Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 6
- Предыдущая
- 6/46
- Следующая
Несвідомим рухом я метнула руку в сумку, намагаючись зарити іграшковий пістолет якомога глибше.
Черговий відреагував миттєво:
— Не рухатись!
Я застигла з розтуленим ротом, так і не встигнувши йому нічого пояснити. Жестом черговий показав мені, щоб подала йому сумку. Але я затялася: наче й підштовхуючи сумку до нього, в той самий час міцно вчепилась у ремінець.
Черговий ступив до мене крок і суворо смикнув сумку. Я трималася. Черговий по-батьківському насварився на мене пальцем, і від такого сюрпризу пальці мої розчепірилися. Сумка опинилась у суворого міліціянта.
Він розстебнув змійку й зазирнув усередину. Побачив там те, що його, очевидячки, не збадьорило, й обережно просунув руку вглиб, видобуваючи пістолет. У паніці спостерігала я, як сіпнулася його рука, не відчувши очікуваної ваги зброї.
На виду у міліціянта було написано, що він почуває себе повним ідіотом. І що винна у цьому, безперечно, я.
— Вибачте, — пробелькотіла я, — у подарунок купила… Нічого такого…
Черговий покрутив пальцем біля скроні і віддав мені пістолет.
У таке дурнувате становище мені ще не доводилося потрапляти. Ото як у сні часом буває: ідеш на відповідальну зустріч — і раптом розумієш, що спідницю лишила вдома. Добре, коли трапляється таке у сні, а я особисто знаю людину, котра в інститут на іспит примудрилася прийти без спідниці…
Руки в мене трусилися. Пістолет ніяк не пролазив ув отвір сумки, наче він просто на очах розпухнув і роздувся. Я його повертала і так, і йнак, а цівка все одно нахабно стирчала з розстебнутої змійки. І тоді я зробила відчайдушну спробу просто втиснути його, глибоко в душі леліючи надію, що він якось сам по собі зникне з моїх очей. Тицьнула рукою в пластмасове одоробало, яке зганьбило мене сьогодні перед офіційною особою при виконанні, — й воно вистрелило струменем води просто в очі черговому.
Хапнувши перепустку, я, не озираючись, притьмом рвонула на другий поверх. Якщо черговий за мною поженеться, я відстрілюватимуся!..
…Хлопчина-слідчий сьогодні був при однострою, тож виструнчився, видовжився ще більше і вигляд мав урочистий. Тільки великі ноги й руки, які стирчали з халяв і рукавів мундиру, псували картину, і щойно я побачила суворого міліціянта за столом, як мимоволі усміхнулася. Хлопчина не відповів мені усмішкою.
— Я вас слухаю, — почала я першою, бо мені тепер в усьому верзлася каверза.
— Та ви не хвилюйтеся, — одразу знітився слідчий, — просто вигулькнула одна несподівана деталь. Чи ніколи вам, — він перегорнув світлину, яка лежала перед ним на столі, і підсунув її мені, — не доводилося бачити цю річ?
На світлині упівоберта сиділа жінка. Спиною вона спиралася на бильце відкритої веранди — певно, кав’ярні чи ресторану, а вдалині сірою осінньою водою розлилося озеро. На жінці — білий берет набакир і біла ж куртка. Лице затемнене. Руку вона ліктем зіперла на столик, пальці уп’яла в скроню. Рукав куртки сповз, і з-під нього визирнув браслет. Я довго придивлялася, стараючись зрозуміти, що бачу. Срібний браслет змієм обкручувався довкола зап’ястя, змій тримав у зубах власний хвіст.
Культова тварина. Втілення нижнього світу у багатьох давніх міфологіях. Талісман царської влади фараонів над землею і небом. Символ родючості. Знак мудрості. Винуватець людського гріхопадіння. Утвердження ідеї, що в світі все, зрештою, повертається до власних витоків…
— Ні, — похитала я головою, — вперше бачу такий браслет. Хоча, здається, я десь читала про подібну цяцьку. Хіба це не розповсюджена емблема — змія, що кусає себе за хвіст?
— Не про це мова, — скривився слідчий. — Вам треба тільки відповісти, чи ви не бачили колись, на комусь саме цей — не подібний — браслет.
— Ні. Точно ні.
— Шкода.
— Мабуть, — легко погодилася я. — А що з ним пов’язано?
— Та, власне, нічого особливого, — знехотя пояснив слідчий. — Просто ми переглядали речі в квартирі загиблої Сокальської…
— Робили трус, — послужливо підказала я.
— Шукали зачіпки, — з притиском парирував слідчий, — і знайшли цілий альбом фотографій. Майже на всіх картках останніх трьох років убита має на руці срібний браслет. Але в помешканні його не знайшли. Розумієте?
Розуміла я, чесно кажучи, мало. Приводом для вбивства простенький срібний браслет стати не міг.
Хіба що він — музейний раритет роботи знаменитого майстра?
На столі задзвонив телефон, і слідчий на хвильку відволікся. Коротко відповідаючи невидимому співрозмовнику, він то кивав, то хитав головою, допомагаючи собі, а руки його в цей час робили свою справу: вони вже розгорнули течку, що лежала на столі, дістали звідки розлініяний аркуш паперу й почали щось шкрябати на ньому. Один раз слідчий звірився з моїм паспортом, із чого я зробила висновок, що він, аби не гаяти часу, вже заповнює протокол допиту. Вигляд слідчий мав зосереджений і роздратований, бо на тому кінці дроту йому, певне, сповіщали не надто добрі новини. Нарешті він сухо попрощався зі співрозмовником і обернувся до мене.
— А… — почала я, та слідчий випередив питання.
— Ми показували фото браслета фахівцям. Усі одностайно запевнили, що він, імовірно, початку вісімнадцятого сторіччя, але поза тим більшої історичної цінності не має… Але ж він зник? — зовсім по-хлопчачому знизав раменами мій візаві, мов очікуючи поради. — І це на правду наша єдина надія розкрутити справу.
— На жаль, — похитала я головою, — навряд чи вам допоможу. Ні браслета не бачила, ні в ювелірній справі не спец.
Слідчий відібрав у мене світлину й довго її розглядав, повертаючи то за годинниковою стрілкою, то проти. Йому, мабуть, уперше потрапила подібна справа. Це не п’яна різанина, це цікавинка, майже як у романі. От тільки сам факт убивства відтручує — коли стикаєшся з ним у реальному житті…
— На цьому знімку змію найкраще видно, — пояснив слідчий. — Хоча, коли я передивлявся альбом, у мене закралася підозра, що загибла навмисне виставляла браслет напоказ. То рукав підтягне, то голову підіпре долонею, і все лівою, то бокал тримає лівою рукою, і зап’ястя поверне так, щоб змію краще видно було. Ніби вона прикрасу щойно отримала в подарунок, і хизується, і натішитися не може… Я вже всіх її знайомих опитав, і ніхто не може згадати, в який момент і звідки цей браслет узявся.
Коли б знала тоді, яку роль відіграє срібна змійка в моєму житті, хтозна, як би я повелася. Та хіба ми вміємо відчитати магічні знаки долі? Замість того, щоб тікати просто зараз подалі від чаклунського браслета, я легковажно марила собі, як чудово пасувало б срібло до мого власного тонкого зап’ястя, і як легенько відсмикувала б я рукав светра, щоб покрасуватися срібною гадиною, котра от-от заковтне свій хвіст.
Хлопчина-слідчий тяжко зітхнув і відпустив мене.
Повз чергового я просто пролетіла. Перепустку пхнула йому, не підводячи очей, а сумку так міцно притисла до боку, що навіть якби всі працівники відділку спільними зусиллями намірилися видерти її з моїх рук, могли хіба що пошматувати на клапті, бо цілою я б її не відступила.
Отак із опущеною головою, розштовхуючи людей, я плигонула до дверей, не розрахувала, що вони відчиняються не назовні, а до мене, й лобом врубалась у старе лаковане дерево. Господи, забери мене звідси просто зараз, хай я западусь під землю або випаруюся!
Хтось підтримав мене за лікоть і обережно, як велике цабе, вивів надвір. Я намацала в сумці триклятущий пістолет, готова позбутися його просто зараз, викинути на смітник, проте тільки-но уявила, як дістаю його тут-таки на зупинці тролейбуса, на очах у заціпенілих людей, — і дрож прошив мене. Ні, ще раз так осоромитися — крий Боже!
Поплескуючи сумку по круглому боці, я начепила безтурботний вираз на обличчя, хіба що не засвистала якої-небудь веселенької мелодії, і рушила до метро. Думала про срібну змійку і про незнайомку, ще й досі не поховану, і серце мені дивно стискалось од відчуття несправедливості, нереальності того, що відбулося.
І тоді мені наверзлося, що знову на протилежному боці вулиці хтось зачаївся за рогом скляної будки «Преса» й пасе мене очима. Кілька разів я спідлоба глипнула туди, проте нікого не уздріла. Нахабно обернулась і довго розглядала людей. Усі були перейняті власними справами й не звертали на мене жодної уваги. Я посунула далі, тільки лишилося тривожне відчуття десь у нутрі й тримало тіло в напрузі, доки я їхала в метро, доки задивлялася на прикрашені різнобарвними гірляндами вітрини, доки розглядала новорічні листівки: от іще б таку придбала, а цю, а ота ж яка кумедна!.. — тільки я вже всіх привітала…
- Предыдущая
- 6/46
- Следующая
