Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 9

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая

Дуже на це сподіваюся. Після стількох років, коли всі лихоманки й марення давно позаду, я все ще на це сподіваюся.

Кохання залишає по собі шрами.

Я так і не написав книжок, про які мріяв, усіх тих майже-бестселерів, які так схвально прийняла б критика, але в ролі письменника мені живеться непогано, і я вдячний за це долі. Тисячам інших пощастило значно менше. Мої заробітки стабільно зростали, і зрештою я перейшов працювати у «Комершіал Флайт», періодичне видання, про яке ви, напевно, ніколи не чули.

За рік по тому, як я обійняв посаду головного редактора, доля знову привела мене в університетське містечко УНГ. Я приїхав на дводенний симпозіум, присвячений майбутньому спеціалізованих журналів у двадцять першому столітті. У другий день під час перерви я несподівано для себе самого вирішив прогулятися до Гамілтон-Сміт-Холу і зазирнути під сходи в підвалі. Теми робіт, схеми розташування студентів з іменами знаменитостей, албанське мистецтво — все зникло. Так само, як і стільці, диван і високі попільнички. Та все ж хтось ще пам’ятав. Скотчем до внутрішнього боку сходів, де колись була табличка з написом «курити завжди дозволено», приліпили смужку паперу з надрукованим на ній одним-єдиним рядком, та таким дрібним шрифтом, що я мусив нахилитися ближче і зіп’ястися навшпиньки, щоб його прочитати:

Професор Нако тепер викладає у Гоґвортській школі чарів та чаклунства

Ну що ж, а чому б і ні?

Чому, бляха, ні?

Що ж до Венді, мені про неї відомо не більше, ніж вам. Напевно, я міг би скористатися Ґуґлом, цією чарівною кулькою[17] двадцять першого століття, — розшукати її й довідатися, чи змогла вона втілити свою мрію й відкрити ексклюзивний маленький бутік. Але навіщо? Що було, те загуло. Минулого не повернеш. А після «Джойленду» (північніше по узбережжю від містечка з райською назвою Гевенз-Бей, не забуваймо про це) розбите серце перестало здаватися мені чимось дуже важливим. І велику роль у цьому відіграли Майк та Енні Рос.

Зрештою ми з татом їли його знамените куряче рагу самі, без жодних гостей (що, цілком імовірно, влаштовувало Тімоті Джонса, хоч він з поваги до мене й намагався це приховати, але я знав, що до Венді він ставився десь приблизно так само, як я — до її подруги Рене). Тоді я думав, що він трохи ревнує, бо Венді посіла в моєму житті таке велике місце. Та тепер розумію, що він просто бачив її більш чітко, ніж я. Хоча стверджувати не стану, бо ми з ним ніколи про це не говорили. Мені взагалі здається, що чоловіки не вміють вести значущі розмови про жінок.

Повечерявши й вимивши посуд, ми посідали на канапі, пили пиво, їли попкорн і дивилися фільм з Джином Гекменом[18] у головній ролі, де він грав крутого поліцейського — фут-фетишиста. Мені бракувало Венді (котра, мабуть, тієї миті слухала, як у «Піпіні» співають «Трохи сонячного сяйва»), але в чоловічій компанії є свої переваги — принаймні можна не криючись відригувати й пердіти.

Наступного дня (то був мій останній день удома) ми пішли прогулятися уздовж закинутих залізничних колій, що тяглися крізь ліс за будинком, у якому я виріс. У мами було непорушне правило — щоб ми з друзями трималися якнайдалі від тих колій. Останній вантажний потяг компанії GS&WM прогуркотів по них десять років тому, іржаві шпали позаростали бур’янами, але мама на це не зважала. Вона була свято переконана — якщо ми там гратимемося, зненацька звідкись вигулькне останній поїзд (назвімо його Дітожерчим експресом), кулею промчить по рейках і розчавить нас усіх на пасту. Та тільки поїзд, що пройшов не за розкладом, першою збив її — метастатичний рак грудей у сорок сім років. Чортів знавіснілий експрес.

— Сумно мені буде без тебе влітку, — сказав тато.

— Мені без тебе теж.

— О! Поки не забув. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і витяг звідти чек. — Обов’язково відкрий рахунок і поклади туди ці гроші. Попроси, щоб прискорили кліринг, якщо це можливо.

Я глянув на суму — не п’ятсот доларів, як я просив, а тисяча.

— Тату, а ти можеш собі це дозволити?

— Так. Здебільшого тому, що ти працював у «Комонзі» й це дало мені змогу заощадити. Вважай це преміальними.

Я поцілував його в колючу щоку. Того ранку він не голився.

— Спасибі.

— Синку, ти навіть не уявляєш, який я радий тобі допомогти. — Він витяг з кишені хустинку і спокійно, без найменшого збентеження промокнув очі. — Вибач, що пустив сльозу. Важко, коли діти тебе покидають. Колись ти сам це зрозумієш. Та сподіваюся, якась хороша жінка складе тобі компанію після їхнього від’їзду.

Я згадав слова місіс Шопло: «Мати дітей — великий ризик».

— Тату, з тобою все буде в порядку?

Він поклав хустинку назад у кишеню і всміхнувся мені, широко й невимушено.

— Дзвони мені час від часу, і тоді точно буде. А ще не дозволяй, щоб тебе примушували лазити по тих клятих американських гірках.

Мені ця думка здалася доволі привабливою, але я пообіцяв йому, що не дозволю.

— І… — Але я так і не почув того, що батько хотів сказати далі — щось порадити чи застерегти, — бо він показав кудись пальцем. — Ти диви!

За п’ятдесят ярдів попереду з лісу вийшла лань. Вона обережно переступила через іржаву залізничну рейку і стала на зарослі шпали, де бур’ян і золотушник діставав їй до боків. Там вона зупинилася й спокійно дивилася на нас, нашорошивши вуха. Що мені запам’яталося тієї миті, то це тиша. Жоден птах не співав, жоден літак не дзижчав у височіні. Якби мама була з нами, вона б уже вхопила фотоапарат і несамовито фотографувала. Від думки про це моє серце пройняла така туга, якої я не відчував уже багато років.

Я обійняв тата і на мить міцно притиснув до себе.

— Тату, я люблю тебе.

— Я знаю, — сказав він. — Я знаю.

Коли я озирнувся, лані вже не було. А за день поїхав і я.

Коли я повернувся в Гевенз-Бей, у великий сірий будинок у кінці Мейн-стрит, табличку, викладену з мушель, уже зняли й поклали в комору, бо всі кімнати у місіс Шопло були зайняті на літо. Я подумки подякував Лейну Гарді за пораду застовпити собі житло. Літні загони робітників «Джойленду» вже прибули, і всі будинки в місті, де здавали в оренду житло, були залюднені.

На другому поверсі, крім мене, мешкала Тіна Екерлі, бібліотекарка. Кімнати на третьому поверсі місіс Шопло здала гнучкій, мов тростина, рудоволосій студентці факультету мистецтв Ерін Кук та дебелому четвертокурснику з Ратґерського універу Тому Кеннеді. Ерін, котра слухала курси фотографії в старших класах та в Барді[19], найняли на роботу голівудською кралечкою. Що ж до нас із Томом…

— Привітні помічники, — сказав він. — Інакше кажучи, загальне працевлаштування. Ось який рядок той Фред Дін позначив галочкою на моїй анкеті. А в тебе?

— Те саме, — відповів я. — Здається, це означає, що ми прибиральники.

— Сумніваюся.

— Справді? Чому?

— Бо ми білі. — І хоча свою частку прибирання нам таки довелося вигребти, зрештою виявилося, що в цілому Том мав рацію. Команда прибиральників (двадцять чоловіків і понад тридцять жінок, одягнених у комбінезони з нашивками веселого песика Гові на нагрудних кишенях) всуціль складалася з гаїтянців і домініканців, і майже напевно в них не було документів. Вони жили окремо, у селі за десять миль углиб материка, а на роботу їх привозили й відвозили на двох списаних шкільних автобусах. Ми з Томом заробляли по чотири долари за годину, Ерін — трохи більше. Бог його знає, скільки платили прибиральникам. Звісно, їх експлуатували в хвіст і в гриву, і те, що на всьому півдні було повно нелегальних робітників, яким жилося набагато гірше, нікого не виправдовує, так само, як і те, що це було сорок років тому. Хоча одна маленька деталь: їм ніколи не доводилося носити шкуру. Як і Ерін.

• Предыдущая
• 9/57
• Следующая