Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 32

• Предыдущая
• 32/59
• Следующая

Лікар (на відміну від політика або актора) підлягає суду своїх пацієнтів і найближчих колег, а отже, суду в чотирьох стінах, у вузькому колі. На погляди тих, хто його судить, він умить міг відповісти власним поглядом, спробувати порозумітись або захиститись. Але зараз Томаш опинився в ситуації (вперше в житті), коли на нього було спрямовано значно більше поглядів, аніж він спроможний був уловити. Він не міг на них відповісти ані власним поглядом, ані словом. Його кинули напризволяще. Про нього говорили і в клініці й поза клінікою (у той період знервована Прага ділилася звістками про те, хто не справдив надій, хто зрадив, хто став колабораціоністом, з неймовірною швидкістю африканського тамтама), він це знав, але не мав сили з цим боротися. Він і сам дивувався, наскільки все це було для нього нестерпне і яку розгубленість викликало в нього. Інтерес усіх цих людей до нього був йому огидний, як штовханина або дотики людей, котрі зривають із нас одежу в наших страхітливих снах.

Він прийшов до головного лікаря і повідомив йому, що нічого не напише.

Головний лікар потис йому руку міцніше, ніж звичайно, і сказав, що передбачав його рішення.

Томаш сказав: — Пане докторе, можливо, ви могли б утримати мене в клініці й без цієї заяви, — у такий спосіб він хотів натякнути головному лікареві, що для цього досить було б усім колегам пригрозити заявами про звільнення, якщо його, Томаша, примусять залишити клініку.

Але нікому з колег не спало навіть на думку пригрозити заявою про звільнення, тож через деякий час Томаш (головний лікар потис йому руку ще міцніше, ніж попереднього разу; на ній ще довго лишалися синці) змушений був попрощатися з клінікою.

Спершу він опинився в сільській лікарні, десь кілометрів за вісімдесят від Праги. Добирався туди щодня поїздом і повертався смертельно стомленим. Через рік йому пощастило знайти місце вигідніше, хоч і другорядніше, у приміській амбулаторії. Тут він уже не міг займатися хірургією і практикував як лікар-терапевт. Прийомна завжди була переповнена пацієнтами, тому кожному з них він міг присвятити не більше п’яти хвилин; він прописував їм аспірин, виписував лікарняні листки працюючим і посилав на обстеження до спеціалістів. Він уже не вважав себе лікарем, а скоріше чиновником.

Одного разу в кінці прийому до нього зайшов чоловік років п’ятдесяти; помірна повнота надавала йому поважності. Він відрекомендувався співробітником міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до шинку навпроти.

Чоловік із міністерства внутрішніх справ усміхнувся:

— Коли б щось сталося, вам досить послатися на мене, — і подав Томашеві свою візитну картку, де було його прізвище (звісно, вигадане) і міністерський номер телефону.

Потім він довго розводився про те, як він цінує Томаша. Мовляв, усі в його міністерстві жалкують, що хірург такого масштабу мусить прописувати у приміській амбулаторії аспірин. У такий спосіб він давав зрозуміти, що органи, хоч про це і не говориться вголос, не згодні з надто жорстокими методами, якими фахівців виганяють з їхніх робочих місць.

Томаша вже давно ніхто не хвалив, тож він уважно слухав цього гладуна й дивувався, як точно і з усіма подробицями той поінформований про його професійні достоїнства. Яка ж людина беззахисна проти лестощів! Томаш не міг устояти й не сприймати серйозно слів чоловіка з міністерства.

Але причиною цього було не тільки самолюбство. До цього спричинилася ще й недосвідченість. Коли ви сидите віч-на-віч із кимось, хто люб’язний, чемний, ввічливий, дуже важко весь час усвідомлювати, що в тому, що він говорить, немає ніякої правди, немає нічого щирого. Недовіра (постійна і систематична, без тіні вагання) вимагає величезних зусиль, а також тренування, тобто частих поліцейських допитів. Такого тренування Томашеві бракувало.

Чоловік із міністерства вів далі:

— Ми знаємо, пане докторе, що в Цюріху у вас було блискуче становище. І ми дуже цінуємо, що ви повернулися. З вашого боку це був благородний вчинок. Ви знали, що ваше місце тут. — І потім додав, ніби докоряючи Томашеві: — Але ваше місце за операційним столом!

— Я згоден із вами, — мовив Томаш.

Запала коротка пауза, після якої чоловік із міністерства сказав смутним голосом:

— І все-таки скажіть мені, пане докторе, ви справді гадаєте, що комуністам слід виколювати очі? Чи не здається вам дивним, що це кажете саме ви, той, хто стільком людям повернув здоров’я?

— Це чистісінька дурниця, — захищався Томаш. — Прочитайте уважно, що я написав.

— Я читав, — сказав чоловік з міністерства внутрішніх справ, і голос його звучав дедалі сумніше.

— Коли б ви прочитали весь текст, таким, як я його написав, вам би таке не спало на думку. Він вийшов трохи скороченим.

— Як це? — насторожив вуха чоловік із міністерства. — Вони опублікували ваш текст не в тому вигляді як ви його написали?

— Його скоротили.

— Дуже?

— Приблизно на третину.

Чоловік із міністерства, здавалося, був щиро засмучений.

— З їхнього боку це була, звичайно, нечесна гра.

Томаш знизав плечима.

— Ви повинні були протестувати! Вимагати негайного виправлення тексту!

— Невдовзі після того прийшли росіяни. У нас у всіх з’явились інші турботи, — сказав Томаш.

— Чому люди мають про вас думати, що ви, лікар, хочете, щоб людей хтось осліплював?

— Знаєте, ця моя статейка була надрукована десь аж у кінці журналу, серед листів. Ніхто її навіть не помітив. Хіба що російське посольство, якому вона прийшлась до речі.

— Е ні, пане докторе! Я сам розмовляв з багатьма людьми, які обговорювали вашу статтю і дивувались, як ви таке могли написати. Але тепер, коли ви мені пояснили, що стаття вийшла в іншому вигляді, аніж ви її написали, я дещо побачив в іншому світлі. Це вони запропонували вам її написати?

— Ні, — сказав Томаш, — я сам її послав їм.

— Ви знайомі з цими людьми?

— З якими?

— Тими, що надрукували вашу статтю.

— Ні.

— Ви ніколи з ними не розмовляли?

— Одного разу вони викликали мене в редакцію.

— Навіщо?

— З приводу статті.

— І з ким ви розмовляли?

— З якимсь редактором.

— Як його прізвище?

Лише тепер Томаш збагнув, що його допитують. Він раптом уявив собі, що може наразити когось на небезпеку. Він знав, звичайно, ім’я редактора, але заперечив: — Ні, я не знаю.

— Але ж, пане докторе, — сказав працівник міністерства тоном, сповненим обурення від Томашевої нещирості, — все ж таки він відрекомендувався вам!

Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Імператив «кажи правду!», який з дитинства нам прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брехню навіть перед поліцейським, який допитує нас. Для нас куди простіше сперечатися з ним, ображати його (що, до речі, не має аніякісінького сенсу), аніж брехати йому в очі (хоча тільки це ми й повинні робити).

Коли чоловік з міністерства дорікнув йому за нещирість, Томаш відчув себе ніби винуватим; йому довелося подолати якийсь внутрішній бар’єр, аби й далі стояти на своїй брехні: — Може, він і відрекомендувався мені, — сказав Томаш, — та оскільки його ім’я нічого мені не говорило, я одразу ж забув його.

— Який він на вигляд?

Редактор, котрий тоді розмовляв з ним, був невисокий на зріст і мав коротко підстрижене йоржиком світле волосся. Томаш постарався наділити його зовсім протилежними рисами: — Високий на зріст. З довгим чорним волоссям.

— Ясно, — сказав чоловік з міністерства, — і з великою бородою.

— Саме так, — потвердив Томаш.

— Сутулий.

— Так, так, — іще раз погодився Томаш і зрозумів, що саме тепер чоловік з міністерства установив, про кого йдеться. Томаш не тільки доніс на якогось бідолашного редактора, але його донос іще й фальшивий.

— Але навіщо він викликав вас? Про що ви розмовляли?

— Вони хотіли подекуди змінити порядок слів.

• Предыдущая
• 32/59
• Следующая