очима кілька перших рядків, тоді вчиталася.
«Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігрував до США з Європи у 1951 р. і працював механіком на заводі «Форд» в Огайо. Батько трьох дітей, одружений із жінкою, що з нею познайомився в таборі для переміщених осіб. У 1958 р. отримав громадянство США. У серпні 1977 р. Міністерство юстиції США подало до суду заяву про відмову Дем’янюку в американському громадянстві, оскільки з’явилися свідчення, що він служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці і збрехав, подаючи документи на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав вимогу про екстрадицію Дем’янюка, і в лютому 1986 р. його депортували до Ізраїлю, де він постав перед судом.
Джону Дем’янюку висунули обвинувачення, що у 1942 році він, колишній солдат червоної армії, зголосився співпрацювати з нацистською Німеччиною та служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці, де обслуговував газові камери й отримав прізвисько Іван Грізний. Звинувачення висунули на підставі посвідчення з його тогочасною світлиною та справжніми підписами вищих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд засудив Дем’янюка до страти через повішення.
Захист подав апеляцію, і в серпні 1993 р. Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем’янюка, оскільки вважав, що посвідчення могло бути сфальшованим радянською владою для дискредитації Дем’янюка, тобто існує достатньо підстав для сумнівів у провині підсудного. Дем’янюка випустили з-під варти, і він повернувся до США. У лютому 1998 р. Федеральний окружний суд постановив відновити його громадянство.
Однак уже в травні 1999 р. Міністерство юстиції знову подало позов проти Дем’янюка. На цей раз його звинуватили в тому, що він служив у таборах смерті Собібур і Майданек у Польщі, а також у таборі Флоссенбург у Німеччині. Дем’янюк постав перед судом у 2001 р., і вже в лютому 2002 р. суд постановив, що Дем’янюк не надав достатньо доказів своєї невинуватості. Провадження у справі Дем’янюка ведеться далі».
Що це нам дає? Хтозна. Щось ця інформація зовсім не в’яжеться до зниклої червоношкірої дівчини… Відклавши газету, я погортала кілька книжок. «Філософія автохтонів. Підручник»,- так називалася одна з них. В іншої на титулі значилося: «Легенди койота». Ще одна книжка - «Племена аборигенів і кордони їхнього природного розселення».
- Глянь,- я потягла Петрика за рукав,- глянь, які книжки! На якому факультеті вчився Роман Данилець?
- Спершу втупив у магістратуру на політологію, потім перевівся на філософію автохтонів…
Знов мене насторожила Петрикова неймовірна обізнаність, але зараз я не мала часу довго над цим міркувати. Поряд із книжкою «Земельні угоди. 1808-1867» лежав стос чистого паперу для нотаток. Я спрямувала на нього світло настільної лампи, тоді нахилилася ближче. Мені привиділося, що на верхньому аркуші проступили сліди від запису, що робився на попередній сторінці.
Покрутивши аркуш і так і сяк, я нарешті роздивилася нечіткі літери - «Л. Д.»?… Написано було не латинкою, а кирилицею. Тобто писав Роман Данилець.
- Що там у тебе? - потягнувся Петрик до аркуша.
- Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.
Петрик довго розглядав аркуш.
- Знаки питання - аж три штуки. І якісь літери…
- Давай сюди,- я відібрала у нього знахідку.- Оця літера - ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?
- Нічого цікавого.
- Тоді забираймося, доки нас не застукали.
Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».
- Слухай,- я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,- можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.
Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.
Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни - коли ще їм знадобиться городній реманент!
- Предыдущая
- 13/50
- Следующая
