Брат на брата - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/11
• Следующая

Буря оплескiв, крикiв: "браво! слава!" громом гремить серед майдану i знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з синьою вуалькою…

Вже було надвечiр, як Корецький їхав удвох iз жiнкою додому. Вони були на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися в редакцiї газети - Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на пiдставi манiфесту, - вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi… Корецький дуже добре розумiв усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що - газета була справою перворядної ваги. Вiн мав у їй говорити переважно для села i вимовив собi право писати по-українському.

Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло там бути, - дужче хотiлося додому. I тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в їх дома й на селi, поки вiн був у неволi. Дiти були здоровi, вона також… Другого вчителя в школу досi не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усiєю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра вiн школярiв не побачить: довiдавшися вже опiвднi про манiфест, вона зараз пустила дiтей додому, зробивши їм задля такої подiї на завтра свято, а сама мерщiй у город… Як ставилися дiти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Вiн не може собi уявити, як дуже поширилася тепер свiдомiсть у їх на селi. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лiкаревого сина-студента й арештовано його? Тодi темнота сiльська казала, що вiн "хвальшивi бумажки робив". Тепер же, як його арештовано, то по селу скрiзь так i казано: "забрано, бо за мужицьку волю оступавсь". Дiти ж це чують… ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять… Це, що вiн вертається, наробить їм багато радощiв, - от вiн побачить…

Як їх органiзацiя? О, дух у їй чудовий! Було кiлька збiрок. Тричi збиралися в лiсi на Петровiй пасiцi. Вона не на всiх збiрках була, але це дарма; там тепер усiм порядкує Петро. Такий, як i попереду, бiльш думає, а мало говорить, та кожне слово до дiла. О, вiн знає, як треба порядкувати, - вiн ще дужче їх згуртував!..

I Якiв… Такий талановитий хлопець, дотепний, тiльки. часто гострий i нетактовний. Дарма, - Петро все залагоджує. Вiн найсвiдомiший i найнепохитнiший за всiх буде.

- Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана… їх кликано на допит - за тебе питалися… Чому саме їх, а не кого iншого, - ми не могли зрозумiти… Вони прегарно там поводилися i тепер тiльки пiдсмiюються з тих…

- А взагалi селяни як? - питався Корецький, нахиляючися до Талi i пригортаючи її до себе близько, близько…

- Слухай, поштар же… - шепотiла вона, пручаючись.

- Вiн куняє, - смiючись одказав Корецький, цiлуючи її в очi. - Ну, то як же взагалi селяни?

- О, в тому ж то й сила!.. Наша органiзацiя… трьох десяткiв душ у їй ще нема… а зумiла пригорнути до себе все село… Тiльки такi багатирi, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, - тiльки тi держаться окремо й вороже… вся бiднота пiшла за нашими… У громадi - куди нашi, туди й уся громада… Бач, я ж iще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу… Списали постанову й послали… Багатирi та їхнi полигачi - черносотенники - хотiли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Нашi гору взяли… Ах, Геню!..

Голос у Талi радiсно тремтiв, як вона швидко про все це розказувала, її справдi обнiмала безмiрна радiсть - i того, що Євген вернувся, i того, що конституцiя, i того, що в їх на селi так гарно!..

- Ах, Геню!.. Розумiєш ти? Тепер уже зовсiм не те!.. Зовсiм!..

I вона сiпала Євгена за руку i все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування i в його, примушуючи й його тремтiти радiсним тремтiнням. I враз серед оповiдання засмiялася, сама себе перепинивши:

- Нi, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой - Стукачiв зять… Розумiєш, приходить колись… "Дайте менi соцiал-демократичеську прокламацiю". - "Нема, - кажу, - в мене соцiал-демократичеської прокламацiї!" "Дуже погано, - каже, - треба, щоб була, бо наша партiя за демократичеську республiку стоїть". "А яка ж ваша партiя?" - питаю. "Як то - яка? Наша соцiал-демократичеська росiйська партiя… До нас агiтатор приїздив i завiв у нас партiю…" Думала, що побрiхує, як звичайно… Розпиталася - аж нi. Служив вiн щось мiсяцiв зо два чи зо три в городi… чи на заводi, чи дворником десь, - не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тодi й справдi за його слiдом приїздив аж двiчi агiтатор, органiзував їх… На другiй збiрцi було там кiлька й наших… та вони не пристали.

Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрiмав на передку, i, зовсiм притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше:

- Був i в мене… той агiтатор… Умовляв, щоб i ми до їх… Звiсно, я кажу, що нi… А вiн усе впевняє: ввесь народ вже свiдомо горнеться до соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсiм самотнiми "за бортом…" Саме воно! - думаю собi…

- Багато ж там людей? - спитався Корецький.

- Вони кажуть, що бiльш як сто… Але Петро довiдався певне, що тiльки сорок сiм.

- Все ж досить багато за такий короткий час.

- О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться, раз у раз у їх збiрки, лiтератури багато…

- Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

- Так собi люди, - промовив Корецький. - Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

- Та це добре… погано тiльки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навiть таке каже: "Знаємо ми ваш парламентаризм!" - "Та що ж ти знаєш?" - питає Петро. "Господство буржуазiї, - каже, - а вас ми розкасируємо!"

Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про "парламентаризм" i "господство буржуазiї".

Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це - вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси:

- Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають.

Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом… Було повно людей… Стiл серед хати… самовар парує на столi…

• Предыдущая
• 4/11
• Следующая