Тема для медитації - Кононович Леонід - Страница 52

• Предыдущая
• 52/56
• Следующая

— Ти нікуди не підеш!.. — він одкинув полу шкірянки й дістав із-за пояса пістолет. — Бо я застрелю тебе, нацюго! І все буде шито-крито...

— О-о-о... — насмішкувато сказав Юр, слідкуючи за пістолетом. — Та ти крутий, виявляється!..

— Я уб’ю тебе, куркульський вилупку... — шепотів Стоян, і зброя плигала у нього в руці. — Колись мій дід убив твого... бо та наволоч колотила людей! А тепер я так само розквитаюся з тобою... щоб ти не ліз у моє життя!

Юр зневажливо посміхнувся.

— А казав... казав я колись Леляні: яблуко від яблуні недалеко падає! — Він підняв голову, й очі його раптом зблиснули. — Ти краще глянь, хто ззаду он стоїть!..

Стоян розгублено зиркнув через плече. Ствол перемістився вбік і відразу ж хитнувся у зворотньому напрямку, — але Юр плигнув уперед і, коротко хекнувши, вдарив по ньому ногою. Зброя підлетіла вгору і, перевернувшись, упала на землю. Розвертаючись у повітрі, він щосили вгатив Стояна у живіт і, коли той повалився додолу, нагнувся й узяв пістолета до рук.

— Гарну штучку десь вискіпав... Багацько грошей заробляєш, еге? — Це був глок-18 — з двома запобіжниками, самозведенням і магазином на шістнадцять набоїв; таку зброю він бачив тільки в людей зі штабу Радко Младича. — Лише одного тобі до неї бракувало, Стояне... розуму!

Юр узяв пістолета за ствол і, замахнувшись, пожбурив у бур’яни.

— Значить, хтів повторити подвиг свого діда? А т-ти ж, покидьку більшовицький! Що ж, здихай... а я піду, піду до неї! І розкажу про все, як було, — щоб вона й мертвого ненавиділа тебе, тому що пов’язала своє життя зі стукачем!..

Він спускався провулком, не бачачи перед собою нічого, крім густої чорнильної пітьми, й що далі він простував у діл, то дужче й дужче охоплювала його якась незбагненна втома, в якій поволі згасали всі думки й бажання. Дійшовши до закруту, він урешті спинився й, закинувши лице до неба, де стогнав і ревів буревій, раптом утямив, що йому немає куди йти. Абсурдність ситуації, в яку він сам себе загнав, нарешті побачилася йому з такою очевидністю, що він геть розгубився. Про що він буде говорити з Леляною? Про минуле? Але ж воно пройшло і більше ніколи не повернеться! Про майбутнє? Але ж у нього немає майбутнього — він стоїть перед межею, за якою починається ніщо, й за день чи два йому доведеться покинути цей світ! Про любов? Але ж вона перетворилася в ілюзію, фантом, і воскрешати бодай спогад про неї — значить, говорити з примарою, якій уже немає місця на цій землі! Адже з того дня, коли вони розлучилися, втекло стільки часу, що він побачить людину, яка змінилася до невпізнання! Адже ніколи, ніколи не повториться те, що було колись... Отак він стояв і не знав, що ж робити далі, аж біля двориська, гаркнувши, завівся двигун, і по верхівках дерев, наростаючи, ковзнуло жовте сяєво фар. Значить, я не вбив його, з полегшенням подумав Юр... слава Боїу! Шум двигуна зближався; нарешті з-за повороту блимнуло світло, яке зненацька залляло всенький узвіз, і довкруги стало видно майже як удень, і коли він побачив це, то відступився під кручу й став, одкидаючи на дорогу довгу потворну тінь, але авто мчало просто на нього, і він утямив це в самий останній момент коли решітка радіятора була за яких півметра од його коліна. Рефлекси спрацювали за якусь чверть секунди: він плигнув простісінько на капот, гримнувся всеньким тілом об дах і, ковзнувши по ньому, перелетів на той бік. Стрибаючи, він розбив ногами лобове шкло; нічого не бачачи, Стоян шалено крутонув кермо, а тоді натиснув гальма; однак було пізно, й авто, завищавши гальмівними колодками, на повному ходу вгатилося у тверду глинясту кручу.

Капот зім’яло; пролунав страшенний гуркіт і виск понівеченого металу; звівшись на лікоть, Юр побачив, як з мотора повалив дим, а потім у салоні затанцювали багрові язики полум’я.

Стоян застряв між кермом і сидінням; він борсався й борсався, намагаючись вирватися з тісної коробки авта, одначе кермо впиралося йому в груди, й коли машина почала горіти, він страшенно закричав, обома руками відбиваючись від огню, котрий охопив його з ніг до голови; й тоді Юр засміявся, сидячи на дорозі й наглядаючи, як жовте вировисько полум’я з ревом і гудінням вихлюпується крізь вікна, і сміявся дужче й дужче, — аж попід ребрами зненацька щось неначе відірвалося од того сміху, й він захлинувся, почуваючи, як легені заливає щось липке й солоне; а коли авто вибухнуло стовпом сліпучо-білого вогню, то він закашлявся і кров бурхнула йому на груди, й потекла додолу, звиваючись у пилюзі довгими чорними патьоками...

... та з певністю можна сказати тільки одне: смерть — це темний об’єкт, який лежить у центрі незримого кола. Людина живе доти, доки перебуває по цей бік межі; вона жива й тоді, коли зупиняється на краю оцього містичного кола, накресленого якоюсь могутньою рукою; однак переступивши цю границю, вона помирає, хоча навзір може й далі виглядати живою. Вирізнить таку істоту з-поміж загалу можуть лише дуже досвідчені медики або ж ясновиди, яких зазвичай прозивають ворожбитами, — перші помічають ознаки, що свідчать про загасання біологічних процесів, другі бачать самісіньку смерть, яка стоїть за плечима і чекає на свою жертву. Інколи смерть сповіщає про свій прихід: той, хто увійшов у це містичне коло, бачить сон, або ж видіння, котре тлумачиться ним, як поява смерти. Людину, яка ступила на межу, можна ще врятувати; людину, яка побачила свою смерть порятувати неможливо, бо насправді вона вже мертва; переступивши містичне коло, вона увійшла в зону смерти і рухається до центру, де причаївся безформний темний об’єкт. Що наступає далі, не знає жодна жива душа. Дехто каже: пробудження. Інші кажуть: нове життя. Ще хтось каже: розпад тіла й свідомости, деструкція, хаос... З певністю на це запитання не може відповісти жодна людська істота; й саме у цьому криється трагізм нашого буття, яке завдяки своїй невизначеності видається позбавленим сенсу, жорстоким і сповненим страшного чорного абсурду.

... отямився посеред цілковитої темряви. Нічого не розуміючи, він струснув головою, а тоді ширше розплющив повіки — й нарешті уздрів сліпий квадрат вікна, який насилу вирізнявся у глухій пітьмі, й поволі збагнув, що він перебуває в хаті, що тіло його важке й негнучке, мов камінь, і треба прикласти неабияких зусиль, аби поворухнути ногою чи рукою. Свідомість продовжувала метатися по всіх усюдах, не тямлячи, що ж це пробудило її до життя; й тоді за вікном знову пролунав тонкий нестерпний крик, який тональністю скидався на дзвін кришталевої чаші, — й зачувши цей поклик, він хутко зірвався на ноги і спинився, почуваючи, як дрібно-дрібно тремтять руки.

Пора, сказало щось у глибині його свідомости.

Він безтямно заозирався навкіл, а далі, рухаючись немов сновида, підійшов до покутя й дістав із-за образів тяжкий згорток. Папір зашурхотів у його руках, порушуючи тишу голосним лопотінням — і серед глухого мороку засяяло, заструмувало червоне, мов жар, намисто, яке палахкотіло ізсередини своїм власним огнем. Якусь хвилю він дивився на нього, силкуючись пригадати, що ж це таке й навіщо воно йому здалося б, а відтак поклав його до кишені, застебнув її і, хилитаючись із боку на бік та грюкаючи дверима, потяг надвір.

Перші кроки далися йому з величезним трудом; але що далі, то легшим і легшим ставало тіло, й коли він вийшов із обійстя і, спинившись на кручі, побачив унизу темну стягу провулка який петляв поміж дерезою, то його пійняло таке почуття, наче увесь він зітканий із палючої огнистої субстанції, яка вчинила його невагомим, і тіло його летить у просторі, сливе й не торкаючись ногами твердої холодної землі. Отак, не тямлячи себе від захвату й здивування, він проплив над провулком, поминув обсмалене урвисько, де розбився Стоян, — авто вже прибрали, й тільки здорова чорна пляма темніла на тому місці, — а далі вийшов на сошу, й за мить перед ним стало видно дерева, що поросли біля вигону, а вгорі, у безодні розколошканого нічного неба, — силует стрімкої височезної церкви з трьома золотими маківками і здоровезною дзвіницею.

• Предыдущая
• 52/56
• Следующая