Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/95
• Следующая

Така дивна метаморфоза стала одним з перших результатів (прогресивного, як прийнято називати все, що пов’язане з Переяславською радою) того дивного «возз’єднання», коли Росія самовільно, не питаючи, звісно, на те згоди самої України, не проводячи ніякого референдуму, перейменувала її в Малоросію, а українців — в малоросів. Мовляв, ніякий ви не окремий народ, а такі ж, як і ми, роси (архіурочисте самойменування росіян), тільки й того, що, звиняйте, якісь недоростки. Адже ми — роси великі, а ви — роси малі. І забудьте на віки вічні, що ви українці, бо ви тепер — теж на віки вічні — маленькі-маленькі росіяни, які ще не доросли (етнічно й територіально) до повнометражних росів. Одне слово, малороси.

В історії ще треба пошукати інший такий приклад, був переконаний український гетьман Дорошенко, який в один мент чомусь став малоросійським гетьманом, щоб одна держава перейменувала іншу без її згоди і навіть не поставивши її до відома про задуману акцію. Дивно, що Україні чомусь не спало на думку перейменувати росіян на яких-небудь татароросів — були ж вони під татарами півтораста років! А щодо терміну Мала Русь, то він якось згадувався в документі XIV століття, але тільки стосовно Галицько-Волинської землі. І то — по відношенню до Києва. І в цьому випадку все було на місці. Якщо взяти до уваги, що Київська Русь була тоді Великою (і, до речі, єдиною) Руссю. Тож ясно, що частина Київської Русі по відношенню до неї самої і могла бути Малою Руссю. Тепер же — після Переяслава — вся Київська Русь, яка свого часу була мовби ж колискою трьох братніх народів, в тім числі й російського, — раптом стала куцою Руссю.

У 1662 році було створено приказ Малия Росія, більш відомий, як Малоросійський[1], що й став центральним органом державного правління, що відав справами перейменованої України. Знаходився він у Москві й підпорядковувався Посольському приказу — без його санкції навіть вибори гетьмана чи козацької старшини вважалися недійсними, як і судові постанови, а тому в Україні невідь-звідки раптом з’явився якийсь малоросійський гетьман.

І коли Москва величала його малоросійським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, — як, між іншим, і проти експансії Росії в Україну та перейменування Росією його батьківщини в якусь Малоросію, а українців — у малороси, — але всі його протести ажнічогісінько не дали. На них у білокам’яній, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пізніше — буржуазного націоналізму), з яким треба нещадно боротися. І — боролися. (Здається, ще й досі борються).

— Були українцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаємо завтра? — бідкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже сміливою акцією! Бо що-що, а чухатись, — там, де треба діяти, — українці здавна вміли і любили), і не знаходили відповіді.

— Навіть наші прадідівські імена Росія в нас повідбирала, а навзамін дала свої, нам незвичні, — казав, бувало, й гетьман. — От я, приміром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком-матір’ю наречений Петром…

Вигулькували й такі, що просто відмахувались.

— Чи не все одно, як нас та нашу Україну називає Московія? — Теж чухалися. — Хай хоч і горшком, аби в піч не садила…

Одним з перших Росія посадить гетьмана Петра[2]. Чи то пак вже Пйотра. За все те ж: що виступав за незалежну — і від Московії в тім числі — свою Україну, відмовляючись її величати Малоросією…

Коли 19 березня 1677 року десь під вечір через московську заставу проторохтіла валка підвід з України («Не затримувати! По царевому указу!» — крикнув сторожі передній вершник валки) з возами й запасними кіньми, з чималим ридваном попереду, що був запряжений четвіркою коней цугом, в оточені кінних стрільців з пищалями, і повернула на кам’яну бруківку, що вела до річки Неглінної, в Москві хурделила весняна сніговиця, оскільки ж березнева, то й тепла, м’яка, без звичних руських морозів.

Валка везла з України до царя на цугундер гетьмана Петра Дорошенка, і віз його царський порученець стольник Семен Алмазов, а супроводжували бранця генеральні старшини з уряду Самойловича — суддя Домонтович і писар Прокопович, та ще гетьману було дозволено везти з собою з України своїх челядників в якості, як би ми сказали, обслуговуючого персоналу.

Столиця потонула в білому мороці, і колись княжий, а тепер царський град наче в саван закутався. Зазвичай брудна й засмічена (сміття здебільшого висипали прямо на вулицю), Москва від пухнастого, незаймано-чистого снігу помолоділа, наче оновилась і мала привабливий вигляд, мовби якийсь аж казковий.

Завивання вітру, що почалося в білокам’яній ще звечора вісімнадцятого березня, нарешті під вечір дев’ятнадцятого стихло, хвища вгамувалася, але сніг все так же сіявся вже другу добу поспіль — густий, м’який, вогкий. Він липнув до всього, на всьому вивершувався стіжками-копичками чи й просто білими шапками й рипів під ногами, наче кректав від напруги. Куріло.

В якомусь місці коні збочили із занесеної снігом бруківки, і ридван застряг у заметі — ні тпру, ні ну. Валка зупинилась. Обліплений снігом візник, схожий на снігову бабу, марно лупив коней батожищем, але навіть і четвірка коней не змогла висмикнути ридван на тверде — з їхніх спин і боків парувало.

Кутаючись у чималий дорожній кожух, Дорошенко вийшов з ридвану й провалився вище колін, сяк-так вибрався на тверде й став спиною до вітру.

Спішившись, стрільці обліпили ридван, гуртом допомагаючи коням. Стольник Семен Алмазов, висунувшись з ридвану, заходився підбадьорювати служивих рідним матом у кілька поверхів, до якого вони звикли і який діяв на них позитивно. Очевидно, стольник ще й постарався (а він з натхненням лаявся на всі заставки), чи лихослів’я подіяло, але стрільці жвавіше заметушилися.

— Ну, ребятушки… мать-перемать… — Стольник давав точні вказівки, віками перевірені в Московії поради: — Туди… пере-т-туди!.. Така мать-ать… (Чиюсь матір стольник згадував частіше всіх).

Коні заворушилися, їм допомагали стрільці, а тим і тим залюбки допомагав стольник — все тією ж безконечною і винахідливою матірщиною…

Аж тут із заметілі донісся ґвалт, і на бруківку вискочив чималий сірий звір, з добру вівцю завбільшки. Вздрівши валку, звірюга з несподіванки аж присів на задні лапища. Його очі яріли жаринами й двома вогниками світилися в білій млі, із загривка сочилася кров — така яскрава в білій круговерті, що аж у вічу різало.

Зустрівшись поглядом з Дорошенком, звір наче здивовано рикнув: «О, а ти чого тут опинився?! Тікай, брате, якщо ноги маєш. Москва таких як ми з тобою, неласкаво зустрічає…»

З роззявленої пащеки з висолопленим язиком звисала кривава піна.

Та ось із білої завії вигулькнув гурт розхристаних дядьків в армяках і без шапок — на зарослих бородатих обличчях виднілися тільки широко розкриті роти — переслідувачі щось завзято кричали. Не так від злості, як, напевне, від молодечого захвату.

— Ат-ту його!!! Ату-у-у!!! — донеслося до гетьмана, як вітер повернувся в його бік. — По хребту сєрого!.. В дихало!.. В мордяку!.. Селезінку!!. Ядрьоная мать!..

Дорошенку чомусь стало шкода сіроманця — як наче б відчув у ньому товариша по нещастю.

— Хо-орош, сєрий розбойнік! — вигукнув у захопленні стольник. — Ай да волк-волчище! Бачиш, гетьмане, які в нас вурдалаки в граді бігають?! По льоду Неглінної чи Москви-ріки забрів у місто. Ну теперя мужички відведуть душечки!..

Звір зник у заметілі, лишаючи в білому снігу кривавий слід, по якомусь часі зникли в тій завії й переслідувачі, й швидко з того боку, куди вони подалися, почулося протяжне, напевне ж, прощальне виття — мужики відводили душі. Та ось виття урвалося, натомість почулися глухі удари і схвильований гул мужиків…

Чомусь стало жаль вовка, добрий звір, розкішний… Коні і люди нарешті спільними зусиллями витягли ридван на тверде, і валка рушила далі загаченими снігом московськими вулицями…

• Предыдущая
• 2/95
• Следующая