Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 12

• Предыдущая
• 12/57
• Следующая

А тимчасом нас пильно розглядав Батя.

— До речі, про гарнюніх дамочок. Бачу, серед нас одна така є.

Ерін скромно всміхнулася.

— Голівудська кралечка, кицю?

— Так, містер Дін сказав, що я нею буду.

— Тоді тобі до Бренди Раферті. Вона тут заступник начальника і Мама для паркових дівчаток. Вона розпорядиться, щоб тобі видали гарнюню зелену суконьку. Скажи, що хочеш найкоротшу.

— Чорта з два, старий ви розпусник, — сказала Ерін і, коли він закинув голову і розреготався, одразу ж переливчасто розсміялася в унісон.

— Нахабна! Гостра на язик! А чи подобається це мені? Ще б пак! Коли не клацатимеш ховрашків, приходь до старого Баті, я знайду тобі якусь робітку… тільки спершу перевдягнися. Щоб мастилом чи тирсою не запацьоритися. Яволь?

— Так, — знову діловим тоном відповіла Ерін.

Батя Аллен глянув на свій годинник.

— Парк відчиняється за годину, дітки, будете вчитися і заробляти одночасно. Почніть з атракціонів. — Він по черзі показав пальцем на атракціони й назвав їх. Я зрадів, бо мені дісталося «Колесо Кароліни». — Можу відповісти на одне-два запитання, на більше часу нема. Хтось хоче щось спитати чи вже підете?

Я підняв руку. Він кивнув і запитав, як мене звати.

— Девін Джонс, сер.

— Хлопче, ще раз я почую, що ти мене так назвав, — вилетиш звідси.

— Девін Джонс, Батя. — Називати його «йди сюди, старий сучий сину» я ще був морально не готовий. Може, згодом, коли ми роззнайомимося ближче.

— Отак, — кивнув він. — Що в тебе на думці, Джонсі? Окрім цієї кучми рудого волосся?

— А що означає «карні-від-карні»?

— Це означає, що ти як старий Істербрук. Його батько працював на «карнавалах» — масових ярмаркових розвагах з атракціонами ще в часи Запорошеного казана[26], а його дід — ще тоді, коли показували шоу з фальшивими індіанцями і Великим вождем Йоулатча.

— Та ви приколюєтесь! — екзальтовано вигукнув Том.

Від холодного погляду, яким зміряв його Батя, Том трохи притих, хоча вгамувати його було в принципі непросто.

— Синку, ти знаєш, що таке історія?

— Е-е… Те, що було в минулому?

— Нє. — Він затягнув шнурівку на брезенті. — Історія — це колективне і предковічне лайно людської раси, величезна і щораз більша купа лайна. Ми стоїмо на її верхівці, але вже зовсім скоро нас накриють какашки прийдешніх поколінь. Ось чому одяг ваших батьків такий дивний на старих фотографіях, і це лише один приклад. Тому раджу вам, як людям, котрим судилося бути похованими під гівном дітей і правнуків, дарувати трошечки більше прощення.

Том розтулив рота (мабуть, хотів дотепно відповісти), та таки вирішив за краще помовчати.

Озвався Джордж Престон, ще один учасник команди «Біґль».

— А ви карні-від-карні?

— Нє. Мій батько розводив худобу на ранчо в Ореґоні, а тепер брати переганяють стада. Я в сім’ї паршива вівця і, чорт забирай, пишаюся цим. Усе, якщо запитань більше нема, пора облишити дурниці й переходити до справ.

— А можна ще одне-єдине? — спитала Ерін.

— Лише тому, що ти красунька.

— А що означає «носити шкуру»?

Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.

— Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?

— Ну… так.

Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.

— Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.

Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами — та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя — басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» — і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому — це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.

Я (разом з іншими привітними помічниками) навчився блискавично перебігати з одного кінця «Джойленду» в інший — або завулками за будками, павільйонами, атракціонами й кіосками, або одним із трьох службових тунелів: Нижнім Джойлендом, Нижньою Дорогою Гінчаків та Бульваром. Я тоннами вивозив сміття, зазвичай на електромобілі по Бульвару, затемненій і зловісній магістралі, яку освітлювали флуоресцентні лампи-трубки, що сичали й блимали. Кілька разів я навіть працював так званим роуді — вивантажував апаратуру: підсилювачі й монітори, коли один виконавець прибув пізно й без своєї команди.

Я навчився говорити говіркою. Деякі слова й фрази (наприклад, шаром — для безкоштовного шоу чи зійшов на покидь — про атракціон, який зламався) були суто карнавальними й старими, як світ. Інші ж, приміром, кнопки — про гарненьких дівчат і фумпи — про хронічних скигліїв, були суто джойлендівським жаргоном. Я думаю, в інших парках є свої варіанти говірки, проте переважно вони завжди карні-від-карні. Молоточавка — це ховрашок (зазвичай фумп), який ниє, коли доводиться стояти в черзі. Остання година дня (у «Джойленді» з десятої до одинадцятої вечора) називалася здувом. Ховрашок, який програвав у котрійсь будці й вимагав назад свої бабки, був баблочавом. Донікер — це туалет. Наприклад: «Гей, Джонсі, збігай-но в донікер біля „Ракети на Місяць“, там якийсь тупий фумп наригав у раковину».

Усі ми легко навчилися продавати різні товари («стояти на точках»), бо штовхати візок з попкорном чи працювати за прилавком сувенірної крамнички може кожен, хто вміє видати покупцеві решту. Керувати атракціонами було не набагато важче, проте попервах лячно, бо від тебе залежали життя, і серед них чимало дитячих.

— На урок прийшов? — поцікавився Лейн Гарді, коли я підійшов до «Колеса Кароліни». — Це добре. Саме вчасно. Парк відчиняється за двадцять хвилин. Ми робимо все так, як на флоті, — побачив, зробив, навчив товариша. Той пухкий парубійко, біля якого ти стояв…

— Том Кеннеді.

— Так. Оце саме Том Кеннеді вивчає «Диявольські вагончики». Скоро — може, навіть сьогодні вдень, — він передасть тобі свої знання, а ти навчиш його керувати колесом. До речі, це австралійське колесо, тобто повертається воно проти годинникової стрілки.

— А це важливо? — спитав я.

— Нє. Але я подумав, що тобі буде цікаво. Їх таких декілька штук усього на всі Штати лишилося. У нього є дві швидкості: повільно і дуже повільно.

— Бо це старенький атракціон.

— В яблучко. — Він продемонстрував, як працює довгий важіль, який пересував у мене на очах того дня, коли я отримав роботу, а потім сказав, щоб я взявся за гумову ручку важеля. — Відчуваєш, як він клацає, коли перемикається?

— Так.

— А так зупиняєш. — Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. — Поки що все зрозуміло.

— Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?

— Але ж права в тебе є?

— Так, видані штатом Мен, але…

— У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?

• Предыдущая
• 12/57
• Следующая