Выбери любимый жанр

Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 11


Изменить размер шрифта:

11

— … А реклама! — скрикує Ростислав, продовжуючи розмову, що з неї я випала кільки хвилин тому й тепер не доберу, про що мова. — «Світ кушеток — сядемо всі!»

— А оця вам не траплялася? — вторить йому Ілля Дерихвіст. — «Запрошує сад рідких рослин». А також твердих і газоподібних…

Дивлюсь на Іллю прискіпливо. Очі ховаються під волохатими бровами, вуста — за вусами й коротенькою борідкою. Блазнює й підтрунює над співрозмовниками. Регоче. Але пальці чомусь нетерпляче тарабанять по столу, і хоча звук приглушений скатертиною, підозріле збудження їхнього господаря змушує моє серце стискатися: а раптом?.. Він кепкує з рекламістів, а мені мариться — з мене. Він дивиться на Ростислава, а мені верзеться — на мене. Він плескає дружину по руці, а моя долоня холоне, мов її торкнулося щось слизьке, небезпечне…

А який непевний цей Пилип Прокопович! Сидить насумрений, час до часу буркоче щось собі під ніс, коли зрідка загоряється перебігом розмови, говорить — як рубає. На всяку подію у нього своя думка, відмінна від інших. І точку зору свою він викладає з притиском, наче заздалегідь готовий оборонятися. І хоч би раз усміхнувся! А як він на мене дивився, коли про Франка оповідав! Прицвяхував мене поглядом до стіни, мов метелика пришпилив. І неможливо було від нього очей відвести, такі-бо гіпнотичні, глибокі має зіниці. А ще він повсякчас себе за кишеню лапає, наче у нього там тисяча гривень схована, і він перевіряє, чи ще не поцупили…

— А я минулої неділі на виставку котів ходила, — цвірінькає Дюймовочка-Людмила, — в Києві, в тому ще радянських часів дитячому палаці, що на схилах Дніпра. А на дверях — оголошення: «Вхід із тваринами суворо заборонений»…

От Людмила — метелик, а не жінка. Цілий вечір усмішка не сходить із вуст, посуд допомагала носити на кухню, кожному за вечір устигла зробити комплімент. Мені сказала, що читала книжку в моєму перекладі і була в захваті. Ростиславу муркнула, що вдячна за подарунок, не знаю вже який. Ірину довго тримала за руку: роздивлялася перстеник і хвалила незаздрісно… Та чому мені зараз навіть у цій безхитрісній жінці вбачається підступ? Вона, між іншим, могла абсолютно спокійно кілька хвилин перебути на кухні, в мене за спиною, я-бо через шум води нічого не чула, а компанію у вітальні її відсутність зовсім би не насторожила…

— …А чому ти вирішив, що держава зобов’язана це робити? — тим часом холодно промовила Ірина. Розмова знову вже перескочила на інший предмет, а я ще й досі не була здатна дослухатись і брати в суперечці участь. — Держава займається економічною розбудовою країни, а гуманітарна сфера державою не повинна взагалі регулюватися…

— Зачекай, зачекай! — перебив її Ростислав і, зібгавши серветку, почав стирати неіснуючі плями зі столу. — Ти робиш помилку, об яку ми вже понад десять років перечіплюємося: недооцінюєш першочерговість культурної політики для національної безпеки країни. Все економісти прив’язуються до піраміди Маслоу, мовляв, забезпечимо потреби тіла, тоді й про душу подумаємо… А чому не розглядати духовні запити людини, як первинну потребу? Чи ніхто ніколи не пробував проаналізувати, скільки часу наші пращури присвячували вечорницям, звідки у нас таке розмаїття веснянок-колядок, відкіля стільки народних пісень, такі багатющі традиції і ритуали?.. Що це, як не доказ того, що запити духу, либонь, важливіші за фізичні запити, бо ми забаганки тіла набагато краще навчилися вдовольняти, ніж, приміром, сто років тому, а де ж той напророчений Маслоу розквіт культури?..

— Ти мені скажи, от з яких грошей твої бідаки-краяни з високими культурними запитами купуватимуть книжки або платитимуть за театр, доки у нас ВВП на душу населення — дві чи три тисячі доларів? І це при тому, що левова частка з цих кількох тисяч зелених припадає на душу переважної меншості населення…

— Ні, — заперечував Ростислав, — дурниці плетеш! Зайди в метро — всі з книжками. Тільки з чиїми книжками? Українськими?..

— Не треба перекручувати! — холодно відтяла Ірина. — Я не проти того, щоб культура у нас розвивалася, лишень робити вона це повинна ринковими методами, як в усьому світі.

— Тільки не кажи мені про увесь світ! У Британії та Норвегії нульова ставка ПДВ на книжки!..

— А давайте, — втрутився Ілля, — введемо податок на горілку — три копійки з пляшки на бідність нашій книжці. Уявляєте — тридцять мільйонів проданих пляшок на місяць множимо на три копійки — отримуємо дев’ятсот тисяч гривень. Вистане нам?..

Ці люди запросили мене на вечірку. Прийняли мене, як свою. А я на них думаю казна-що. Мені зробилося зимно.

— Відвезіть мене, будь ласка, додому, — тихо попросила я, — пізно вже…

* * *

Видавець подзвонив зранку і церемонно вибачився, що не може зі мною найближчим часом зустрітися, аби передати гонорар за зроблений для нього переклад, проте повість йому потрібна вже. Я не мала нічого проти: виходити з хати не хотілося. Так, поспілкуюся з редактором часопису посередництвом електронної пошти, чом би й ні? Швидкий та доступний вид зв’язку. Заодно повідписую кільком друзям, кому вже давно заборгувала листи.

Мій старенький комп’ютер працював повільно, кепська телефонна лінія не додавала швидкості інтернету, але навіть так я почувалась у своїй стихії: останнім часом віртуальне моє життя переважало над реальним буттям. Скринька забита рекламними повідомленнями, але я ніколи не знищувала все жужмом, завжди спершу придивлялася до теми повідомлення, щоб не пропустити важливого листа. У глибині душі сподівалася: коли-небудь мені прийде звістка про те, що я — стомільйонний відвідувач якого-небудь сайту й за це нагороджуюся гарним маленьким джипчиком…

Видаливши більше половини мотлоху, я надибала ще один лист, на який непогано було б відповісти, кинула чистити скриньку й захопилася писанням. За півгодини лист полетів до адресата, а я повернулася до непрочитаних повідомлень. І одразу мені в очі впало одне з них. Адреса не була визначена, а в темі написано: «Для моєї полохливої пані». Либонь, секс-штучки пропонують, подумала я, а рука сама натиснула на тему, щоб відкрити.

Сторінка завантажилася. Я не могла відвести розширених зіниць од екрану.

Чуєш кроки в тиші ранній?
Допомоги не чекай:
За тобою безнастанно
Стежить заздрісний бабай.

І я зразу знала, що цей дурнуватий віршик написаний саме для мене. І той бабай, що переслідує мене, ні на крок не відстаючи, ні на мить не випускаючи з поля зору, чекає знадвору, зазираючи крізь шибку. Чи є в нього бінокль, чи йому досить побіжно вздріти мій силует у вікні й пересвідчитися, що ніде я від нього не подінуся?.. І прийде ніч, і я не зможу склепити повік, а він нависатиме над моїм ліжком чорною зловісною примарою й ссатиме з мене життя, як літавець…

Але чому? Що я такого зробила? У що вплуталася?!

Гарячково почала пригадувати, в яких сумнівних знайомствах була я помічена останнім часом, — і не змогла пригадати жодного. Якщо забути про покійницю Кароліну Сокальську, яка навіщось записала моє прізвище й адресу у власний нотатник, а потім померла, так зі мною жодного разу не поспілкувавшись, більше я не могла пригадати білих плям у власній біографії.

Ні, я нікому не дозволю гратися зі мною, як котик із мишкою. Бачила ці ігри: садистичний котусьо придушить мишку, вона пищить-пищить, а потім принишкне, затихне, вимучена. Тоді він лапку забирає, дає мишці час оговтатися. Вона кілька хвилин лежить тихо-тихо, потім ворухнеться. Не бачить мишка, що котик зовсім не заспав, що у щілині між повіками зблискує нахабне око. Вона робить ледь помітний рух від мучителя. Той лежить ліниво, не звертаючи уваги. Жертва сміливішає, ступає крок-другий, от-от готова подріботіти геть — і тоді кігтиста лапа непомітним, блискавичним рухом накриває її. І так аж доти, доки мишка зовсім не знесиліє…

Телефон стояв на столі поруч із комп’ютером, мені навіть не довелося підводитись. Біп-біп-біп — сім цифр. Довгий гудок, другий, третій. Клац — трубку зняли.

11
Перейти на страницу:
Мир литературы