Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 21

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая

Пізніше, вже вдягнений у власні лахи, я зустрівся з Голлі та її батьками в центрі обслуговування відвідувачів «Джойленду». Зблизька стало помітно, що мама вагітна номером два, проте в неї ще було попереду місяців зо три-чотири поїдання солоних огірків та морозива. Вона обійняла мене і ще трохи поплакала. Сама Голлі, здавалося, не надто переймалася своїм порятунком. Вона сиділа у пластмасовому кріслі, теліпала ногами, дивилася на старі примірники «Скрін тайм» і виголошувала імена різних знаменитостей голосом придворного пажа, котрий сповіщає про прибуття королівської особи. Я поплескав маму по плечу й сказав «ну-ну». Тато не плакав, проте в очах у нього, коли він підійшов до мене й простягнув чек на п’ятсот доларів, виписаний на моє ім’я, стояли сльози. Коли я спитав, чим він заробляє на життя, він відповів, що рік тому заснував власну фірму-підрядника — і тепер мало-помалу, але впевнено стає на ноги. Я це обміркував, мимохідь врахувавши одну дитину і ще одну, яку чекали, і порвав чек. А йому сказав, що не можу брати гроші за те, що входить у мої службові обов’язки.

Не забувайте, мені був усього двадцять один рік.

Вікендів як таких у сезонних працівників «Джойленду» не було. Через кожні дев’ять дня ми отримували півтора вихідного, тобто на одні й ті самі дні вони не припадали. Існував аркуш реєстрації, тому ми з Томом та Ерін майже завжди примудрялися отримати півтора дні відпочинку в один час. Ось чому ми були разом того вечора в середу на початку серпня — сиділи довкола багаття на пляжі й вечеряли тим, що можуть вважати їжею тільки дуже молоді: пивом, бургерами, картопляними чіпсами зі смаком барбекю і капустяним салатом. На десерт у нас були смори[35], які Ерін приготувала над вогнем на позиченій на точці «Вафлі та морозиво від пірата Піта» решітці. Вийшло непогано.

Нам було видно інші вогні — величезні багаття і невеличкі вогнища для приготування їжі — уздовж усього узбережжя аж до мерехтливого моря вогників у «Джойленді». Разом вони утворювали дуже милу низку вогненного намиста. Здається, у двадцять першому столітті такі багаття вже заборонені, влада має схильність оголошувати поза законом чимало прекрасного з того, що роблять пересічні люди. Чому так, я не знаю, знаю лише, що це так.

За вечерею я розповів друзям про те, як Мадам Фортуна мені навіщувала, що зустріну хлопчика з собакою і маленьку дівчинку з лялькою в червоній кепці.

— Одне вже справдилося, черга за другим, — на завершення розповіді додав я.

— Ого, — зачудовано промовила Ерін. — Може, вона й направду екстрасенс. Мені багато хто про це казав, але я не дуже…

— Наприклад? — перебив Том.

— Ну… По-перше, Дотті Лассен у костюмерній. По-друге, Тіна Екерлі. Ну, знаєш, та бібліотекарка, до якої Дев прокрадається під покровом ночі?

Я показав їй середній палець. Ерін захихотіла.

— Двоє — це не так багато, — своїм розумацько-професорським тоном промовив Том.

— Лейн Гарді третій, — втрутився я. — Він каже, що вона людям таке казала, від чого в них волосся ставало сторч. — Але, щоб інформація була повною, я відчув себе зобов’язаним додати: — Хоча він ще сказав, що дев’яносто відсотків її віщувань — повна фігня.

— Бери вище — дев’яносто п’ять, — зауважив Розумака-Професор. — Ворожба — це шахрайство, хлопчики й дівчатка. Говіркою — Айкі Гейман. Візьмімо, наприклад, кепку. У «Джойленді» собакепки продаються лише трьох кольорів — червоного, синього і жовтого. Червоний, безсумнівно, найпопулярніший. Що ж до ляльки… та ну. Скільки малих дітей беруть із собою в парк розваг іграшки? Це незнайоме місце, а улюблена іграшка заспокоює. Якби вона не вдавилася хот-доґом у тебе на очах, якби вона просто міцно обійняла Гові, як усі діти, й пішла далі, ти побачив би якусь іншу дівчинку з лялькою та в червоній собакепці і сказав би: «Ага, Мадам Фортуна справді бачить майбутнє, піду позолочу їй ручку, може, ще щось мені скаже».

— Ти такий цинік. — Ерін ткнула його ліктем. — Роззі Ґолд зі своїх ніколи грошей не бере.

— Вона не просила грошей, — сказав я, але сам подумав, що в Томових словах є сенс. Так, правда, вона знала (чи здавалося, що знає), що темноволоса дівчина була в моєму минулому, а не в майбутньому, але то міг бути звичайний здогад, заснований на процентному співвідношенні… чи на виразі мого обличчя, з яким я її спитав.

— Ну звісно, — кивнув Том, беручи ще один смор. — Вона лиш практикувалася на тобі. Відточувала майстерність. Зуб даю, іншим зеленим вона теж щось казала.

— А тобі? — спитав я.

— Ну… ні. Але це нічого не означає.

Я подивився на Ерін, і вона похитала головою.

— А ще вона думає, що в «Домі жаху» водиться примара, — додав я.

— Я про це теж чула, — сказала Ерін. — Привид дівчини, яку там убили.

— Чухня! — заволав Том. — А далі ви мені скажете, що то був капітан Гак і він досі ховається за Верескучим черепом.

— Убивство справді було — це факт, — сказав я. — Убили дівчину на ім’я Лінда Ґрей. Вона була з Флоренс, це в Південній Кароліні. Є фотографії, на яких вона з типом, що її вбив, стоять у тирі і в черзі до колеса. Гака не було, зате на руці він мав татуювання у вигляді птаха. Яструба чи орла.

Почувши це, Том замовк. Принаймні ненадовго.

— Лейн Ґарді каже, що Роз думає, начебто в «Домі жаху» живе примара, бо сама туди заходити й перевіряти не хоче — навіть близько до нього підходити. Лейн вважає, що це іронія долі, бо примара, за його словами, там справді є.

Ерін вилупила очі й присунулася поближче до вогню — радше картинно і щоб Том міг обійняти її за плечі, так я собі думаю.

— А він бачив?..

— Не знаю. Сказав, щоб я попитав у місіс Шопло, а вона розповіла мені всю історію.

Я стисло переказав її друзям. То була оповідка з тих, які розказують уночі, під зорями, під шум прибою, коли догоряє багаття на пляжі. Навіть Том слухав зачаровано.

— А сама вона що каже? Бачила Лінду Ґрей? — запитав він, коли я нарешті замовк. — Ла Шопло?

Я подумки прокрутив хазяйчину розповідь того дня, коли орендував кімнату на другому поверсі.

— Здається, ні. Нічого такого вона не казала.

Том вдоволено кивнув.

— Прекрасна ілюстрація того, як усе це працює. Усі знають когось, хто бачив НЛО, і всі знають когось, хто бачив примару. Свідчення з чужих слів у суді не приймаються. Так, я Фома Невіруючий. Шарите? Том Кеннеді, Невіруючий Фома[36].

Цього разу Ерін уже значно серйозніше тицьнула його ліктем.

— Ми зрозуміли. — І задумливо подивилася у багаття. — Знаєте що? Минуло вже дві чверті літа, а я досі не була в крикобудці «Джойленду», навіть у її передній, дитячій частині. Там заборонено фотографувати. Бренда Раферті каже, це тому, що багато парочок туди ходять, щоб лизатися. — Вона скоса глянула на мене. — А чого ти шкіришся?

— Та нічого. — Я згадав покійного чоловіка Ла Шопло, котрий після Останніх воріт ішов маршрутом і підбирав викинуті трусики.

— А ви, хлопці, теж там не були?

Ми обидва похитали головами.

— ДЖ — парафія команди «Добі», — зауважив Том.

— А сходімо завтра. Утрьох вмостимося в одному вагончику. Може, й побачимо її.

— Іти в «Джойленд» у свій вихідний, коли можна повалятися на пляжі? — уточнив Том. — Це межа мазохізму.

Тепер, замість тикати ліктем у руку, Ерін штрикнула його під ребра. Я не знав, чи вони вже тоді спали разом, але схоже було на те, бо стосунки перейшли на стадію постійних доторків.

— Клала я на це! Як працівники, ми маємо право кататися безкоштовно, і скільки забере ця поїздка? Хвилин п’ять?

— Я думаю, більше, — сказав я. — Дев’ять-десять. А ще якийсь час у дитячій частині. Загалом, напевно, п’ятнадцять хвилин.

Том притулився підборіддям до голови Ерін і подивився на мене крізь тонку хмаринку її волосся.

— Клала я на це, каже вона. Одразу видно молоду жінку з прекрасною університетською освітою. Перед тим, як стусуватися з дівками з сестринства, вона б сказала «какашка» і цим би все обмежилося.

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая