Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 20

• Предыдущая
• 20/46
• Следующая

Потім Ліна потягнула мене на вокзал. У якійсь кімнаті, де кільцями звивалися нескінченні черги, ми напрочуд швидко домовилися, що завтра зможемо здати гріб із тілом і що я теж поїду тим самим потягом. Лишалося тільки замовити труну. Це було найлегше завдання: були б гроші. А гроші були — отримала нарешті гонорар за переклад. Цікаво тільки, хто зустріне мене у Старому Дворі, де я збираюся ховати Кароліну Семенівну Сокальську, новоспечену свою кузину?

Але й це питання вирішилося легко. Моя тітка, що у Старому Дворі проживала, сама колись везла чоловіка в труні з Росії, з заробітків. Хоч як страшно було їй проходити вдруге через те ж дійство, я не мала іншого виходу — вимушена до неї звернутися. Вона пообіцяла, що зі священиком і на цвинтарі буде домовлено, тож я тільки маю забрати труну з поїзда й довезти до міста. Катафалк вона замовить, він чекатиме мене на двірці.[6]

Увечері, коли ми з Ліною напивалися гарячим чаєм з ложкою горілки — щоб відігнати непередбачену застуду, я подумки була вже далеко — на зимовому цвинтарі, уявляючи, як ми відчинимо старовинний гробівець. Чому Кароліна Сокальська доручила це зробити саме мені? І чим зможу я віддячити їй за негадано отриманий спадок — хай він і коштував мені клопотів і нервів, таж людина безкорисливо віддала мені єдине те, що мала… За які заслуги?

Засніжений цвинтар зустрічав жалобну процесію. Зо два десятки людей зібралося провести Кароліну Семенівну Сокальську, і хоча ніхто з присутніх не був із нею особисто знайомий, ланці кревної спорідненості є міцнішими за будь-які умовності близького знайомства.

Попереду труни несли хрест. Гріб уже запечатали в церкві, тож тепер я в уяві відновлювала риси обличчя, котре покоїлося на білій пласкій подушці твердого й тісного ліжка, в якому Кароліні Сокальській належить тепер спати до Судного страшного дня. У труні покійниця була зовсім не такою, як на міліційній світлині. Припухлість зникла, а натомість обличчя загострилось і потемніло. Під очима залягли чорні кола, які не зміг приховати навіть тональний крем. Руки застигли, як у воскової ляльки, і ноги в білих черевичках також видавалися маленькими, ляльковими.

Під суворим оком священика двоє дядьків підійшли до гробівця. Ніхто не здогадався відчинити його заздалегідь, і тепер траурна процесія невпевнено зупинилася на стежці, одним кінцем своїм упершись у пагорб, де тіснилися могили, а другим іще чіпляючись за привалену снігом капличку. Я йшла одразу позаду гробу, тож опинилася біля усипальні однією з перших.

Мені пригадалися останні мої відвідини цього цвинтаря. Тоді було спекотне літо, тепер же серце студила морозяна зима. Тоді почуття мої були ностальгійні, романтичні — зараз же я почувалася розгубленою, не в своїй тарілці. Кароліні Сокальській вдалося по-справжньому збити мене з пантелику.

Як і минулого разу, зі щілини між плитами стирчав іржавий цвях. Двоє дядьків здогадалися миттєво, як використати його у власних цілях: один підважив плиту знизу ломом, а другий смикнув за цвях і — о диво! — граніт легко зрушив із місця. В той момент привиділося мені, що й без лому плита так само м’яко би поїхала, бо хтось навмисно лишив цвях — полегшити в майбутньому роботу.

Щоб проникнути в гробівець, треба було низько схиляти голову: плита вивищувалася заледве на дві третини людського зросту. Один із дядьків зігнувся й протиснувся всередину. Гукнув, щоб йому передали світло. Хтось заздалегідь подбав про ліхтарик, і вже дядько зсередини підсвічує собі, щоб зорієнтуватися, де є місце поставити труну. Спалах ліхтаря з надр темного гробівця видавався потойбічним.

— Гробівець ся не відчиняв із тої пори, як ховали небіжчицю цьоцю Стефку.

— А що за аґрафка стирчала?..

— Думала-м, Стефка буде останньою, а тепер ця Сокальська ся об’явила. Чия вона дочка?

— А не Рузі з Посадки?

— Тої Рузьки, що дочка Карольки?

— Так-так-так!

— То вона ж виїхала, ще як ся вчила! А навідувала коли матір?

— Юж пригадали покійниці гріхи!

— А то не Рузька у Луцьку ся вчила на медичку?

— Та вона ж!

— А Каролька, було, все за капличкою ся дивила, лад давала…

— Чей капличка тутка на її пожертви зведена!

— Би-м я мала стільки спадку від матері, і собі б каплицю збудовала!

— Ви, пані генеральшо, і до сповіді вже рік не ходили.

— Та я!..

Жінок зацитьнули.

Священик командував ритуалом. Дві чорнорясниці жалібно співали молитву. Мої родичі стиха перемовлялися між собою. Я ж не чула, що відбувалося довкруж мене. Мене штовхали люди, всі вони точно знали свою роль у дійстві, і тільки я, несподівана спадкоємиця, тулилася то до одного дерева, то до іншого, не тямлячи, що взагалі тут роблю.

Жінки тримали в долонях червоні скляні підсвічники, де палахкотіли, надійно захищені од вітру, опецькуваті свічки. Мужчини у скорботній процесії несли вінки. Плетениці придбала моя тітка, і на стрічках написи замовляла вона, і — дивна річ — написи були на всіх вінках, хоча ніхто й не міг згадати, хто така Кароліна Сокальська і чому вона затялася лежати в нашому фамільному гробівці. Був там і напис «Від сестри Наталі». Чорна стрічка з золотими літерами, а квіти голубі, невагомі.

Невидющим поглядом ковзала я по обличчях людей. Їх було небагато, проте на вузькій стежці цвинтаря, коли вони розтяглися вервечкою, здалося, що тут надзвичайна тіснява. Більшість людей я знала з дитинства, адже майже щоліта приїздила сюди на канікули. Тоді ще жива була моя бабця Єлизавета. Небалакуча, вона мало говорила до мене, здебільшого на самоті вичитувала старенький молитовник, із якого вже випадали сторінки. Не від неї я дізналася ті уривчасті відомості про власний рід, якими тепер могла похвалитися. Хоча вона, якби дожила до цього дня, либонь, могла б мені розповісти, чиєю онучкою є Кароліна Сокальська, котра в заповіті написала, що вона — моя троюрідна сестра…

Блукаючи поглядом по людях, я раптом затримала зір на лиці напрочуд знайомому. Насторожені очі, набурмосений вид людини, яка будь-якої хвилини очікує від світу капості. Враження було миттєвим, я й не зрозуміла, звідки воно взялося, адже навіть не встигла поглядом охопити всього обличчя. Мужчина глядів на мене пильно, та щойно я зупинила на ньому короткозорі очі, як він поспішно відвернувся й відступив за дерево. Чи то мені тільки здалося? Не була певна, чи справді це обличчя відоме мені — чи тільки нагадало когось… Я зробила крок праворуч, аби зазирнути за дерево, куди відступив незнайомець, проте там уже нікого не було. Може, він узагалі мені приверзся?..

Широку труну почали пропихати в отвір, але зробити це було нелегко. Четверо чоловіків, що її несли, присіли навпочіпки коло гробівця, а другий дядько з тих, що відвалювали вхід, крутився поміж ними, намагаючись допомогти. Перший уже був усередині. Довелося труну похилити трохи набік, і осудливе зітхання прокотилося лавами присутніх.

І тут зсередини гробівця пролунав замогильний голос:

— Стійте!

Погребова процесія шарахнулася.

Минуло, мабуть, не менше хвилини, перш ніж люди оговталися й утямили, що кричав дядько, який уже сидів усередині усипальні й шукав кращого місця для труни. Він трошки пошарудів там, тоді гукнув, що вже можна. Тремтячими руками четверо вибитих із рівноваги чоловіків, керовані командами дядька, нарешті просунули гріб ув отвір. Плиту привалили назад, тільки ніхто на цей раз не подбав про те, щоб лишити в щілині цвях — в останні хвилини метушня зчинилася неймовірна.

Така крутанина не личила суворій атмосфері цвинтаря.

Тим паче не личило спантеличене обличчя дядька, який щойно виліз із гробівця. Спочатку дядько помалу зашпилив розстібнутий кожух. Потім, переводячи погляд із мене на священика і назад, мов не бачив навколо нікого, крім нас, запхнув руку в кишеню й витягнув на світ Божий срібну якусь прикрасу.

— Це в кутку лежало, — розгублено пояснив дядько, — якраз на полиці.

• Предыдущая
• 20/46
• Следующая