Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 6
- Предыдущая
- 6/95
- Следующая
1655 рік — Петро Дорошенко — наказний полковник.
1657–й — з волі гетьмана Хмельницького — прилуцький полковник. (На цій посаді перебував шість років).
Вже тоді стояв на позиціях щодо необхідності створення української незалежної держави «від Путивля до Самбора».
Влітку 1659–го разом з гетьманом І. Виговським брав дієву участь у знаменитій Конотопській битві, де російські війська зазнали нищівної поразки і понесли великі втрати.
Польському гетьманові Єжи Любомирському козацький полковник Дорошенко гордо заявив, що українці за волю стоятимуть насмерть, адже «маємо шаблі при боці і самопали в руках»!
Служив Петро Дорофійович (козак — писар — полковник — наказний гетьман) при чотирьох гетьманах: Богданові Хмельницькому, Іванові Виговському, Юрієві Хмельницькому та Павлові Тетері. Коли останній втратив булаву, козацька рада в серпні 1665 року обирає наказного гетьмана Петра Дорошенка гетьманом України (спершу, правда, Правобережної) із врученням йому клейнодів: булави, бунчука, прапора і печатки. Польському королеві він гордо писатиме (у відповідь на чутки, що, мовляв, то йому татари посприяли стати при владі): «Мене не мурзи на цей щоденний тягар (на гетьманський уряд) обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули і чернь».
Так почнеться його хресний шлях на Голгофу України — за її волю і незалежність, тієї України, яку він — великий українець — навіть в офіційних універсалах ласкаво й ніжно називав «отчизною нашою милою». Це він в одному з листів до гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького писатиме: «Я готовий все уступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але залишити його у тяжкій неволі і думати мені нестерпно».
На чолі гетьманського уряду Української козацької держави Петро Дорошенко пробув не багато, але й не мало (якщо зважити на ті неспокійні часи, підступи, змови, зради, чвари-котори тощо) — 11 років. Богдан Хмельницький пробув на гетьманстві трохи менше — 9 років, хоча зробив неймовірно багато (одних лише битв виграв п’ять — Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку, Зборівську та Батозьку) та ще й створив Козацьку республіку і її уряд — гетьманат, але все одно залишив Україну на півдорозі до волі, не завершивши задуманого. Не вдалося втілити задумане Богданом Хмельницьким і його послідовнику та провіднику його політики Іванові Виговському, не вдасться завершити і другому послідовнику Богдана — Петрові Дорошенку. Ніхто із сусідів повсталої України не хотів, щоб вона здобула незалежність. Російська імперія, Польське королівство, ханство Криму і султанат Османської імперії, — всі вони хотіли мати Україну в якості своєї волості (улусу, губернії) і нізащо в силу своїх загарбницьких амбіцій не могли погодитись, аби вона стала вільною державою і їм рівною.
У 1665 році Петро Дорошенко стає гетьманом, а всього лише через два роки Росія нанесла Україні, своїй союзниці і майже сестрі, перший значний удар у спину. Це була відкрита і нічим не замаскована зрада, коли Росія, припинивши гру в рівноправність та братерство, в односторонньому порядку (хоча після Переяславської угоди і не мала те права робити — ні морального, ні юридичного), укладає з Польщею в селі Андрусові, що біля Смоленська, угоду про припинення війни 1654–67 років і підписує з нею перемир’я строком на 13,5 років. Воно б і нічого (мир завжди кращий, як війна), хоча й укладено те перемир’я без згоди і навіть без відома України, але ж якою ціною! Ціною по суті зради Московія вибила собі перемир’я в Польщі. В ході утаємничених переговорів, поза спиною України, було досягнуто компромісу: Польща повертала Московії Смоленськ і Сіверську землю, схвалювала входження до складу Московії Лівобережної України (свого роду анексія, насильницьке приєднання до себе частини чужої території), а як дяку за це Московія віддавала Польщі (не маючи на те віддавання ніякого права) Правобережну Україну, таким чином дві хижачки розітнули живе тіло України навпіл і по Дніпру возвели штучний кордон. (Запорозька Січ мала перебувати під владою обох імперій — це вже взагалі ні в які ворота не лізло!). Київ передавався Росії мовби ж на два роки, а далі — така була словесна казуїстика угоди — і назавжди.
Радянські історики, виправдовуючи підступність Московії, яка ціною території України (власне, її половиною) купила собі перемир’я, писатимуть: «Андрусівське перемир’я стало важливим етапом у боротьбі українського і білоруського народів за возз’єднання з Росією…»
Про те, що Андрусівське перемир’я розірвало Україну навпіл і узаконило подальше існування її у вигляді Лівобережної та Правобережної, з окремими гетьманами, що постійно звідтоді ворогуватимуть між собою під владою двох імперій, й підсилило Руїну — чомусь і не згадують.
І зроблено це було за спиною України — такою ціною підлості й зради Московія купила собі мир. І вчинено це було всього лише через тринадцять років після Переяславської ради Богдана Хмельницького, про яку все ті ж радянські історики писатимуть, що «возз’єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів».
Андрусівське перемир’я Московії з Польщею за рахунок України стало як для козаків, так і взагалі для всіх мешканців ударом ножа в спину. Як пише автор розвідки «Петро Дорошенко» (зб. «Полководці Війська Запорозького», К., 1998) доктор історичних наук В. Степанков «внаслідок громадянської війни козацька Україна виявилася розчленована на два гетьманства зі своїми урядами, вона була надзвичайно спустошена воєнними діями, епідеміями та голодуваннями. За нашими приблизними підрахунками Правобережна Україна на середину 60–х рр. втратила не менше 60–70 % свого населення».
У такі смутні часи на чолі Правобережної України стає Дорошенко.
Що собою тоді являли дві України?
Лівобережна. Напівофіційно — Гетьманщина, офіційно ж — бо перебувала у складі Російської держави — Мала Росія або Малоросія. До складу її входила територія сучасних Чернігівщини, Полтавщини, західних районів Сумської, східних Київської і Черкаських областей. На півночі й сході межувала з російськими воєводствами і Слобідською Україною, на півдні — з Диким Полем і Запорозькою Січчю, на заході рубіж проходив по Дніпру. До Лівобережної України також належав Київ з прилеглою територією. Крайове управління очолював гетьман, який вибирався на військовій раді і затверджувався російським царем, вся діяльність уряду України постійно і пильно контролювалася Росією. В адміністративному відношенні Лівобережна Україна була поділена на Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський полки, що їх очолювали полковники. Полки ділилися на сотні, очолювані сотниками, а в населених пунктах — діяли козацькі отамани. В містах було самоврядування — магістрати і ратуші. В Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та в інших містах сиділи російські воєводи з гарнізонами.
Правобережна Україна. За Андрусівським перемир’ям 1667 року відійшла до Речі Посполитої і в її складі перебувала до 1793 року.
Охоплювала територію сучасних Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей. Згодом (у 1672 році) Правобережну Україну було поділено на три частини: Західне Поділля, Південна Київщина і Брацлавщина, а решта території залишалася у складі Польщі.
І дві України існуватимуть у складі імперії та королівства до 1793 року, коли під час так званого другого поділу Польщі Росія захопить собі Правобережну Україну, і буде це увінчано новим сакральним терміном: «Возз’єднання Правобережної України з Росією» — вже навіть не з Лівобережною Україною.
Гетьманом Правобережної України був Петро Дорошенко, який ні на мить не полишав спроби об’єднати дві України в одну і зробити її незалежною і самостійною державою — на відміну від лівобережного гетьмана Самойловича, який бачив Україну тільки в складі Росії.
Зрештою, проти протекторату якоїсь держави не був проти й Дорошенко, але протекторату лише тимчасового. Якщо в самих не вистачає сили об’єднати Україну, то, гадав він, те зробити чи то під протекторатом польського короля, чи московського царя, а вже об’єднана Україна, був він певний, зміцнівши, виборе ширшу автономію — чи від короля, чи від царя. А вже маючи її, зручно ведучи політику між Росією, Польщею і Туреччиною, можна досягти й повного унезалежнення… У тій частині Дорошенкового плану, що стосувалася Росії, це була наївність. Хто-хто, а Росія те, що раз брала, вже ніколи не випускала на волю.
- Предыдущая
- 6/95
- Следующая
