Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 3
- Предыдущая
- 3/38
- Следующая
Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й поїхали на поле - останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.
- Виспався, синку? - ласкаво озвалася вона.- Сiдай же та будеш снiдати.
- А от умиюся.
Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Iз'їв галушку, двi та й положив ложку.
- А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? - здивувалася мати.
- Штось їсти не хочеться,- одказав Роман i встав iз-за стола.- Треба пойтiть проведать старих знакомих,- додав.
- Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи:
- Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! - I пiшов з хати.
Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки,тепер уже всi жонатi хазяїни,- та йому не хотiлося до їх iти: що там од їх вiн цiкавого почує? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема - всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди пiти. I вiн подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поїхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дiвчинки:
- Дивись! Дивись! Пан iде.
Роман усмiхнувся,- йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своєму товаришевi:
- Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сива-сенко, менi мати казали.
"Еч, чортова патяка! - подумав Роман.- Слова не вмiє сказати, а ще й пащекує". Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: "Ну, ти тут!" - i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:
- Людоцки, який страсний!..
А "страшний" iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неї стояло двоє-троє чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собi: "От iще чортзна-кому куражку скидать!" - i поминув людей так, мовби їх i не помiтив.
- Що це воно пiшло? - спитав один дядько.
- Та це Сивашiв солдат.
- Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкається.- I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом^ "Народное училище".
"А зайду до вчителя!" -подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.
Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярської одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед їм було їх двоє. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи "по-панському", кричав:
- Почему ты мне сапог не почистил?
- Двiр чистив,одповiдав другий, мужицький старечий голос.- Хiба я вам лакей? Я - сторож.
- Нанялся сторожем - должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!
- Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.
- Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!
3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.
- Чи дома вчитель? - спитав Роман.
- А он! - показав сторож на дверi i пiшов з школи.
- Кто там? - почувся з-за дверей голос.- Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!
Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани.
- Тебе чего? - спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: - Вам чего нужно?
- Моє поштенiє! - сказав Роман, простягуючи руку.- Сивашов.
Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: "Ром"; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак.
Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя:
- Не вгодно ли,- хорошоє разлiченiе.
Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед "образованим чоловiком", почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi "скучно", бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка, щоб iз ним можна було про "образованi" речi розмовитися,- тiльки й є, що вчитель та врядник, та ще писар… Дак от вiн i прийшов.
Учитель почав уже розумiти, кого вiн перед себе має,- спершу вiн подумав, що це щось iнше. Сам учитель був з таких, як i Роман: через двокласову сiльську школу потрапив до вчительської семiнарiї. Як довчився в нiй, то його мали настановити за вчителя в його рiдному селi, але вiн сам того не схотiв, бо там з ним усi будуть запанiбрата. Був з тих учителiв, що, вилiзши з "мужикiв" у "пани", силкуються якомога дужче вiдрiзнитися вiд мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним i виглядають собi якої багатої управителiвни, чи дочки грошовитого глитая з мужикiв, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсiм на "панську лiнiю". Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик. От i прiзвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селi Сивашова… Але враз iзгадав:
- Та вы должно Пилипа Сиваша сын?
Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi його на службi звали "Сивашов", бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як "образований", то - Сивашов.
Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,- це тiльки пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто вiн був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн сьогоднi (має покликати всю компанiю до себе) та одiграє, верне своє, а як же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi:
- Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…
Роман почервонiв i встав ображений.
- Как завгодно…
Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за їм учитель пробубонiв:
- Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!
Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би менi ще пiти?" - думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до неї.
Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв "по-образованому" i радий був Романовi.
- Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить,- дак я сам тут i старшина, i староста, i все.
Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а "так собi постороннiй доход тоже не значительно большой". На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…
- Предыдущая
- 3/38
- Следующая
